|
|
   |
Біографія Миколи Олександровича Фаріни, якому днями виповнилося б 70 років, вкладається у кілька рядків.
Після закінчення Львівського політехнічного інституту його було прийнято на роботу на Одеський нафтопереробний завод. Починав електромонтером з ремонту електроустаткування. Потім був призначений начальником електродільниці, переведений на посаду інженера-енергетика до відділу головного енергетика. Згодом обійняв посаду заступника головного енергетика і незабаром очолив відділ. Пік трудової діяльності М. О. Фаріни — створення та керівництво енергоблоком при Одеському НПЗ (ТОВ «Енергія та газ УКРАЇНА»).
Ні почесних звань, ні урядових нагород. Пересічний трудівник, яких чимало? Як би не так.
Він народився у селi Фарінки, розташованому в Камінь-Каширському районі Волинської області, за 22 кілометри від районного центру. Саме сюди в середині 40-х років минулого століття після демобілізації повернувся з війни батько Олександр Петрович Фаріна. Про таких кажуть: на всі руки майстер. У техніці був дока. У сусідньому селі функціонувала підстанція, що забезпечувала електрику округу. Туди і пішов працювати колишній солдат (чи не звідси походить коріння майбутньої професії Миколи Олександровича?).
Коли провели лінії високовольтних передач, потреба у підстанції відпала, і Олександр Петрович почав працювати у колгоспі. Там же в полі робила і його дружина Агафія Юхимівна — і буряки вирощували, і льон, і картоплю.
У сім’ї було п’ятеро дітей — Володимир, Іван, Микола, Василь та сестричка Ніна.
— Найстарший брат Володимир, — згадував Іван Олександрович Фаріна, брат Миколи Олександровича, — вступив до Львівського університету і ніби проклав нам дорогу. Закінчуючи школу, ми не питали: куди їхати вступати до вузу — тільки до Львова. Микола вступив до Львівського політехнічного інституту на спеціальність «Електропостачання промислових підприємств, міст та сіл». Додому приїжджав рідко, переважно на канікули. Вражала його пристрасть до читання: весь час або з газетою, або з книгою в руках. Приїжджати на канікули виходило не завжди. Не хотілося сидіти на шиї у батьків, а стипендії не вистачало. Тому їздив у складі студзагону до Сибіру: до Сургута, на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Заробляв добре, але майже всі гроші витрачав на подарунки.
— Мені наручний годинник привіз із позолоченим браслетом, — розповідає сестра Ніна Олександрівна Пилипчук. — Батькові — сорочку, мамі — блузку. А молодшим братам — по костюму.
— Я в цьому костюмі практично весь дев’ятий та десятий класи проходив, — уточнює Іван Олександрович. — Нас так виховували: куди б не закинула доля, треба щільно освоюватись на місці та вити там своє гніздо. Ось ми й жили: хто у Львові, хто у Камінь-Каширському, хто у Києві, хто у Мінську, хто в Одесі... Натомість кожна зустріч — як свято. Таке враження, що Микола завжди був поряд. Коли на екскурсію з Фарінок до Львова приїжджали молодші брати (так старшокласників заохочували), весь свій вільний від навчання час присвячував їм. Родиннi стосунки в нашій великій родині дуже сильно відчувалися. Особливо це було помітно у Миколи. Часто згадую нашу зустріч із ним на Львівському залізничному вокзалі. Я тільки вступив до університету, а він уже закінчив інститут. Я приїхав до Львова вчитися, а він їхав звідти до Одеси працювати. Як би мені естафету передав.
Та пам’ятна зустріч братів на залізничному вокзалі у Львові відбулася у жовтні 1977 року. Випускник Львівського політехнічного інституту Микола Фаріна їхав на своє перше (і, як виявилося, головне) місце роботи — на Одеський нафтопереробний завод.
У справжню робочу спеку потрапив на НПЗ молодий фахівець. Реконструкція підприємства йшла на повний хід. У 1977 році було здано в експлуатацію установку каталітичного риформінгу бензинів, азотну станцію А-0,6, п’ять резервуарів ємністю по 10 тисяч кубічних метрів кожен. Розпочато випуск автомобільних бензинів А-76 та АІ-93. 1978-го введено в експлуатацію установку АТ після реконструкції АТ-ТК, що дозволило збільшити потужність з переробки нафти з 700 тисяч тонн до 1,5 мільйона тонн. Ще через рік введено в експлуатацію установку вторинної перегонки бензину.
