Щасливий політ Стрижа

Сьогодні поету Станіславу Стриженюку виповнюється 85 років

На прохання редакції напередодні ювілею зі Станіславом Стриженюком зустрівся його давній друг письменник Анатолій Ройченко і розпитував поета про літературу і життя, про творчий доробок і, як годиться, про плани на майбутнє. Щоб читачі не дивувалися панібратському тону розмови, зауважимо: Стриженюк і Ройченко знайомі ще з 50-х років, коли поступали до Одеської спеціальної школи Військово-повітряних сил, бажаючи літати «вище всіх, швидше всіх і дальше всіх». (Тут, до речі, вчилися майбутні космонавти Георгій Добровольський та Георгій Шонін). Анатолій Ройченко покинув школу, Станіслав Стриженюк закінчив її і навіть мріяв про космонавтику. А в підсумку обоє стали чудовими літераторами.

— Станіславе Савичу, кажуть доля людини до певної міри закодована в його прізвищі. Що скажете з цього приводу?

— Я не заперечую, бо люблю цю швидку пташку, яку в моєму рідному Гайвороні, на Південному Бузі, ще називають «черчиками». Стриж і стрижень ріки... Звідси, напевне, і походить прізвище мого роду «Стриженюки», який оселився на берегах ріки, що від джерел до гирла належить лише Україні.

Мої діди Назар і Матвій, а також батько Сава Матвійович, не встигли мені розповісти про джерела родоводу нашого. А жаль, бо це історія моєї Батьківщини, яку не можна переписати за будь яких умов: воєн, голодоморів, революцій та тюрем, всього того, що довелось і мені пережити на межі тисячоліть — ХХ та XXI віків.

— Стасе (я за звичкою звертаюся до тебе так по-дружньому), як ти ставишся до свого ювілею?

— Ювілеї бувають ранні і пізні. За своїм досвідом я мушу сказати, що найкращі ювілейні дати в сорок або в п’ятдесят років від дня народження. Звичайно, 85, слава Богу, значна дата. Колись, десять років тому, я отримав у Москві телеграму від визначного критика Юрія Суровцева. Ось що він мені написав: «Дорогой Станислав Савович, прими юбилейные, а еще более неофициально сердечные поздравления с пожеланием найлучшего. Наш возраст — это возраст продолжающейся юности. Будем этому верны. Обнимаю. Суровцев».

— Юрій Суровцев в ті роки був одним з секретарів Спілки письменників Російської Федерації чи навіть СРСР. А хто з українських класиків тебе щиро вітав?

— Анатоліє Антоновичу, у нас з тобою був великий друг Володимир Гетьман, поет з рибальського села Маяки на Дністрі. Він любив молодих українських поетів і допомагав їм на шляху майстерності.

В моєму домашньому архіві є багато листів Володимира Гетьмана, які він мені надсилав до Казахстану на станцію Алга (Вперед!), де я працював на Актюбхімкомбінаті інженером. В тім краю, де Тарас Шевченко був на засланні, в наші часи жили вислані чеченці, інгуші, молдавани, західні українці, литовці, латиші, естонці та представники інших нацменшин, яких вважали «ворогами народу». Образ і пам’ять про Великого Кобзаря об’єднав цих людей у Казахстані.

Одинадцять молодих інженерів зі Львова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька приїхали до Алги в рік, коли навколо «гулагівського» хімкомбінату зрізали огорожу з колючого дроту, а в сторожкі сидів капітан внутрішніх військ Волков і до нього щодня — до і після зміни — йшли відмічатись усі, крім нас, молодих спеціалістів.

— Цікава тема для прозового твору.

— Це розумів і Володимир Гетьман. Він надіслав мені в Казахстан мою книгу «В братнім краю» (це був 1957 рік), де були і такі поезії:

Через ріки великі й малі,
Повз бори голубої Росії,
Коли пісню несли журавлі,
Я приїхав на землю надії.

Я землі у хустинку не брав,
Як беруть з Батьківщини на згадку,
Я хотів краєвиди Дніпра
Привезти в брезентову палатку

І не брав нагород я за труд,
Та здійснилася б трепетна мрія,
Щоб сказали — з зернинами тут,
Він любов до Вкраїни посіяв.

(1957 рік).

— Невже подібних поезій не могло бути написано, скажімо, тут, у нас на берегах Дністровського лиману?

— Ні і ні. І ще раз ні! Коли Володимир Гетьман говорив про любов до України українською мовою, його звинувачували у націоналізмі. Це сьогодні для нашого брата-поета — дивно. А в ті часи? А ще в давніші — в напрямку через Адама Міцкевича і Олександра Пушкіна до Овідієвих наук «про кохання» та «науки про рибальство?». Ось послухай, так би мовити, тодішні мої поезії з висоти сьогоднішнього ювілею:

Освітив фортецю Аккермана
Промінь догоряючого дня
Циганчук на березі лимана
Напуває дивного коня.

Плещуть хвилі струнами сонета,
Тихо хтось гукає з-за Дністра,
Та не вабить польського поета
Теплота циганського костра.
Млою наливається долина,
Комиші задумливо шумлять;
Важко бути тої Польщі сином,
Де при владі пасинки стоять.

