|
|
   |
Володимир ГАРАНIН
Новелета
В серединi вересня 1978 року я приїхав у вiдпустку до рiдного села. А добиратися до нього доводилося трьома автобусами. Ось нарештi я сiв — зморений дорожнiми поневiряннями — в останнiй, третiй, автобус, i нiби всi негаразди вiдлягли од мого серця.
Автобус, як завжди, був переповнений. Хто жартував, хто обурювався, хто заспокоював нетерпеливих пасажирiв, а хто iронiчно споглядав тут звичну i повiк незвичну катавасiю.
Але бiльше всього точилася розмова навколо харчової проблеми, бо вона була вельми гострою i в селi, i в мiстi.
На якусь мить всi затихли, прислухаючись до слiв двох стареньких бабусь.
— Оце, знаєте, — каже одна з них, — знаєте, сусiдко, я не пам`ятаю, коли доводилося менi їсти ковбасу. А ви, мабуть, насмакувалися досхочу, бо так од вас пахне! Так пахне ковбасою! Нi, нi, не одвертайтесь! Задовольнiть мою просьбу!
Сусiдка подивилась на неї здивовано й вiдповiла:
— Та бог з вами! Бог з вами! Я і не пам`ятаю, коли бралася до тiєї ковбаси! Єй-бо, не пам`ятаю! Це я, вибачте, часнику перехопила. Ото i вся моя ковбаса! А ви: наїлася! Еге ж: наїлася, як собака мухою!
— Але ж, все одно, вiд вас той дух iде! Так пахне! То ж дихайте, тiтко! Дихайте!...
По цих словах такий вибухнув регiт, що гальма автобуснi не витримали, i покотився вiн легенько вниз.
Вiд душi смiявся i старий водiй, перебираючи до рук керування.