|
|
   |
Сьогодні у Збройних Силах України служить понад 38 тисяч жінок, з яких понад 5 тисяч перебувають на передовій. Також є цивільні жінки, які працюють у ЗСУ, а загалом, як повідомила заступниця міністра оборони України Ганна Маляр, у Збройних Силах понад 50 тисяч жінок. Більше тисячі з них вже стали командирами.
Але, крім безпосередньо бойових дій, існує й інший фронт, волонтерський. У ньому — люди різних професій і статусу. Серед них — і мої колеги журналістки, які частково поєднують професійну діяльність із волонтерством, або повністю поринули в нього. Про двох із них — ця розповідь.
Чверть століття тому у нашій газеті з’явилась нова авторка — школярка Юля Федорова. Її перші публікації вийшли на молодіжній сторінці «Вечерней Одессы» — «Белый парус», яку редагувала незабутня Тетяна Непомняща. Юля багато перейняла у своєї наставниці, а головне — увагу до людей, їхніх проблем, готовність допомогти, підтримати, підказати. Ця постійна готовність допомогти тим, хто потребує, і спонукала Юлію вже з перших днів повномасштабної війни не лише самою зайнятися волонтерством, а й залучити до цього своїх колег та друзів і подруг.
— Від шоку я оговталася швидко, — розповідає Юлія. — Вже 26 лютого я звернулася до колег із пропозицією збирати кошти для допомоги нашій армії. І буквально відразу отримала багато відгуків.
Нині у телеграм-чаті понад десять тисяч користувачів, із нього виріс цілий волонтерський рух «7.40. Взаємодопомога», а відтак і благодійний фонд «Тримай». Допомагають, хто чим може: грошима, продуктами, речами. І немає значення, що хтось пересилає на рахунок фонду 20 гривень, а хтось — кілька тисяч, тут вдячні будь-якій допомозі. За зібрані кошти актив спільноти робить необхідні закупівлі та передає воїнам спорядження, ліки, продукти, засоби гігієни тощо. Основним пунктом призначення цих передач є Миколаїв, де воїни ЗСУ героїчно тримають оборону, не даючи ворогові вирватися на оперативний простір до Одеси.
— Зазвичай ми говоримо, що у нашій команді два десятки волонтерів, — розповідає Юлія Федорова. — Але насправді є ще й молодші волонтери: Руфіна, Матвій, Євген, Саша, Ваня, Сава на чолі з Микитою Почтарюком. Так, ми «використовуємо дитячу працю»! Але діти самі захотіли, їм подобається. До війни вони зовсім не знали одне одного. А зараз стали командою, яка впорається з будь-яким дорученням, а ще — мотивує дорослих, коли здається, що сили закінчуються.
А сил волонтерам потрібно багато, і навіть дуже. Ось перелік добрих справ активістів руху «7.40. Взаємодопомога» та благодійного фонду «Тримай» лише за один тиждень.
Відправили посилку для бійців, які захищають Україну на херсонському напрямку: гелі для душу, дезодоранти, зубні пасти та щітки — дуже потрібні речі у спеку та пиляку... За терміновим запитом зібрали гроші, придбали та передали кілька бронежилетів та турнікети до Миколаївської області. Закупили та передали ЗСУ спеціальні гелі для зброї XADOSnipeX; вони збільшують ресурс зброї, покращують точність. Відправили до Миколаєва продукти, шкарпетки та чотири ящики засобів від комарів. Передали продукти та засоби гігієни переселенцям із Херсонської області — Марині та Тетяні з їхніми маленькими дітьми. Подарували електроплитку 85-річній бабусі. І ще виконали кілька десятків запитів.
Якщо хочете побачити всю команду Юлії Федорової, включаючи наймолодших помічників, варто прийти будь-якої неділі в парк Горького. Там упродовж трьох місяців відбувається День підтримки переселенців. Допомога людям, яким вимушено довелося залишити рідні місця, — інший важливий напрямок діяльності Юлії Федорової та її команди. Програма Днів щоразу варіюється, але є й незмінні складові: роздача продуктових наборів та гарячих обідів, солодке частування для дітлахів, збір коштів та посилок на передову, у військовий госпіталь тощо. Набори переселенці можуть отримати за списками один раз на три тижні; тим, хто не може прийти до парку, волонтери розвозять за місцем проживання (до речі, гроші на бензин пересилають учасники телеграм-чату «7.40»). Зараз у цих списках вже понад три тисячі прізвищ, а загальна кількість розданих наборів перевищила 11 тисяч.
— Щоразу, готуючи День підтримки переселенців, ми намагаємось не просто видати пакети, а й подарувати приємні емоції. Для цього запрошуємо музикантів, вокалістів, а у дітей особливим успіхом користується шоу із собаками від фонду «Особлива молодь», — розповідає Юлія Федорова.
