|
|
   |
Саме географічне розташування Криту — на перехресті торговельних шляхів між Сходом і Заходом — упродовж тисячоліть формувало дивовижне розмаїття його культури. Тут перепліталися риси Єгипту й Малої Азії, Балкан і Аравії. У цих умовах постійного обміну й контактів, а не ізоляції, народжувався світ змішання релігій, традицій і знань. Недаремно саме ця цивілізація висунула ідею гармонійного розвитку суспільства без насильства і воєн. Про це насамперед розповідають міфи та легенди Міноїського Криту.
Уперше я опинився на Криті ще в минулому столітті. Тоді мене найбільше вражав сам факт існування три з половиною тисячі років тому високорозвиненої цивілізації, яка змогла збудувати такий грандіозний Кносський палац. Я ходив його давніми коридорами і з захопленням слухав розповіді про Зевса — володаря Олімпу, про фінікійську царевну Європу, про Міноса, про напівлюдину-напівбика Мінотавра, про його переможця Тесея та сміливу Аріадну, про мудрого Дедала та його зухвалого сина Ікара.
Тоді всі ці історії здавалися мені просто казками, якими давні греки розважали дітей. Але з роками, повертаючись на Крит у складі різних груп і подорожуючи островом знову й знову, я поступово усвідомлював: ці легенди — зовсім не вигадка заради забави. Вони були відображенням уявлень давніх людей про світопорядок, про те, як має бути влаштоване суспільство й взаємини між людьми та богами.
Уже тоді, під час першого знайомства з Кноссом, мене здивувала відсутність укріплених мурів навколо палацу. Особливо у контрасті з Генуєю, Неаполем, Чивитавеккією чи Мальтою, де головною домінантою постають потужні фортифікації, покликані захистити від ворогів. Крит пропонував інший шлях безпеки: не мури, а торгівлю; не оборону, а дипломатію; не ворожнечу, а культурний обмін. Правителі змінювалися — мінойці, греки, римляни, візантійці, венеційці, османи, але сама ідея відкритого світу виявлялася напрочуд життєздатною. Вона існувала доти, доки потужне виверження вулкана на Санторіні не знищило мінойське царство.
Навіть фрески палацу — бики, лабіринти, богині, юнаки й дівчата, що стрибають через тварин, — говорять про світовідчуття мінойців. Це прагнення знайти лад серед хаосу, здобути свободу в межах долі, вибудувати діалог зі світом, а не війну проти нього.
Нещодавня подорож островом дозволила мені знову побачити не лише Кносський палац, а й міфологічні місця, пов’язані з богами та героями давнини. Слухаючи гіда, я раптом відчув, як багатотисячолітні історії напрочуд природно перегукуються з нашою реальністю — з агресією Росії проти України.
Відправною точкою цих роздумів стала поїздка в гори, до печери, де, згідно з переказами, народився Зевс.
Розміри печери важко уявити, поки не зробиш кілька кроків униз крутою дерев’яною драбиною. Дна майже не видно — лише слабке підсвічування сталагмітів вказує шлях у напівтемряву. Кам’яні колони химерних форм стоять, немов жерці невідомого храму, а краплі води, що падають зі склепінь, підсилюють відчуття давньої таємниці.
Сюди, у суворі гори, Рея, мати Зевса, втекла, щоб урятувати новонародженого від гніву батька, титана Кроноса. Кронос, боячись пророцтва про своє повалення, пожирав усіх своїх дітей. Рея, щоб урятувати немовля, підміняє його каменем, загорнутим у пелюшки, який Кронос і проковтує. А самого Зевса залишає під захистом духів гір та кози-годувальниці.
Чи знала Рея, що народила майбутнього володаря світу? Гадаю, здогадувалася. Інакше навіщо вона покликала воїнів, які, б’ючи списами об щити, заглушали крик немовляти?
Коли я вигукнув у глибині печери, відлуння довго перекочувалося її кам’яними стінами. І я подумав: яким же сильним мав бути голос маленького бога, якщо знадобилася ціла варта, щоб приховати його від Кроноса!
