За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Культура

На щастя, на здоров’я, на щедрий рiк, абож Розмова з власною душею

№143 (10843) // 17 декабря 2019 г.
Лідія Дика

Гадаю, ви пiдшукували дарунок для друзiв — такий, щоб i до душi, i до кишенi, — а надто якщо тi друзi iноземцi i тобi кортить презентувати їм свою неповторну країну. Зараз, як то кажуть, у трендi ляльки-мотанки. Вiдвiдавши виставку «Ukraina terra magnifica» (див. № вiд 22 жовтня), я переконалася, що й у нас в Одесi розквiтло мистецтво народної ляльки.

Виявилось, що маємо й дослiдникiв, чиї друкованi працi базуються на глибокому емпiричному вивченнi питання. Про одного з них я дiзналася саме вiд одеських майстринь, якi на авторитет цiєї людини мало не моляться. Ця непересiчна особистiсть — професор Олександр Семенович Найден, 1937 року народження, за походженням черкащанин: доктор мистецтвознавства, збирач i дослiдник витворiв народної культури, лавреат Нацiональної премiї iм. Т. Г. Шевченка, член Нацiональної спiлки художникiв, журналiст. Дослiдник творчостi видатних українських народних художниць Марiї Приймаченко i Катерини Бiлокур. Найбiльшу славу в товариствi знавцiв i практикiв народних промислiв здобула його трилогiя «Українська народна лялька».

Без сумнiву, ви знаєте або здогадуєтесь, що мотанка споконвiку — лялька магiчна: берегиня, амулет для благополуччя родинного вогнища. Iсторiя народних мистецтв сягає корiнням глибин первiсного язичництва, жодний вiзерунок був не «для краси», а надiляли його магiчними властивостями.

Попри нашi уявлення про народнi ремесла, мотанка за походженням не є суто українським явищем: такi ляльки були в давнiх грекiв та римлян. От що повiдомляє Вiкiпедiя, посилаючись, знову ж таки, на професора О. С. Найдена:

«Мотанки не мають рук, нiг i тулуба. Виразною є лише голова. Обличчя... з хрестом, вишитим нитками... хрест символiзував сонце. Етнографи зафiксували їх на початку XX столiття у Полтавськiй губернiї, на Київщинi, Черкащинi... Ляльки з хрестами робились також у Бєлгородськiй, Курськiй областях; у Хакасiї, Чувашiї (Росiя), гiрських районах Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану, на Пiвнiчному Кавказi... Можна припустити, що мотанки з хрестом до України i Росiї прийшли з Азiї. Вони були пов’язанi з обрядом плодючостi й продовженням роду».

Оксана Долгіх і Лариса Харченко з Басею
Оксана Долгіх і Лариса Харченко з Басею

Характерно, що українцi називали мотанку не «лялькою», а «куклою». «Куклою» також називали «жмуток колосся, який залишали на краю поля, закручували по ходу сонця i прикрашали стрiчками»: задля майбутнього врожаю. Ганчiр’янi ляльки були пов’язанi з культом предкiв, всерединi мотанки приховується дух пращура: «Можна припустити, що лялька мала супроводжувати померлого у потойбiчний свiт», — зазначає енциклопедiя. Вона ж супроводжувала й весiльний обряд! Тобто, функцiя ляльки, як то велося в первiсних суспiльствах, амбiвалентна, поєднує обидва полюси: народження й смерть.

Заборонялося використовувати для виготовлення мотанки колючi й рiжучi предмети — голки й ножицi: усе, що потенцiйно несе у собi можливiсть смертi. Тiльки шматувати ганчiр’я й мотати нитками!

...Ну, а ми, сучаснi люди, вiльнi — чи нiбито вiльнi — вiд архаїчних забобонiв? Ми належим до генерацiї «людини граючої»: принаймнi, так визначили людство ХХ столiття соцiопсихологи, застосовуючи до будь-якої суспiльної ситуацiї «теорiю ролей». I наше неоязичництво не що iнше як захоплива гра, роль, яку примiряємо. Але, даруючи друзям зграбненьку, яскраву авторську мотанку, хiба я не зичу їм доброго духа, що берегтиме їхню оселю?

