|
|
   |
Нещодавно один із моїх американських друзів повідомив, що в США ширяться чутки про можливе перейменування Одеси на Хаджибей. Я мимоволі посміхнувся: ще одна одеська містифікація. Але ця розмова змусила мене серйозно замислитися над процесами, які сьогодні відбуваються в нашому місті: перейменуваннями вулиць, долею пам’ятників, переосмисленням історії та пам’яті.
Чи доречно порушувати такі питання під час повномасштабної війни, коли над Одесою щодня літають дрони, коли ракети й бомби вбивають людей і руйнують, зокрема, об’єкти світової культурної спадщини?
Інтенсивність ударів лише зростає. І водночас саме в цей момент варто чесно відповісти ще на одне запитання: чому кремлівський диктатор так наполегливо повторює ідею «Новоросії», уявляючи Одесу її центром?
За імперською та радянською традиціями Одеса протягом більш ніж двох століть подавалася як частина російської цивілізації. Насправді ж, її історія, культура й унікальна ідентичність сформувалися завдяки складному переплетінню українського, італійського, французького, грецького, єврейського, німецького, болгарського, польського, молдовського та багатьох інших впливів.
Наприкінці ХІХ століття українці становили більшість населення Одеської та Херсонської губерній — понад 700 тисяч осіб.
Цей факт системно витіснявся з колективної пам’яті — спочатку імперією, потім радянською владою. З початком війни міф про російську Одесу перетворився на один із ключових інструментів російської пропаганди, покликаний виправдати агресію. Тому сьогодні Одеса воює на два фронти: допомагає Збройним Силам України та водночас чинить інтелектуальний і культурний опір імперським зазіханням.
Недарма західні медіа називають це війною пам’яті. Це не архаїчний спор істориків, а дієвий елемент сучасної війни — не менш небезпечний, ніж ракети й танки.
Реакція частини одеської інтелігенції на демонтаж або закриття символів російської культури в публічному просторі лише підтверджує ефективність цієї пропаганди. Але ігнорувати проблему — означає програти. Імперська політика викривлення історії тривала понад двісті років і в умовах війни лише посилилася.
Саме тому сьогодні Одеса має сказати вголос: її творчий потенціал значною мірою формував те, що згодом називали російською культурою. Імена письменників, режисерів, композиторів, митців, які вийшли з одеського культурного середовища, відомі всьому світу. Вони зростали в атмосфері відкритості, іронії, багатокультурності — не в провінції імперії, а в європейському місті біля Чорного моря.
Навіть після завершення війни росія не припинить нав’язувати міф про російську Одесу. Тож питання стоїть руба: як довести світові, що Одеса є й залишатиметься українським і європейським містом?
Відповідь для мене почалася ще у 2016 році — під час поїздки до польського Вроцлава, який отримав статус європейської столиці культури. У 1990-х це було депресивне постіндустріальне місто. Але місцева влада разом із громадою зробила ставку на культуру як ресурс розвитку. Результат — десятки мільйонів євро інвестицій, оновлена інфраструктура, тисячі подій і нова міська ідентичність.
Тоді ж стало відомо, що Євросоюз планує надати цей статус і одному з українських міст. Я публічно доводив: Одеса має всі підстави претендувати на нього. Її культурна спадщина, космополітичний характер, активна діаспора, мистецький потенціал і впізнаваність у світі — безперечні переваги.
На жаль, у рідному місті ця ідея наштовхнулася на чиновницький цинізм: мовляв, плоди пожинатиме наступна влада.
Сьогодні ситуація кардинально інша. Одеса перебуває під ударами, але водночас — у фокусі міжнародної солідарності. Європейський Союз і ЮНЕСКО вже розгорнули програми підтримки української культури. Історичний центр Одеси внесено до Списку всесвітньої спадщини, місто визнано творчим містом літератури, його театри, фестивалі та музеї давно є частиною європейського культурного простору.
Ба більше: Одеса залишається одним із небагатьох справді мультикультурних міст Європи, де різноманіття ніколи не було проблемою — навпаки, воно було джерелом сили.
Проєкт «Одеса — культурна столиця Європи» має народжуватися знизу — від громадянського суспільства, творчих спільнот, інтелігенції. Саме ініціативний громадський комітет здатен сформувати стратегію, об’єднати експертів і змусити владу працювати на перспективу.
Це не конкурс краси і не символічна відзнака. Це — інвестиції, інфраструктура, міжнародна підтримка, посилення ідентичності. І головне — чіткий сигнал світові: українська Одеса не чекає кращих часів, вона створює їх сама, навіть у вогні війни.
Потрібно поспішати. Якщо ми не заявимо про себе сьогодні — завтра це зроблять інші.
Олександр Федоров. Член Міжнародної федерації журналістів. Вроцлав — Париж — Страсбург — Брюссель — Одеса