|
|
   |
В цей день ми згадуємо захисників, що загинули під час війни, яку розпочала Росія. Указ про запровадження пам’ятної дати підписав Президент Зеленський у 2019 році, саме 29 серпня 2014 року українські військові вийшли з оточення в Іловайську. В боях загинуло майже 400 бійців, ще кілька десятків захисників зникло безвісті.
Війна — це невимовний біль, що пронизує кожну українську родину. Вона не питає дозволу й не робить винятків. Вона забирає синів і доньок України — кращих із кращих. Тих, хто був опорою для своїх родин, гордістю для батьків, прикладом для друзів і колег. Саме вони першими піднялися на захист рідної землі. Саме вони залишили нам неоціненний спадок мужності й любові до Батьківщини.
Серед них — полковник Віктор Поливяний, родом з Кременчука Полтавської області, колишній командир 160-ї зенітної ракетної Одеської бригади, якому посмертно присвоєно високе звання Героя України.
Його ім’я ми, мешканці Авангардівської громади, постійно згадуємо, вшановуємо світлу пам’ять, тримаємо зв’язок з близькими для Героя людьми.
Нещодавно я спілкувалася з найріднішою людиною в житті Віктора — його матусею, пані Вікторією. І так запала в душу ця розмова, що було відчуття «рідної по духу» людини. Зрозуміла чому, коли під час бесіди виявилось, що пані Вікторія — вчитель початкових класів та ще й англійської мови.
Мені хотілося дізнатись більше про Віктора, про те як він ріс, що спонукало його стати військовим. І хто, як не мати, може поділитись такими моментами.
Знаєте, як ніжно, по-материнськи, пані Вікторія говорила про Віктора: «Мій Вітя народився в рік «Собачки» та під знаком зодіаку Риба…Таким і був! Вірний, ласкавий друг і довірливий до всіх людей. Ще змалку був відповідальним, допитливим та дисциплінованим. Завжди говорив: «Я хочу бути сильним, розумним і сміливим». У нього ще з дитинства було щось від воїна — не в агресії, а у внутрішній силі. Водночас він був дуже добрим хлопчиком, підгодовував бездомних собак та котиків, будував годівниці для пташок.
Кожна професія батьків залишає слід у вихованні наших дітей, і ми намагаємось віддати найкраще, щоб наші діти були ще кращими, аніж ми. А коли ми говоримо про маму-педагога, то у такої мами дитина має знати більше, знати майже все і максимально швидше за інших, і дуже часто діти вчителів усвідомлено чи ні, але мають також і таке бажання. Так і у випадку Віктора. Пані Вікторія рано, ще до школи, навчила Вітю читати й писати, бо він цього хотів. Як сказав Віктор, прочитавши «Буквар» ще до першого класу: «Тепер буду дивитись на малюнки й складатиму свої казки…».
Та й взагалі навчання йому давалося легко. Дуже рідко ми можемо побачити як хлопчики пишуть гарно, каліграфічно, старанно. І тут ми переконуємось у тому, що Віктор був дуже наполегливим та відповідальним. Багато читав, любив малювати, займався спортом. Відвідував дитячу спортивну школу: грав у баскетбол. Був у збірній команді міста. Улітку часто їздив у спортивний табір.
Ще змалку Віктор з повагою відносився до військових. Він не пропустив жодної виставки військової техніки, які проходили в рідному місті. Любив дивитися фільми про війну, а після перегляду кінострічки «Сімнадцять миттєвостей весни» хотів, як Штірліц, стати розвідником.
Віктор з дитинства мріяв бути військовим. Закінчивши дев’ятий клас, вступив до військового ліцею у Кривому Розі. Всі три роки навчання був командиром взводу, не за призначенням, а тому що обрали хлопці-однокурсники через його справедливість, відповідальність та лідерські якості. Мама неодноразово отримувала подяки за виховання свого сина від адміністрації та педагогічного колективу ліцею. Пані Вікторія, його бабуся, молодша сестричка постійно їздили на всі збори й заходи. Віктор був гарним, турботливим сином й онуком, надійним братом. Із сестрою у них завжди були гарні стосунки. Він був справжнім старшим братом, який при потребі захистить, розділить навпіл радість, а у важку хвилину підставить своє надійне плече: допоможе словом і ділом.
Після закінчення ліцею Віктор продовжив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, ніс службу в Харкові, а згодом у Дніпрі.