Проте, що кажуть з цього приводу одеськi майстринi?..

— Я не вживаю слова «оберiг»: я називаю мотанку «подарунком зi значенням, — каже Лариса Харченко i, смiючись, розповiдає:

«Мiй син, дванадцятирiчний Якiв, з шести рокiв разом зi мною вiдвiдує виставки. Якось я брала участь у ярмарку народної творчостi, моїх ляльок завважили якiсь дами та й заходились у мого сина питатися: а що може ця лялька? а ота що може? Син, як правдивий одесит, не розгубився: «Мадам, замiсть вас — нiчого!». Проте... ляльковий янгол, що його вам подарувала мама, може зняти тривожнiсть, усунути почуття самотностi. Жодної езотерики — тiльки психологiя!

Лялька — унiверсальний засiб арт-терапiї в будь-якiй культурi. Гра з лялькою — цiлюща. Нiвелювати ляльку до оберега або сувенiра, до iнтернет-мему — помилково. Лялька — подруга: персонаж, характер, — чи то за ретельного дотримування традицiй, чи то за наявностi авторського «свавiлля», однаково вона є носiєм добра, народної мудростi, нагадує про достойнi звичаї.

...Ми утрьох сидимо у «Козак-центрi» на Пересипу: я й двi майстринi — Лариса Харченко i Оксана Долгiх. О, цей прикрашений автентичними рушниками культурно-просвiтницький «Козак-центр» — то окрема тема, а поки що просто означимо назву: «Межрегiональна громадська органiзацiя «Чорноморський округ — Козацтво запорозьке»». А Лариса з Оксаною тут у статусi козацьких берегинь, причому Оксана — голова «Ради берегинь».

Лариса показує менi справжнiсiнький авторський ляльковий хiт, її витвiр — Басю у мережанiм капелюшку: створила її в липнi цього року за мотивами оповiдання I. Бабеля «Батько», умисне до тематичної одеської експозицiї на теми Бабеля, що тодi ж i вiдбулася; а запросила до неї майстрiв киянка, колекцiонер Iва Едгарова. «На вишиванковому фестивалi багато хто хотiв мою Басю придбати, але я сказала: вона — моя!», — розповiла Лариса.

I показала менi ще одну ляльку: родинну пам’ятку. Примiтивна — нi, не суто сiльська: такi були в бiднi повоєннi часи у мiських родинах. Ганчiр’яна людинка невизначеної статi з грубого бiлого полотна, з намальованими рисами обличчя — «точка-точка-запятая»... i в руках у ляльки — менша лялька-немовля. Це — реконструкцiя, виконана Ларисиною мамою на замовлення доньки: «Мамо, а чим ви в дитинствi гралися?» — «Та якi там iграшки пiсля вiйни». Однак дiти, попри всi негаразди, завжди граються. I мама — а вона вправна рукодiльниця, i капелюшка для Баськи вона гачком вив’язала, — зробила оцю хатню ляльку, що походить з Лиманського району Одещини: брали ганчiр’я й набивали кукурудзяним листом.

А от i лялечка з кукурудзяного качана, з природним кукурудзяним волоссям. I лiжечко: дiд Лариси був теслею i робив таке дочцi, щоб гралася. А бабуся подушки й матраси лялькам шила.