Це присвята Адаму Міцкевичу, авторові «Кримських сонетів». Ми ж нині дозволили окупувати наш Крим з храмом на Херсонесі, де вперше прийняв православ’я Володимир Великий. А Олександр Пушкін на обурення Міцкевича розбоєм Російської імперії у Варшаві, коли генерал Паскевич задушив революцію у варшавському передмісті, написав вірша «Он между нами жил». Ось прослідкуйте хід імперської думки:

Он между нами жил
Средь племени ему чужого; злобы
В душе своей к нам не питал, и мы
Его любили. Мирный, благосклонный,
Он посещал беседы наши. С ним
Делились мы и чистыми мечтами,
И песнями (он вдохновлен был свыше
И свысока взирал на жизнь)

* * *

Он ушел на запад — и благословенным
Его мы проводили. Но теперь
Наш мирный гость нам стал врагом — и ядом
Стихи свои, в угоду черни буйной,
Он напояет. Издали до нас
Доходит голос злобного поэта,
Знакомый голос!..

І саме з цієї поезії на цоколі пам’ятника Адаму Міцкевичу в Одесі викарбувані рядки «И мы его любили». А чи любимо автора «Кримських сонетів» тепер, в незалежній Україні?

— Станіславе Савовичу, які книги ми могли прочитати з-під твого пера до твого і після твого ювілею? Адже до цієї дати в тебе вийшло майже півсотні книг українською мовою, а також перекладених на інші мови світу. Досить згадати «Облачные фрески» і «Крыло» — російською мовою. Поезії в «Антології українських поетів» — англійською мовою, багато публікацій аварською, татарською (Казань), башкирською, польською, болгарською та багато іншими мовами.

— Цікаві думки за буденними справами. Дійсно, сьогодні я б міг видати 3-4 томи своїх поезій. Є в мене в архівній бібліотеці нові твори, і їх я міг би теж оприлюднити. Зокрема, завершена в мене драматична козацька дума «Судний день», яка складається з трьох частин: «Батурин», «Воскресіння» і «Кагул». За першу частину, яка вийшла друком у 2008 році, мене удостоїли першої премії в номінації «П’єси» на VIII Всеукраїнському конкурсі романів, кіносценарії та п’єс «Коронація слова». Але повністю надрукувати «Судний день», на жаль, досі не зміг. Виявляється, добитися виділення коштів на книгу з обласного чи міського бюджетів просто неможливо. А фінансувати видання за власний рахунок мені не під силу.

В новому жанрі афористичних коротких поезій хочу надрукувати нову книгу мініатюр з назвою «На круги своя». Вона вже готова до друку, але видати її три роки тому, скажімо, можна було за 15 тисяч гривень, а сьогодні такого ж формату і обсягу коштуватиме 35 тисяч гривень! Ну що? Зможемо? Ні, я ще почекаю інших часів...

— А що на твоє чекання сказали б твої колишні талановиті ровесники?

— Не відаю і не вигадую. Але мій близький товариш Борис Нечерда, посмертний лауреат Шевченківської премії, якого шанував Максим Тадейович Рильський, в 1967 році (50 років Жовтневої революції) несподівано запитав мене: «Стасику, скільки б ти хотів прожити на цьому світі?».

Я не оторопів, а відповів йому: «Хотів би дожити до 2017 року (а це століття мало бути ), щоб подивитися, чим закінчиться цей плановий кавардак з чиновницько-творчим блатом. Я не здогадувався тоді, що «блат» поволі переросте в корупцію уже в вільній і незалежній Україні.

А тут ще й війна на Донбасі, де «товариш Путін бьє за Горлівку Донбас».

Ось феномен: імперії без України нема, а Росії без України не може бути, бо в Україні Херсонес з Володимиром Великим! А як бути кримським татарам у Криму? Відповідати дуже не просто, а треба…

— В Казахстані ти бачив поневолення національних меншин, але офіційно вважалося, що вони там цілину піднімали…

— Спочатку Генштаб з Георгієм Жуковим скинув атомну бомбу на Тоцькі табори Уральського військового округу, а потім, замість вивозу цілинного врожаю, який зогнив на цілині в 1955 році, почав завозити облаштування Семипалатинського ядерного полігону та космічного майданчика біля Ленінська, який потім нарекли «Байконуром». Ось які жнива були на цілині.

Досі, слава Богу, живий полковник Тищенко, що служив у батареї ракет, яка збила літак-розвідник США біля Свердловська з льотчиком Пауерсом. Це поетично-прозове продовження так званої цілинної епопеї.

— Цікава біографія у тебе, Станіславе. Та повернемося до творчості. У післямові до книги «Тетянин день», що вийшла друком 2004 року, ти стверджував, «що лише сам поет здатний чуттєво визначити, де він зрозумів глибинну суть часу…». А що кажуть про Стриженюка інші поети?

— Серед моїх надбань — автографи класиків. Ось кілька записів.

«Славному, з молодих молодому Станіславу Стриженюку від Павла Тичини».

«Справжньому поетові Станіславу Стриженюку. Олесь Гончар. («Фронтова поезія», 1985 рік)».

«Моему первому редактору Стасу Стриженюку. Володя Высоцький».

А Павло Тичина в двадцять років в Одесі перед пам’ятником Олександру Пушкіну написав кінцівку так:

Ах, море і поет.
І хто ж вас не боявся.
Свободи ярий гнів
Ніколи не здавався.

Поет родивсь прямим
Помер то од свобод.
Все боком ставили,
Щоб не визнав народ.

— Спасибі за розмову, Станіславе Савичу. Але це не крапка у наших бесідах, а три крапки, бо творчість і життя — тривають, як і щасливий політ Стрижа.

Фото Олени Солоненко