З вересня 2019 по березень 2024 року очолював 160-ту зенітну ракетну бригаду повітряного командування «Південь» ПС ЗСУ. Він не боявся відповідальності. Не тікав від труднощів. Завжди йшов туди, де важко. «І завжди — перший», — ділиться спогадами про сина-Героя мати Віктора.
У 160-й зенітній ракетній бригаді, яку очолював Віктор Поливяний, його поважали всі — від солдата до офіцера. Його слово мало вагу, бо за ним стояли приклад, сила духу й щира турбота про своїх людей.
Його побратими згадують, що Віктор Поливяний був не «кабінетним» керівником. Він завжди був поруч зі своїми воїнами — і на тренуваннях, і під час виконання бойових завдань. Його поважали не лише за звання та посаду, а передусім за людяність і здатність брати відповідальність на себе.
Завдяки його професіоналізму, рішучості та відданості 160-та зенітна ракетна Одеська бригада стала одним із найкращих підрозділів протиповітряної оборони України.
З перших днів великої війни саме його бригада прикривала українське небо на півдні. Кожна збита ціль — це врятовані життя. І за кожним таким порятунком стояв він — командир, який ніколи не жалів себе.
Пані Вікторія поділилась дуже багатьма фотографіями, з яких було зрозуміло наскільки близькі були стосунки матері та сина. І розумієш, скільки сліз радості, гордості було на очах від успіхів та болю від усвідомлення того, як важко було синові в певні моменти. Але разом з тим ми всі бачили вогник в очах Віктора від своєї роботи, служби.
Хочу відзначити тонке почуття гумору, поєднання скромності, сором’язливості і в той же час впевненості, відваги й сили духу Віктора.
Серпень 2024 року — з гумором, але Віктор встиг привітати маму з початком навчального року наступними словами: «…Вітати вчителя з 1 вересня — це те саме, що вітати коня з початком весняно-польових робіт!» — це були останні слова, які мати отримала від сина, й «останній поцілунок» у вигляді смайлика.
Сьогодні — це лише щасливі спогади про те, яким був Віктор Поливяний. А він був і залишиться в наших серцях Героєм.
Слова мами закарбовуються в пам’яті назавжди: «Я знала, ким він є. Але я — мати. Я хвилювалася. Я кожного дня чекала його дзвінка. Кожна тиша — це біль у серці. Він загинув не в тилу. Не випадково. Він загинув там, де був потрібен. У бою, зі зброєю: як воїн і як людина честі.
Вітя був дуже порядною людиною. Ми вели багато розмов з ним на цю тему. Він був не здатен просто так образити людину, вважав, що до кожного можна знайти підхід. За людяність, відкритість, щирість, надійність, готовність допомогти й підтримати мав неабияку повагу й авторитет серед побратимів. А ще він був невиправним оптимістом, завжди мене підбадьорював словами: «Все буде добре. Ні, не легко. Легко не буде. А добре буде обов’язково!».
«Дякую Богові, що він у мене був і буде назавжди в моєму серці. Я пишаюсь своєю дитиною. Він для мене назавжди залишиться моїм славним синочком!» — зі сльозами на очах та невимовною гордістю говорить пані Вікторія.
Ці слова — свідчення невимовного болю, але й величезної сили духу. Бо син, якого виховала неймовірна мати, став Героєм для всієї країни. Його приклад надихатиме молодих воїнів, а його подвиг нагадуватиме, що свобода й незалежність здобуваються занадто дорогою ціною.
У Віктора Поливяного залишилась ще одна рідна людина — це його син Єгор. Чотирирічний хлопчик дуже схожий на батька. Такий же сором’язливий, але надзвичайно здібний. Впевнена, що він буде ще кращим за батька. Єгор — це вогник в очах бабусі, яка готова так само, а можливо і більше, вкласти у виховання та навчання свого онука. Адже це продовження її синочка Віті.
Я безмежно вдячна пані Вікторії за спілкування, за те, що поділилась спогадами, дозволила нам усім зазирнути в материнське серце, побачити його безмежну глибину та любов.
Герої не вмирають! Вони стають нашими янголами-охоронцями, які захищають із небес. І серед них — Герой України Віктор Поливяний.
Ірина СОЛОТИНСЬКА. Начальник відділу освіти, культури, молоді та спорту Авангардівської селищної ради