ОПОВIЛА менi Лариса Харченко, як все це, власне, в Одесi почалося. От сама вона: одеситка; спочатку верстатобудiвний технiкум, потiм Академiя харчових технологiй, заочно, а працювала iнженером-технологом на хлiбозаводi. I зненацька, рокiв за десять вже, побачила телевiзiйну передачу, героїнею якої була одеситка Iнна Шепiлова: «Це наш дiамант, — захоплено каже Лариса, — психолог, етнограф, знавець народної ляльки, фольклорист, колекцiонер, авторка власної дослiдницької системи». Отож, Лариса знайшла Шепiлову, зробилася ученицею, i це спiвробiтництво, переконана вона, надовго: «Вiдтепер, — смiється, — я людина, яку вкусили етнографи».

Кіра Мельничук і Тетяна Павловська
Кіра Мельничук і Тетяна Павловська

А потiм ще знайомство з колекцiонеркою Оленою Фiлiповою — про неї далi, — i, врештi, придбання рiдкiсної й дорогої книжки О. С. Найдена «Парадокс української ляльки», яка, попри все надане етнографiчне багатство, не мiстила вiдомостей про Одеську область! I почали одеськi дослiдницi по святкових ярмарках ходити, майстринь розпитувати, по селах Одещини їздити i з бабцями тамтешнiми бесiди вести.

У березнi 2018 року в Одеському українському театрi вiдбулася всеукраїнська виставка «Україна, ляльковий ренесанс», — в рамках проекту Олени Фiлiпової «КуклЬтура — Puppet Culture»: «Ми, — зазначає Лариса, — показали тодi людям принципи конструювання традицiйної української народної ляльки, взявши за основу персонажiв з вистав цього театра». А потiм, познайомившись як слiд одна з одною, одеськi починаючi, та й досвiдченi, майстринi, заходились штудiювати Найдена.

Щодо Лариси, то киянка Iва Едгарова, побачивши її авторськi витвори, запросила одеситку до участi у фестивалi української культури «Жiночий погляд», що вiдбувався у Свiднику, в Словакiї, у вереснi нинiшнього року. З’їхалися майстри з усiєї України i, завдяки теплiй, дружнiй вдачi киянки, її знанням в поєднаннi з приязним ставленням до людей, здружилися мiж собою. Ляльки Лариси Харченко, зробленi нею в спiвпрацi з мамою, тепер зберiгаються в музеї мiста Свiдник.

ПОДРУЖЖЯ: Оксана Долгiх та Iгор Чалигава. Спiльне захоплення: керамiсти. Кольоровi глечики й мисочки — за мотивами народних традицiй виробництва полив’яного посуду, але, безперечно, авторськi, оригiнальнi.

А головне захоплення — лялька, народна, носiй глибокого сенсу: трав’яна, кукурудзяна, «цiлюща». Оксанине козацтво — не карнавальне, а генетичне: прадiди були яїцькi козаки, тобто — уральськi. Тато Оксани — капiтан далекого плавання; дiда свого, Олександра Долгiх, вона знала: працював на «Уралмашi», навiть в газетах про нього писали. Оксана змалечку все щось майструвала — з колоскiв, з травички, i здебiльшого, звичайно, ляльок. Бабуся її жила в Луганськiй областi, село Михайлiвка Ровенькiвського району, — звiдти й пам’ять дитяча: iдеш через поле кукурудзяне, бабуся качана вломить — i почалася творчiсть!.. Улюблена забавка була — коси з кукурудзяного волосся плести: от тобi вже й лялька.

I зараз Оксана Долгiх, лiкар-стоматолог за фахом, майструє вишуканих тематичних ляльок з кукурудзяного листя. Мiж iншим, там свої тонкощi: чи знаєте ви, що кожен гатунок листа потребує свого клею? Оксана працює над книжкою-довiдником: «Таємницi талаша». Талаш — це молдавська назва кукурудзяного листя; лушпиння — назва українська. Отож, йдеться про суто регiональну, пiвденну, наднацiональну традицiю, про взаємовплив. В Мексiцi теж виробляють ляльок з кукурудзи. Книжка, мрiє Оксана, має стати кишеньковою для починаючих майстрiв, розтлумачуючи їм технологiчнi хитрощi виготовлення от таких витончених рослинних ляльок.

