Розвідник однієї з бригад морської піхоти ЗСУ Роман Городенський народився на Вінничині у 2000 році, але з дитинства мешкає в Одесі. Обидва його діди та дядько були військовими, але мама хотіла, щоб Роман став моряком.

Після закінчення Одеського морського коледжу рибної промисловості він вирішив об’єднати сімейні традиції та мамині побажання і вступив до лав морської піхоти. Майбутні побратими переконали його, кремезного спортивного хлопця, що морпіх — це не менш романтична професія, ніж моряк. Після практики у кількох навчальних центрах Роман пройшов непростий іспит на право носити берет кольору морської хвилі, іменуватися справжнім морським піхотинцем та потрапив у розвідку.

Початок повномасштабного вторгнення зустрів на бойових позиціях поблизу Павлополя на Донеччині. Звідти з важкими боями бригада відступала до Маріуполя, а далі вже в повному оточенні близько місяця тримала оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча на північних околицях міста. Такий самий укріплений район був на заводі «Азовсталь». Хлопці вже знали, що фронт далеко за Маріуполем, але не занепадали духом. Зіткнувшись із запеклим спротивом українських воїнів, ворог почав нищити все місто.

— Не стільки важкі були зіткнення з їхньою піхотою, скільки постійні бомбардування авіації та артилерійські обстріли, — згадує Роман. — Вони весь час, практично без перерви били по місту артилерією та авіацією. Гатили по заводах, по мирному населенню, по житлових будинках. Я стояв на позиціях біля кінотеатру «Іскра», напроти нас був звичайний житловий будинок — дев’ятиповерхівка, і танки просто прошивали її снарядами наскрізь. Літали меблі, якісь речі людей… А там і в цей час жили люди! Ворог просто рівняв з землею весь Маріуполь.

У своєму розвідувальному підрозділі Роман був ще й кулеметником, вдало стримував атаки ворога та рятував життя побратимів. День свого поранення, 4 квітня 2022 року, Роман запа­м’ятав на все життя. Обстріл, свист 120-міліметрової міни, вибух у п’яти метрах за спиною, один осколок відірвав ліву ногу, інший пошматував праву руку. На ній потім лікарі нарахували сім відкритих переломів.

— Поставили турнікет хлопці, затягнули палкою, ще одну палку — і так евакуація після цього десь годину тривала. Тому що нам із поля бою треба було відійти під шквальними обстрілами… Так ми проривалися до підвалів заводу, хлопці мене несли на ношах до місця, де за нами машина могла приїхати. Це десь кілометра з півтора, може, навіть більше. Пацани мене несли… Я їм дуже вдячний: вважаю, це вони мене врятували…

Медична рота бригади в одному з підвалів заводу Ілліча облаштувала польовий шпиталь, де Роману зробили першу операцію, щоб затягнути рану на втраченій нозі та врятувати поранену руку. Скільки життів в тих умовах тоді врятували військові лікарі! Поранених ставало дедалі більше, тому анестезія, ліки та навіть звичайні пов’язки швидко закінчилися. Звичайна вода теж була скарбом! І це було останнє, чим лікарі могли допомогти пораненим. Чотири рази медики намагалися евакуювати тяжкопоранених на гелікоптерах. Але жодного разу не вдалося. Отже, ще тиждень, з 4 по 12 квітня, Роман з іншими пораненими перебував у підвалі цеху, поки ворог повністю не оточив цю частину заводу.

— Тоді нас винесли з підвалу, і я побачив, що всюди стоять росіяни. І білий прапор. Так і зрозумів, що все… Полон.

Усіх наших поранених бійців окупанти привезли до складського ангару у селищі Сартана на околиці Маріуполя. Там у Романа почався сепсис — зараження крові, та його перевезли до районної лікарні в Новоазовську в так званій ДНР, де йому ампутували руку. Потім доправили до колишнього профілакторію в Донецьку, де не було ніякої медичної допомоги, лише допити місцевих та російських феесбешників. Попри важкий стан Романа та інших поранених товаришів, російські військові їх били та катували.

— З 12 на 13 квітня цілу ніч мене катували, — пригадує Роман. — Там був офіцер, лейтенант так званої військової комендатури днр, який мене катував: сував викрутку мені в ногу, шокером бив, інші об нас бички гасили. Потім приходили й били нас прикладами чеченці, казали, щоб ми кричали: «Ахмат — сила!» — а хто не кричав, того починали бити ногами. Знеболюючих та взагалі ніяких ліків не давали. В Донецьку почався ще один сепсис. Чув, як лікарі казали, що мені залишилось два-три дні, не більше. Тоді, звісно, руки в мене опустилися: мені залишається жити два-три дні, я в полоні, ніякої медичної допомоги немає. Давали лише воду та по ложці каші. Я важив сто три кілограми, а з полону вийшов — шістдесят вісім кілограмів. Тому були думки, що тут все й скінчиться. Але о дванадцятій годині ночі в лікарню приїхав якийсь російський полковник і почав питати: «Де Городенський?». Далі дав вказівку, щоб наступного дня на сьому ранку я був уже зібраний. Але я не знав, куди їду. Яка різниця вже, коли мені два-три дні залишилось?..

