|
|
   |
У Роздільнянському районі є село Бурдівка, це 60 км від Одеси. Там, на березі Хаджибейського лиману, 40 років тому держава давала земельні ділянки працівникам Чорноморського морського пароплавства, Одеського порту. Мальовнича чудова природа цього куточку Одещини надихала людей на будівництво дачних будиночків, на обробіток присадибної ділянки.
Минали роки. Масив потихеньку старів, занепадав. Сьогодні боляче дивитися на його старіючий стан, що згасає. Постаріли старожили, а хтось і зовсім пішов із життя. Мало хто з дітей, онуків прийняв від них естафету. Квітучі сади поросли чагарниками дерези і будяка. Але що дивно — засохлі, понівечені старістю яблуні, груші в урожайний рік ще кидають на цю землю свої соковиті плоди, як подяку теплу рук їхніх колишніх господарів. Будинки, ще зовсім недавно повні життя та затишку, стоять без вікон та дверей.
Щоправда, за останні три військові роки на дачах з’явилося більше людей. Багато одеситів переїхали сюди з міста подалі від вибухів. Тут чистіше та свіже повітря, можна зайняти себе роботою на городі, рибалкою, будівництвом. А хтось навіть розводить курей та кіз.
В одні з останніх теплих осінніх днів на вулицях наших дачних кооперативів з’явилися «генерали піщаних кар’єрів». Ці діти вже давно знайомі всім дачникам, але моя зустріч із ними відбулася вперше. Їх було троє, дітлахи років від 10 до 13, з ціпками в руках, з іграшковим чи справжнім, не знаю, пістолетом, зі зграєю собак прийшли на нашу вулицю «розважатися».
Об’єкт для «дитячих витівок» у них — наші вуличні собаки, наші вірні сторожі, які мешкають поряд з нашими ділянками вже багато років. Хлопці дражнили їх палицями, нацькували своїх псів, і ті кидалися на тварин. У цій патріархальній тиші та умиротворенні природи дисонансом залунав дикий гавкіт і крик. Сусіди висипали на двір.
Як і кожна адекватна людина, ми почали умовляти підлітків припинити безчинство. Не тут-то було. У відповідь полетіло каміння, словесна лайка, жести несумісні з їхнім віком. Їх не бентежило, що перед ними люди похилого віку — навпаки, це навіть підбурювало. Весь їх зухвалий вигляд ніби казав: «Ну що ви можете нам зробити?».
І в цей момент один із кинутих каменів потрапив мені по нозі. Було дуже боляче. Нога смикала і нила. Але в сто разів болючішою була незбагненна байдужість і байдужість суспільства. Ні, не до мене, а до цих нещасних дітей — нікому не потрібним зараз, ні школі, ні дорослим, ні навіть їхній власній матері. На відміну від кіношних «генералів піщаних кар’єрів» у цих хлопців є сім’я, мама, а доля складається сумно!
Мої сусіди давно махнули рукою — так собі дешевше. А то не рівен час, і будинок підпалять. Але, дотримуючись народного вислову «моя хата з краю», ми забуваємо, що вона завжди горить першою!
Кілька років тому ця злощасна дачниця, мама цих хлопців, мабуть, перебравши зайвого, ганялася з рушницею все за тими ж безпритульними, але прирученими собаками, відганяючи їх від своїх елітних породистих. Вона — собакозаводниця. При цьому всіх інших вважає зайвими на цій землі. Відстрілюючи неугодних, вона дивом не потрапила в людину, поранивши одного з наших псів.
Після цієї неприємної, можна казати, кримінальної історії, була написана заява до поліції, але хід ціїй справі не дали. Може, тоді вважали це за легкий побутовий конфлікт. Мабуть, потрібно, щоб крові пролилося більше, тоді й реагуватимемо! Ось пишу ці рядки, а голову свердлять слова голови одного з дачних кооперативів: «У нас війна, а ви такою дурницею хвилюєте людей у чаті!». І в поліції здивувалися моїй заяві: «Жіночко, ви розумієте, що ви кажете! Такі малі діти з пістолетом? Де ви таке бачили?» — «Так само, інакше я б до вас не телефонувала…» — відповіла я оператору поліції. Адже їхня мама навіть у чаті зізналася, що давала дітям травмат.
На моє повідомлення у групі дачники реагували по-різному. Хтось поставив лайк, хтось порадив дати дітям м’яч та захопити їх футболом (зауважте, радили чомусь мені, але не їхній матері). А адмін чату констатував, що «ми не поліція нравів, і свій особистий конфлікт треба вирішувати з батьками в особистому листуванні. А людям це не цікаво!».
Я не з боягузливих, на розмову до мами цих «невинних» сходила б. Тільки слухати там не будуть, а тим більше чути. Не так виховані і не той час!
Ганяючи дачними вулицями на мопеді, наші «генерали піщаних кар’єрів» намагалися наїхати на собак, що гуляли стежкою. З ними поряд йшла дівчина. Їй вдалося відскочити убік, а собаки з гавкотом розбіглися. «Я зробила їм зауваження, — розповідає Марія. — Ви б чули, що пролунало у відповідь!». А малолітки з вітерцем поїхали додому під мамине крильце. Не полінуючись, Марія підійшла до їхнього дому поговорити зі старшими. Може, мама зрозуміє, розбереться і прикличе до порядку своє дитя. Дівчину зустріла «організована відсіч»: собаки, діти, кози та господиня будинку, Ірина, схожа на розлючену тигрицю. «Взагалі цих собак давно прикінчити треба! Вони ж дикі, безхазяйні!», — кричала вона. І під дружне улюлюкання та погрози погнали дівчину з двору.
Отак поговорили! Без сумніву, треба оберігати та любити наших дітей. Але треба нести повну юридичну і соціальну відповідальність за тих, кого і як ми ростимо.
«У нас війна!» — не дає мені спокою ця фраза. Але ж колись війна закінчиться. Для тих, хто доживе до довгоочікуваного миру, чи не буде він страшнішим за справжню війну з такими вихователями і таким поколінням?
Валентина ГАЙДАЄНКО