А ще Оксана Долгiх викладає дiтям в ОЦДЮТ «Моряна» i є директоркою Всеукраїнського фестивалю-конкурсу юних бандуристiв «Чарiвна бандура». Дочка Оксани й Iгора, Анна, навчається в ССМШ iменi П. С. Столярського, бандуристка. Iгор Чалигава — iнженер, що як раз знається на муфельних печах; як керамiст вiн виготовив сувенiрну бандуру для капели «Перлина» школи Столярського i подарував — до 10-рiччя колективу.

...Оксана згадує дитинство — як бувала у тата на кораблi, то, траплялося, ганчiр’я для прибирання привозили, цiлi купи, ото було свято! Оксана робила ляльки. А нинi їх колекцiонує, взагалi розумiючи функцiю ляльки розширено, не лише як народний оберiг, але у контекстi свiтової матерiальної культури. Ось зараз вони з чоловiком здiйснили давню мрiю: реставрували керамiчного пупса знаної в свiтi нiмецької фiрми «Хертвiг», випущеного на початку 20-х рокiв минулого столiття.

ВЕЧОРНИЦI! Ласкаво просимо, господинi! Арт-кафе. Дрес-код — кольорова народна хустина, вас тут навчать її запинати з шиком. А панiматка вечорниць i викладач майстер-класiв — народний майстер Нацiональної спiлки майстрiв народної творчостi України, лiкар за професiєю, Кiра Мельничук-Обушна.

Кiра — майстриня мотанки. Вона приїхала колись вчитися в Одеському «медiнi» з села Бiлолiсся Татарбунарського району, де її батько був свого часу головою колгоспу. Отож, з 1985 року Кiра — одеситка. «Я попрохала одного разу вишнi сили про щось... для душi, — каже вона менi. — Добра сiм’я, чоловiк — лiкар-невропатолог, двiйко синiв, усi граємо на гiтарi, чого бажати? I ось як мене «там» почули: захворiв у сина в школi вчитель працi, i доправили хлопцiв на урок до дiвчат. А там... мотанка!».

Зацiкавилась. Знайшла в Iнтернетi Iнну Iвинську, у мiстi Днiпрi: народного майстра. I стала її ученицею. Почала робити кукли — i вiдчула: ось воно, душа спiває!

«Що головне? — дiлиться роздумами Кiра. — Головне: любов! Добрi помисли. Приязне ставлення до людей, в чиї руки твоя мотанка попаде. На замовлення її не зробиш. Тiльки вiд душi. А щодо магiї... От що таке — лялька на прибуток? Чому ми розумiємо пiд цим лише грошовi справи? А духовне збагачення?! А придбання знань? А емоцiйне багатство?

Лялька, щоб ви знали, то є розмова з власною душею. Так, мотанка базується на прадавнiх архетипах. Я до ляльок ставлюсь дуже поважно: в них кожен елемент вiдiграє значну роль. Ось хрестовина на обличчi: це й солярний символ, i взаємини вишнього й земного свiтiв, i спiвiснування-змагання чоловiчого й жiночого.

Хоча...от я, в бiлому лiкарському халатi, хiба могла уявити себе у ярмарковiй ятцi? Але ж довелося брати участь у арт-ярмарках, бо iнакше хто про твоє мистецтво дiзнається? I виявилося — це такий вражаючий обмiн енергiєю, знанням, творчим надбанням, це така вдячнiсть радiсних вiдвiдувачiв ярмарку, така довiра до тебе покупцiв, що висказують свої заповiтнi бажання! А майстер-класи: натхнення, палаючi очi; куди й дiваються тiї фобiї, комплекси. Жiнки вiдчувають себе справжнiми берегинями, хранительками роду!».

Мотанки Кiри Мельничук справдi захопливi. Є лiричнi, чарiвнi. А є гротескнi, з гумором. Безперечно, це суто авторська мотанка, але на засадах традицiї: без ножиць та голки. От тiльки погляньте на оцю одеську штучку — Розу з Привозу!