Коли Зевс виріс, він розпочав війну з батьком. Зрештою Кронос вивергнув проковтнутих дітей, і на світ вийшли його дорослі брати й сестри: Гестія, Деметра, Гера, Аїд і Посейдон. Десять років тривала велика битва між олімпійцями й титанами, у якій героям допомагали циклопи й сторукі велетні.
Циклопи подарували богам зброю: Зевсу — блискавки, Посейдону — тризуб, Аїду — шолом невидимості. Олімпійці перемогли, а Кронос був повалений у Тартар — прірву світового мороку. Так почалася епоха богів Олімпу, а Зевс став символом космічного порядку, закону та справедливості.
Слухаючи цю історію, я мимоволі переніс її на події останніх років. Кронос і його титани — це сьогоднішня Росія на чолі з Путіним, символ архаїчного світу, заснованого на страху, насильстві й тотальному придушенні. Це образ будь-якої влади, що боїться майбутнього.
Сучасним Зевсом є Україна — країна, яка веде боротьбу нового зі старим, за право всього світу розвиватися у напрямку справедливості, свободи й відповідальності. Якщо слідувати логіці давнього міфу, ця битва неминуча й триватиме ще кілька років.
Відповідно до міфу, у Зевса були союзники. Так і в нас ними стають країни Заходу, а також республіки колишнього СРСР, які колись були «проковтнуті» та утримуються Росією у сфері свого впливу. Балтійські держави вже звільнилися й стали надійними союзниками у боротьбі українського Зевса проти російського Кроноса. У майбутньому це зроблять і інші країни, наслідуючи приклад України, де утверджуються розум, справедливість і свобода.
Це дерево саме по собі не вражало розмірами. Навколо росли значно масивніші, з широкими кронами, які, здавалося, більше пасували б легенді про Зевса й Європу. Але грекам видніше: можливо, саме це дерево — давній довгожитель, і в вигинах його гілок вони бачать щось особливе. Про це свідчить табличка на дереві.
Під пекучим сонцем серед вигорілої трави важко було повірити, що саме тут, серед цих пагорбів із руїнами давніх храмів, народилася одна з найпрекрасніших легенд людства.
За переказом, Європа, дочка фінікійського царя, якось гуляла морським узбережжям. Зевс побачив дівчину і був приголомшений її красою. Щоб наблизитися до принцеси, він прийняв образ величного білого бика з м’якими очима й золотими рогами. Європа без страху підійшла до тварини, погладила її й, довірившись, сіла на спину. У ту ж мить бик кинувся до моря й поплив крізь хвилі, забираючи її на Крит. Там він розкрив свій божественний образ, і Європа, вражена величчю Зевса, стала його коханою. Від їхнього союзу народилися троє синів, серед яких — Мінос, майбутній великий цар Криту.
Усього одна легенда — але яка багатозначність! У ній переплелися Схід і Захід, море й суша, людина й бог. Європа — донька Азії, вивезена на інший берег, стала символом народження нової цивілізації, що поєднала мудрість Сходу й свободу Заходу. Саме цей міф дав ім’я цілому континенту. Європа — не просто жінка, викрадена богом; це символ народження нового світу, ідеал єдності, краси й гармонії.
Доторкнувшись до стовбура дерева, я подумав про те, як важливо опинитися в потрібний час у потрібному місці, щоб зустріти свого білосніжного бика із золотими рогами. Іноді доля, подібно до Зевса, заносить нас у невідомість — туди, де починається щось дивовижне й світле, про що ми навіть не здогадувалися.
На зворотному шляху до готелю ми заїхали до таверни на обід. Там же придбали сувеніри на згадку про Крит, його легенди й міфи. Коли в Одесі настали багатогодинні вимкнення електрики, доводилося запалювати свічки. У їхньому мерехтливому світлі лики давніх богів і героїв ніби оживали й нагадували про те, що добро обов’язково переможе.
Так і народилася думка переосмислити міфи й легенди, створені на острові в Середземному морі.
Олександр ФЕДОРОВ. Член Міжнародної федерації журналістів. Острів Крит — Одеса