І, само собою зрозуміло, до всіх цих трудових перемог безпосереднє відношення мали заводські енергетики.
Пам’ятаєте куплети водовозу із кінокомедії «Волга-Волга»? Актор Павло Оленєв співав: «Бо без води — і ні туди, i ні сюди». Це я до чого? Та до того, що без електроенергії теж ні туди, ні сюди: жодна справа на заводі зрушитися з місця не могла! Це чудово усвідомлював молодий інженер. Перший час, щоправда, довелося попрацювати простим електромонтером з ремонту електрообладнання — такою була тодішня практика. Не нарікав. Набирався досвіду, піднімався службовими сходами: начальник електродільниці, інженер-енергетик, заступник головного енергетика і, нарешті, з 22 жовтня 1985 року — головний енергетик.
До колективу влився легко. Усі відзначали його професіоналізм, витриманість, тактовність, інтелігентність. Ці вроджені якості молодий фахівець усіляко у собі розвивав.
— Так вийшло, — згадує Ігор Іванович Мельник, колишній механік електроцеху, — що саме мені довелося давати перше завдання молодому фахівцю. Я зрадів новачкові, бо тоді саме йшов ремонт установки АТ, і людей не вистачало. Відправив його до електротехнічної лабораторії. Так з посади електромонтера з ремонту електричного обладнання розпочався трудовий стаж Миколи на Одеському НПЗ.
— Я — інженер-технолог — згадує Віктор Іванович Безлуцький, — він — інженер-електрик, і по роботі ми стикалися рідко. Але нас, молодих і завзятих, тягнуло один до одного, і ми знаходили час для спілкування. Одного разу в розмові зі мною він згадав ім’я Дейла Карнегі, був здивований, що я нічого про нього не чув і, природно, не читав його знамениту працю. «Принесу тобі цю книгу! — вигукнув Микола. — Ти її обов’язково прочитай». І ось, через кілька днів, він передав мені товстий зошит, на обкладинці якого чітким почерком було написано: «Як завойовувати друзів і впливати на людей». То був рукописний текст (ймовірно, не зовсім повний) книги вiдомого американського педагога, письменника та оратора. А Микола вже з молодості виховував у собі якості, що дозволяли, з одного боку, шанобливо ставитися до кожної людини, з іншого — ніколи не втрачати власної гідності. Якби Карнегі був знайомий з Фаріною, міг би сміливо як приклад наводити його життя. Микола був трудоголіком, жив цікаво, яскраво, виріс у великого керівника, при цьому не втрачаючи рідкісної чарівності, я навіть сказав би, шарму. Часто згадую його спокій, чарівну посмішку, дружню прихильність до себе.
— Наші діти — Альоша та Андрюха — були одного віку, — розповідає Степан Юхимович Бабаченко. — І ось він якось звернувся до мене: «Стьопа, давай їх до української школи віддамо». Я зрадів, бо сам про це думав. На жаль, втілити в життя задумане не вдалося, але це стало початком нашої дружби. Коли Микола став головним енергетиком, я був головним механіком, потім очолив ремонтно-механічний цех. Нерідко заходив до нього в кабінет із кресленнями: «Подивися». Він спочатку відмахувався: «Залиш, зараз не можу». Я наполягав: «Проблему треба вирішити тут і зараз». І проблема вирішувалася.
Ось яким він запам’ятався колегам.
Юрій Леонтійович Романович, колишній головний інженер заводу:
— Нормальний чоловік. Дуже цілеспрямований, суперграмотний, пробивний, мав високі людські якості.
Сергій Григорович Кузьмичов, багато років був заступником головного енергетика, очолював електроцех:
— Серйозний політик. Умів обминати підводнi каміння і зрештою завжди добивався свого.
Голова ради ветеранів заводу Нінель Гаврилівна Блантюк:
— Дуже вихований, умів підійти до людини. З ним завжди було цікаво розмовляти. Багато допомогав ветеранам заводу.
Інженер Сергій Анатолійович Ткач:
— Був вимогливим, але водночас вникав у ситуацію, що склалася. А розібравшись, підключався до вирішення питання.