...А тут i ще одна берегиня прибула: ювелiр, дизайнер одягу Тетяна Павловська, знана на Фейсбуцi як Таня Українка. В кептарику й спiдницi, вишукано розшитих вiзерунком з ниток, намистин, бiсеру: її авторська робота. Та як розвiсила намиста власного виробництва! Коралi, гуцульськi хрестики-згарди, пектораль-низанка з бiсеру. А намиста з перламутру, виявляється, в Українi звуться — баламути.

Тетяна родом з Вiнничини, закiнчила педучилище у Балтi, в Одесi живе з 1994 року. Як дизайнер одягу з застосуванням ручної вишивки взяла участь вже в трьох дефiле, мала персональну виставку у Палацi Воронцова. У 2017 роцi отримала особливу вiдзнаку на мiжнародному конкурсi рукотворiв «Арт-країна» у Києвi, за авторський комплект жiночого одягу «Срiбна мальва». Спiвпрацює з дiяспорянами багатьох країн, але не тiльки: з посольствами теж — у Норвегiї, Фiнляндiї, Канадi, Iталiї, Польщi. Костюмна етнiка нинi поцiновується в заможних країнах.

«Дотримуюся засад автентичностi, — каже Тетяна, — вмiю зробити реплiки таких намист, що були в ужитку 200—300 рокiв тому. Але це не заради дослiдництва: я практик. Менi до душi традицiя, застосована у повсякденному одязi, проте це має бути динамiчна традицiя. Якщо хочете, це мiй протест проти так званих вишиванщини й шароварщини. Вишиванка — це не догма, а культурний простiр у розвитку. Так само й писанка, й солом’яна iграшка. Ми сучаснi українцi, ми творимо свою iсторiю i по собi маємо залишити свою матерiальну культуру, не стидаючись iнкрустацiй бодай i з скла Сваровськi. Вбрання людини — це не архiв, це досвiд. Ми впроваджуємо нашу сучасну традицiю».

МАЙСТРИНЯ Лiдiя Дика за фахом психолог. А якi витонченi ляльки робить — наприклад, з льону, з пенькових ниток. Тут i дiвка-чорнобривка з розкiшними косами, i тендiтнi янголята, й рiздвянi конячки, й огряднi берегинi. Вона з вдячнiстю згадує вчителiв, яких зустрiла на своєму життєвому шляху. Примiром, покiйного ректора Християнського гуманiтарно-економiчного унiверситету в Одесi — Ростiслава Олександровича Крижановського, океанолога, доктора наук, який загинув у 2014 роцi, врятувавши дитину, що тонула в морi у Затоцi...

Як Лiдiя стала майстринею народної ляльки? З десять рокiв тому трапився складний перiод в особистому життi; щоб позбутися сумних думок, пiшла на виставку «Рукотворна осiнь». I познайомилася з майстринею мотанки Уляною Калашовою. I дружить з нею донинi. Багато чому в неї навчилася. Вiдвiдувала також майстер-класи Ангелiни Бобок: ця майстриня бувала в закритих фондах росiйських музеїв, бачила етноколекцiї, недосяжнi для пересiчного туриста, тримала в руках народнi ляльки. Адже в СРСР народна лялька була напiвзабороненою як «шкiдливе марновiрство», одночасно з офiцiйною релiгiєю. В видалених українських селах, однак, язичницьке марновiрство було непереборним, i магiчнi ляльки маскувалися пiд дитячу iграшку.

Потiм, звичайно, Інтернет: теорiя й онлайн-спiлкування. I, зрозумiло, труди професора Олександра Найдена. До речi, повiдомила менi Лiдiя, дружина професора, Людмила Семенiвна Орлова, зiбрала вельми цiннi вiдомостi з iсторiї й семантики народної ляльки, яких вистачило ще на одну книжку.

