Цикл одеських сонетiв

Леся Українка

Докiль сягти замрiяному зору,
Лежить нiма липнева синява.
Вона її уперше пiзнава.
О Боже мiй, яке ти любе, море!

Козак колись iз турчином тут спорив
За предковiчнi на цей край права.
I Головатого Антона корогва
Над Хаджибеєм здiйнялася вгору.

Над нею чайок пропливають тiнi,
її цiлують хвилi бiлопiннi
I запахущий вiтер обiйма.

Про неї ще не чутно в Українi,
Та що живе в Поезiї вiднинi —
Вона уже довiдалась сама.

Iван Нечуй-Левицький

Фонтаннi дачi пiшки обходив.
Коли вони ще звались хуторами,
I тут, неначе в вирiзьбленiй рамi,
Разок надибав усiляких див.

Над морем Чорним вiн не довго жив,
Та в цiм не бачим жодної ми драми.
Нехай зазнає той стида i страму,
Хто книг його i досi не зужив.

Собi за псевдо слово взяв Нечуй,
А плин життя так зiрко й чуйно чув.
Що видається: той талант вiд Бога.

I Кайдашi, i Джеря, i Параска —
Зiгрiтi серцем люди, а не маски.
Лежить їм в вiчнiсть осяйна дорога.

Михайло Коцюбинський

Нахиливсь над дзеркалом лиману
I життя тамтешнє розгляда.
Тихоплинна срiберна вода
В будучину невiдступно манить.

А душа — як та вiдкрита рана:
Людям щастя i добра жада.
Ще в них буде доля молода,
I доба уроча ще настане!

Вiрить вiн i твердо, й урочисто
Всiм своїм неперебутнiм хистом:
Свiт новий — не тiльки увi снi...

Обрис чистий весняного лану
Наплива, немов фата моргана,
I зорею сяє в вишинi.

Григорiй Зленко (1934 — 2015)