Ігор Іванович Мельник:
— Характер у нього був чудовий. З одного боку, добрий та чуйний, але коли треба, ставав жорстким. Часом когось притискав, часом його притискали. На виробництві інакше не буває. Не лише час його виховував, а й колектив теж.
Життя йшло своєю чергою. Завод розвивався, перетворювався на потужне сучасне підприємство. І з кожним роком збільшувався обсяг робіт у підопічних М. О. Фаріни, зростала відповідальність за зроблене, підвищувалася роль енергетиків у життєдіяльності НПЗ.
І з кожним роком йому, висококваліфікованому фахівцю, ставало все очевиднішим: необхідно зводити на заводі власне джерело електроенергії. Але це непросто — захотіли та збудували. Потрібно було зацікавити інвестора, довести вигідність кампанії. Ось коли повною мірою проявилися таланти М. О. Фаріни. Без перебільшення можна стверджувати: саме його невгамовна енергія, точний інженерний розрахунок, дипломатичність ведення переговорів, тверда віра у правильність власної стратегії дозволили реалізувати задумане.
Доводити свою правоту треба було весь час. Григорій Михайлович Погребняк, колишній заступник генерального директора з економіки та фінансів, згадував, як разом їздили до центрального офісу компанії-інвестора:
— Разом ходили кабінетами. До його ідеї ставилися по-різному. Микола Олександрович виявляв чудеса логіки, дипломатичності, винахідливості. Це було його дітище, і свою ідею він таки довів до пуття. Якщо підсумувати, то, за моїми підрахунками, зі 110 мільйонів доларів прямих інвестицій, вкладених в Одеський НПЗ, 46 мільйонів пішли на будівництво та експлуатацію енергоблоку. Але йому для цього довелося не одну пару черевиків витоптати через ходіння інстанціями.
Правоту Миколи Олександровича Фаріни довiв час: енергоблок працював та розвивався. ТОВ «Енергія та газ УКРАЇНА», яке він побудував та очолив, не лише покривало потреби Одеського НПЗ в електро- та теплоенергії, а й активно брало участь у житті міста та країни.
Так, наприклад, на честь 214-ї річниці від дня заснування Одеси його нагородили Грамотою — за вагомий особистий внесок у життєзабезпечення Суворівського району, вияв при цьому високого почуття відповідальності, за благодійну допомогу та участь у проведенні загальноміських та районних заходів. А у 2012 році ТОВ «Енергія та газ УКРАЇНА» було визнано в країні як «Підприємство року».
Що ж сталося? Чому таке важливе, необхідне місту та країні підприємство перестало існувати? Завод перейшов у власність компанії ВЄТЕК, яку очолювала близька людина Януковича Сергій Курченко. З того часу НПЗ почав занепадати. Аж надто хижими виявилися інтереси та цілі людей, які прийшли до керівництва НПЗ. Все це безпосередньо позначилося і на енергоблоці. І Фаріну просто змусили піти.
Ось такою вийшла розповідь про скромну і водночас непересічну людину — Миколу Олександровича Фаріну. Життя та доля. Біографія на тлі заводу — Одеського НПЗ. Інакше, мабуть, і бути не могло: тут він відбувся як особистість, тут знайшов друзів, тут втілив у життя заповітну мрію. Багато хто вважає, що так мало йому було відведено днів у земному житті через те, що надто багато енергії та нервів віддав своєму дітищу — енергоблоку.
Напевно, у цих словах є частина правди. Але є й інша правда: людина поставила собі мету і зуміла її досягти! Причому мета — не особиста, а на благо суспільства. Будемо чесні: чи багато прикладів такого служіння справі, підприємству, країні ми можемо навести?
І саме зараз, у дні суворих випробувань, приклад Миколи Олександровича Фарiни особливо важливий. І справа навіть не в тому, що країна сьогодні, як ніколи раніше, потребує додаткових джерел електроенергії. І енергоблок, збудований на Одеському НПЗ, міг би стати однією з важливих «цеглинок», на яких могла б вирости оновлена енергосистема України.
Набагато важливіший інший приклад — приклад людини: професіонала та істинного патріота. Масштаб особистості якого із роками лише зростає.
Анатолій Мазуренко