«Що таке лялька з точки зору психолога-терапевта? — викладає менi блiц-урока Лiдiя Дика. — Лялька допомагає людинi опанувати ситуацiю, яка ввижається безвихiдною. За допомогою ляльки людина може реконструювати втраченi вiдчуття, поновити зв’зки з свiтом, пригадати добрi митi життя. Лялька вiдновлює наш порушений зв’язок з нашим тiлом: роблячи ляльку, майстер вiдчуває, що здатен щось створити й щось змiнити. Надто поважно ставлячись до життєвих колiзiй, людина може дiйти до стану вигорання. Тому життя потребує гри. Наше пiдсвiдоме дiє через тiло. Дозвольте собi грати — i ви вiдновите взаємини з вашою внутрiшньою дитиною: адже всi ми родом з дитинства».

У МУЗЕЇ захiдного й схiдного мистецтва аврал! Саме цю виставку вже вiдкрито минулої п’ятницi. Тема: iсторiя моди в ляльках.

«Наш проект «КуклЬтура — Puppet Culture», — пояснює Олена Фiлiпова, — це й колекцiонування, й розвiдки, й теорiї. Наша мрiя й мета — створення музею в Одесi: iнтерактивної експозицiї з iсторiї ляльки. Ми з чоловiком Сергiем вiдвiдали десь двадцять таких музеїв у країнах Європи. Дуже сподобався нам Музей нiмецької iндустрiї iграшок у Баварiї, у мiстi Нойштадт-Бай-Кобук.

Наш проект динамiчний. Ми намагаємося продемонструвати, що лялька — це твiр мистецтва, що вона може дивувати, вражати, вона пiзнавальна. В Одесi є чимало колекцiонерiв ляльок: хтось збирає iгровi, хтось — художнi. Люди радо пiдтримують iдею музею, — знайти б вiдповiдне примiщення!».

Олена, як ми вже писали у жовтневому репортажi, лiкар i педагог. Сергiй — морський капiтан; ну, звичайно, привозив дружинi з рейсiв народнi ляльки: з Пiвденної Африки, з Мальти.

«Лялька непередбачувана, як жива iстота, — переконана Олена. — Я перевiрила. Раз заходилась робити Алiсу, а вийшла Бiлоснiжка. Лялька, вона, як вiрш. Лялька нiколи не буває чимось незначущим — «нiчим». Вона або талiсман, або витвiр декоративно-прикладного мистецтва, або й... кiтч, як Барбi, проте кiтч — це ж широчезне поле дослiдження для соцiопсихологiв, ще й якi трактати вже написано!».

Найголовнiше, лялька — носiй доброго начала. Я не марновiрна, але гадаю, що якусь суспiльно-полiтичну порчу, якесь зурочення, народна мотанка, бiгме, вiдвертає. А от на лихi намовини навiть i не зазiхайте. Даруйте мотанку з приязнi, щиростi та любовi: добрi почуття повернуться до вас добрими новинами.

Сторінку підготувала Тiна АРСЕНЬЄВА. Фото автора



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
02/12/2020
В понедельник в Киеве прошло подведение итогов конкурса «Волонтерская премия-2020», по результатам которого одесситка Катерина Ножевникова вошла в пятерку лучших волонтеров Украины...
02/12/2020
В начале октября обессиленного лебедя нашли на пляже в районе Отрады...
02/12/2020
В Одесском центре предоставления административных услуг начала работать упрощенная система записи на приём для подростков для получения ID-14. Об этом сообщает Первый городской...
02/12/2020
Теперь в будни и на выходных будут действовать ограничения «оранжевой» зоны. Об этом на заседании правительства сообщил премьер-министр Украины Денис Шмыгаль...
02/12/2020
Прогноз погоды в Одессе на 4—10 декабря
Все новости



Архив номеров
декабрь 2020:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31


© 2004—2020 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.016