Після таких заходів у чаті з’являється безліч вдячних слів:
— Ми приїхали сюди із Сєвєродонецька. Дому нашого більше немає. Спершу ми думали, що тут нікому не потрібні, а потім прийшли до вас, і все змінилося.
— Ваша праця неоціненна. Завдяки вам люди не відчувають себе покинутими. Навіть у ці кілька годин, перебуваючи поряд з вами, вони забувають про свої проблеми. Ви вселяєте їм віру у перемогу, — каже Діна Василівна.
— Звичайно, ми втомлюємося, — зізнається Юлія Федорова. — Але ось прочитали у чаті: «Завдяки вам з’явилося відчуття, що все буде добре, і все буде Україна». І тут наші серця, що трохи скам’янілі від війни, остаточно розтанули!
Про волонтерську діяльність херсонської журналістки Ірини Саліхової можна написати пригодницьку повість. Не дивуйтеся! Бо кілька місяців Ірина допомагала своїм землякам в окупованому місті. І коли їй вдалося виїхати до Одеси, продовжує займатися цією благородною справою.
У Херсоні Ірина — людина відома. Насамперед як журналістка, яка працювала, здається, в усіх видах медіа: була кореспонденткою на радіо й телебаченні, редагувала газету, керувала онлайн-ресурсом. А ще вона знана тренерка та невтомна пропагандистка такого популярного танцю, як сальса.
Мирне існування перервала війна. У найгіршому становищі опинилися люди старшого віку та хворі: продукти різко подорожчали, а багато ліків взагалі щезли з продажу, чимало аптек просто позакривалися. Як людина з активною громадянською позицією, Ірина зібрала навколо себе таких самих небайдужих людей і створила з ними волонтерську групу «Котики-патріотики», яка почала допомагати херсонцям з ліками, продуктами, дитячим харчуванням тощо. Кошти на цю діяльність надходили від сотень небайдужих.
Окупанти спочатку ставилися до цієї активності нейтрально. Але досить швидко Ірина зі своїми «котиками» опинилася під підозрою, тим більше, що вона ніколи не приховувала своїх проукраїнських поглядів. Зараз ще не на часі розповідати про те, якими шляхами волонтери здобували ліки та інші необхідні речі, як доставляли їх до окупованого міста. Але, повірте, багато в чому то була справжня підпільна робота, яку ми бачили у пригодницьких фільмах. Скажу одне: у будь-яку мить волонтерів могли затримати. І коли стало очевидним, що «котики-патріотики» знаходяться під пильним наглядом окупантів, що практично унеможливлює їхню роботу, Ірина з чоловіком прийняли нелегке рішення — покинути рідне місто.
— Наш шлях зайняв п’ять діб, сповнених допитами, моральним тиском, численними обшуками, ночівлею без води, світла і сном у автомобілі між блок-постами окупантів, — згадує наша героїня.
Зрештою Ірина дісталася до Одеси, де знайшла притулок та роботу. Зрозуміло, що і тут вона не полишила волонтерську діяльність.
— Щотижня ми робимо замовлення у аптеках, купуємо медикаменти на не окупованих територіях і шукаємо шляхи їх доставки до Херсону, — розповідає наша героїня. — Там ліки безкоштовно розподіляються відповідно до заявок, які ми раніше отримали, а також по лікарнях. Будемо відвертими — не все вдається доставити, інколи коробки відбирають на блокпостах, інколи водіїв взагалі не пропускають, інколи водії не повертаються з мандрівки через лінію фронту, і це трагедія. Та все одно є люди, яким не байдуже життя жителів Херсонщини, тож ми продовжуємо цю справу.
На щастя, таких людей — чимало. Так, наприклад, Сабіна Дадашева напередодні свого дня народження звернулася у соцмережах до друзів із закликом замість подарунків їй переказати кошти «чудовій Ірині Саліховій, яка купує і неймовірними зусиллями відправляє й доставляє в Херсон ліки, рятуючи сотні й тисячі людей, які не мають можливості їх придбати або через відсутність коштів, або банально тому, що в окупованому місті немає потрібних ліків».
Був день, коли Ірина плакала від щастя. Це коли дізналася, що один з водіїв, який два з половиною тижні ніяк не міг прорватись до Херсону, все-таки доставив коробки із ліками до тих «котиків», які лишилися у місті.
— Частина нашої команди, — розповідає Ірина, — все ще залишається у Херсоні, щоб рятувати тих, хто не може виїхати з певних причин. Звідси я дивлюся на них і тільки тепер розумію, який це героїзм — щодня виходити в окуповане місто, щоб тільки підтримувати своїх містян. Тож, якщо раптом я втомилася чи у мене опускаються руки, я розумію, що не маю права здаватись, бо наша команда у Херсоні не здається.
На одному з одеських будинків нещодавно з’явився напис: «Якщо ти можеш зробити щось хороше, ти мусиш це зробити». Саме за таким принципом живуть і діють Юлія Федорова та Ірина Саліхова і чимало їхніх колег, про яких мова ще попереду.
Олег КСЕНІН