|
|
   |
У житті майже кожної людини настає такий момент, коли вона задається питанням про своє коріння, про своїх предків. Добре, якщо на цей момент живі ті, кому можна ці запитання поставити. Найчастіше запитати вже нема кого, і доводиться йти в архіви.
Нещодавно моя тітонька попросила мене провідати на Другому Християнському цвинтарі могили її мами, бабусі та дідуся. Відповідно — моїх бабусі, прабабусі та прадіда. Це прохання стало тригером до моїх подальших досліджень.
У татовому архіві лежать нариси сімейного генеалогічного дерева, скромні дані, які він зібрав у той час, коли ще не було інтернету, та й можливості отримання даних з різних архівних джерел не були так розвинені, як сьогодні. Прямокутник у цій схемі, присвячений моєму прадіду, практично відповідає табличці на могилі: Скляренко Андрій Артемович, 1888—1959.
Я народився за кілька років після смерті прадіда і майже нічого не знав про нього. Спробував згадати: що казав про нього тато. У пам’яті лише два факти. Перший — родом батькова родина з Візирки.
А ось другий факт мені запам’ятався особливо. Коли я вступав до «Водного» інституту, то там в анкетах була графа «чи є родичі, які працюють на морському транспорті». У багатьох моїх однокурсників саме ця обставина і була визначальною у виборі вузу. Мої ж тато та мама, дідусі та бабусі до морської професії стосунку не мали. І тільки про прадіда тато розповідав, що він плавав на «пасажирах». Директором ресторану.
Сьогодні про Андрія Артемовича я знаю вже більше. Народився він у Візирці, і прізвище його батьків було Скляр. Як писав він у своїй автобіографії: «за походженням — селянин, освіта — домашня, соціальне становище — бідняк». 1902-го він закінчив земське двокласне училище. У 22 роки Андрія призвали до царської армії, де він прослужив три з половиною роки у 53-му піхотному Волинському полку, дослужившись до звання старшого унтер-офіцера. У 1913 році служба закінчилася, але … Тут почалась Перша світова. І Андрія мобілізують на австрійський фронт. Поранення, контузія, лікування в Одесі, де він залишився у полку. У його званні з’являється слово каптенармус, яке мало кому зараз знайоме. Це посадова особа у військовій частині, яка відає зберіганням та видачею майна та продовольства.
Ще до початку війни у Андрія народилися дочка та син — Марія (1909) та Михайло (1914). Марія Андріївна і була мамою мого тата та моєї тітки.
Батько Андрія брав активну участь у революції 1905 року, був заарештований, сидів в Одеській в’язниці, а потім був засланий. Як пише Андрій: «На мою долю випало поширення революційних листівок-книг». Отже логічно, що 1917-го Андрій брав активну участь у підготовці до виступу 46-го піхотного полку, де служив на той час. Згодом Андрій вів підпільну роботу, створював партизанські загони, увійшов до складу Тилігульсько-Березанського полку.
Моя тітка — Валентина Василівна — була дуже дружна зі своїм дідом, він часто розповідав їй різні історії зі свого життя. Зі спогадів тітки: «Дід служив в одному з загонів Котовського. Вони тоді виганяли з нашої землі австрійців, денікінців, які пароплавами вирушали до Туреччини. І ось в одному з боїв на лимані дід верхи на коні погнався за супротивником. А коли наздогнав його в очереті, то побачив, що перед ним зовсім молоденький хлопчина. Дід пожалів його, відпустив та ще й напрямок вказав, у якому треба йти. Цей короткий епізод потім «відгукнувся» дідові».
Пізніше через хворобу Андрій потрапив у 3-й зведений лазарет, звідки не встиг евакуюватися. Опинився в руках контррозвідки білої армії, сидів в одеській в’язниці (як його батько), звідки його випустили частини червоної армії. До наслідків поранення та контузії додалися болі від пережитих тортур.
Починаючи з 1920 року Андрій Артемович працює на різних посадах у системі продовольчого постачання (очевидно, дався взнаки досвід каптенармуса). А з 1930-го розпочинається його морська кар’єра. Пароплави «Чічерін», «Ілліч», «Франц Мерінг», на яких він плавав на посаді завпрода по Близько-Східній лінії. Єгипет, Туреччина, Греція, Палестина. У жовтні 1934-го його, вже як фахівця, призначають директором ресторану на пароплаві «Україна». А під час ремонту судна він, як сказали б зараз, — підвищує кваліфікацію, навчається у директорській групі «Продкомбінату». Встиг він попрацювати директором ресторану і на «кримчаках» — «Аджарії», «Грузії», «Кримі».
Зі спогадів тітки: «Одного разу, дід був у порту, коли бригада вантажників розвантажувала якийсь грецький пароплав. І раптом до нього підходить моряк із цього судна і питає, жартома: «А де ж твій кінь?». Тоді й дід його впізнав. Виявилося, що той хлопчина, якого він відпустив на одеському лимані, був греком. Він повернувся додому, виріс, став моряком і був радий, зайшовши до Одеси, зустріти свого рятівника. Вони поручкалися, хлопець запрошував діда на судно, пригощав цигарками, а наостанок подарував дідові годинник. Все це відбувалося на очах здивованої бригади вантажників. А на дворі був уже 1937-й. І за кілька днів за дідом приїхав «чорний воронок». Забрали його та відвезли, баба навіть не знала куди. Потім уже з’ясувалося, що «за помилковим наклепом» — хтось із бригади доніс, що у діда зв’язки з іноземцями, що він хвалився іноземним годинником. Мама його шукала, але знайти слідів не вдалося. А за рік він повернувся. Щоправда, вже без годинника. Домашні його не впізнали — від повненького чоловіка залишився один скелет. Штани на ньому ледве трималися на зроблених ним із засохлого хліба гудзиках.
Будучи під слідством, у в’язниці, дід неодноразово стикався з тим, що прізвище Скляр його «підводить». Йому «ліпили» як зв’язок з іноземцями, так й те, що він — єврей. Ось тоді він і вирішив додати до прізвища закінчення
«-енко», щоб уже ніхто не підкопався. Так із 1938 року він став Скляренком. А родичі його всі так і залишились Склярами».
І знову війна. Евакуація в Батумі, де він працює завідувачем їдальні флоту.
А після звільнення Одеси — знову «Торгмортранс», де у 1944—1945 роках він знову працює завідувачем тієї ж їдальні. Невдовзі на нього очікує підвищення — він стає директором ресторану, тепер уже на дизель-електроході «Росія».
У його особистій справі, у розділі «Нагороди та заохочення», є записи про медалі «За оборону Одеси (1942), «За оборону Севастополя» (1942). А в 1943 році Наркомторг «За хорошу організацію громадського харчування» нагородив його значком «Відмінник виробництва».
Я радий, що ще одна могила на Другому Християнському перестала бути «неживою». А моя донька, яка нещодавно закінчила «Водний», на запитання «Чи є родичі, які мають відношення до морського транспорту?», вказуватиме не лише маму та тата, а й прапрадіда. Одеські історії продовжуються.
Сергій ТЕТЄНКО