Після того, як увесь світ побачив нелюдське ставлення російських військових до наших полонених воїнів, не варто дивуватися, що своїх живих полонених вони в першу чергу обмінюють на тих наших поранених, яких вважають безна­дійними. Отже, вже зовсім не переймаючись хоча б якоюсь медичною допомогою, Романа доправили з Донецька до Таганрогу, звідти до Криму, а далі до місця обміну у Василівці в Запорізькій області звичайною бортовою вантажівкою. Весь цей час він навіть не знав, куди його везуть.

Обмін полоненими біля Василівки відбувся 28 квітня.

— Я побачив хлопців у нашій військовій формі. Поруч люди кричать: «Слава Україні!». Все! Дома! Які ж ці слова приємні! «Вітаємо вас в Україні, хлопці! З поверненням додому!». Це я назавжди запам’ятав! «Хлопці! Дайте закурити!» — «Зараз все буде!» — кажуть. Мені дуже боляче, дуже! Але й така радість! Такі змішані почуття! Я через біль посміхаюся! «Ну дайте ж закурити!» — «На!». Закурив я ту сигарету — і мене від першої затяжки понесло вже!

Перше, що зробили наші військові лікарі, — вкололи знеболювальне та одразу повезли до лікарні, де зробили першу термінову операцію. Дорогою медсестра дала Роману телефон, і він зателефонував мамі. Через три дні вона вже була поруч із сином. Ще через два дні вони разом перебазувалися до Одеси. За наступні півтора місяці він переніс одинадцять операцій та нарешті був готовий до протезування. Між іншим саме у шпиталі він освідчився своїй нареченій Вікторії.

Разом із мамою, з Вікторією, з усією своєю великою дружньою родиною Роман заново вчився ходити. За відсутності руки на протезі важко було втримувати рівновагу. На нозі натиралися болючі мозолі. Доводилося тижнями чекати, доки вони загояться.

Потім по програмі протезування та реабілітації українських воїнів, які втратили кінцівки внаслідок війни, Роман полетів до Америки. У Флориді, в місті Орландо, йому зробили постійний протез для ноги. Впевнені у тому, що героїчний морпіх, незважаючи ні на що, буде вести активний спосіб життя, американські лікарі зробили йому ще й спеціальний протез для бігу. Ще через місяць він переїхав до Філадельфії, де йому зробили протез руки та навчили користуватися новою високотехнологічною кінцівкою.

В Америці Романа запросили на чергове урочисте зібрання Асоціації ветеранів Збройних Сил та Корпусу морської піхоти США та вручили почесну відзнаку Army Week.

Одразу після повернення додому Роман довго не відпочивав, а став волонтером своєї бригади морської піхоти. Завдяки корисним зв’язкам, набутим в Америці, він налагодив постачання військової форми, амуніції та медичних препаратів для своїх побратимів. Бо про те, що їм необхідно, він чудово знає із власного досвіду.

А в планах ще більш серйозні перспективи — повернення до лав ЗСУ в якості повноцінного військовослужбовця, новоспеченого молодшого лейтенанта морської піхоти! Так, так! Саме так, як неймо­вірно це не виглядало б! Роман зараз отримує відповідну освіту, а бойового досвіду в нього більш ніж досить. Каже, що завдяки американському біонічному протезу може впевнено тиснути на гачок та стріляти з будь-якої зброї, навіть зі свого улюбленого кулемета. Тож неймовірна історія героїчного морського піхотинця триває. Його поради хлопцям, які опинилися в схожій ситуації, пройшли полон, поранення, війну, дуже прості:

— Головне — вірити та знати, для кого ти все це робив. Я це робив для своєї родини, для держави, щоб діти жили у незалежній Україні, а не під якимось «русским миром». Ми вже побачили, що цей «русский мир» зробив з Маріуполем. Головне — не занепадати духом, знати, що ти робив правильну роботу, і життя на цьому точно не закінчується. Особисто в мене почуття, що я щось не закінчив, що я ще чогось недоробив, що в мене є якась незакінчена справа. І в Маріуполь ми обов’язково повернемося! Хочу брати участь у звільненні міста. І це також те, що я поки ще недоробив, але обов’язково дороблю.

У цьому році Роману виповниться лише двадцять шість років, а попереду в нього ціле життя. Нормальне, повноцінне, щасливе. Бо він насправді один з тих, хто відповідно гаслу Морської піхоти ЗСУ — «Вірний завжди»!

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ.
Редактор телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз».