|
|
   |
Шістнадцятого травня 1940 року в місті Сухумі народилася Людмила. Її мати — Олександра Семенівна Чуб, українка із Полтавщини. Побоюючись репресій, сімейство Чуб наприкінці 30-х років минулого століття мусило виїхати з Полтавщини до Абхазії.
У 1947 році Людмила вступила до 1 класу школи № 3 міста Галі і провчилася в ній 11 років до самого випуску. Шкільні роки на все життя залишили світлі спогади. Коли навчалася в 7 класі, захопилася спортивною гімнастикою. Їй дуже подобалася легка атлетика, і невдовзі вона увійшла до збірної команди легкоатлетів Абхазії. Вже у 10 класі, вона брала участь у спартакіаді школярів з легкоатлетичного п’ятиборства у місті Ризі.
Коло інтересів не замикалося лише школою та спортом. Дівчина захоплено читала класиків вітчизняної та іноземної літератури. До закінчення школи вона перечитала майже всі книги, які були в шкільній бібліотеці.
У 1958 році закінчила середню школу з відзнакою та першим розрядом з легкої атлетики. І на вимогу своєї матері та вітчима, Олексія Бабенкова, переїхала на їхнє постійне місце проживання до Одеси.
Батьки дуже хотіли, щоб дочка вступила до Одеського інституту холодильної промисловості, а вона мріяла про педагогічний вуз. Більшість її родичів були медпрацівниками. Вони наполегливо радили вступати до медіна, але дівчина не здавалася. Нарешті, піддавшись умовлянням батьків, Людмила у 1959 році вступила до інституту холодильної промисловості, провчилася півроку, а потім таки перевелася до Одеського державного університету імені І. Мечникова.
Після закінчення вузу молода вчителька географії, історії та фізкультури спочатку працює у селі Прямобалка Саратського району Одеської області, а потім в одеській середній школі № 98. У 1977 році була призначена директором цієї школи. Виходить заміж. Через деякий час переїжджає з чоловіком в інше місто.
Повернувшись до Одеси, яку вона полюбила, після недовгих пошуків знайшла місце за спеціальністю: посаду організатора позакласної та позашкільної виховної роботи ЗОШ № 55.
У 1981 році відкрилася середня школа № 65. Директор нової школи, Іван Русєв, запропонував Людмилі Старих таку саму посаду, як і в ЗОШ № 55, — заступника директора школи з позакласного та позашкільного виховання.
Перед Людмилою Костянтинівною постало питання: з чого починати? Насамперед потрібно виробити основні напрями виховної роботи, внести до неї щось своє, нове, що могло б відрізняти нову школу від її сусідів.
Порадившись із директором школи, заступницями директора школи з навчально-виховної роботи Ніною Іпполітовою та Валентиною Турчаніновою, Людмила Старих взялася за створення у школі пошукового клубу.
У 1980-х роках в результаті активної пошукової роботи відкривається шкільний Музей партизанської слави.
З 2002 року школу очолює Наталія Завойко. Діяльність музею, пошукова робота учнів під керівництвом Л. Старих продовжуються. «Вона встигала і викладати свій предмет, і займатися музеєм. Музей був її другим подихом, захоплюючим хобі. Вона була відповідальна, мудра», — згадує про діяльність бабусі онук Федір. «Нікого не ображала. Добра. Ми дуже її любили», — додає учениця 70-х років Лариса.
Моє знайомство з керівницею музею відбулося через Ніну Стамікосто (Гордієнко). Ми обоє довгий час знали рідну сестру Яши Гордієнка. З прийняттям закону про декомунізацію Людмила Старих хвилювалася за долю свого шкільного музею. І якось звернулася за консультаційною допомогою щодо символіки. У свою чергу, зателефонував до Українського інституту історичної пам’яті. Керівник відділу Ігор Каретніков надав професійне роз’яснення. Незабаром відбулася гостинна зустріч у стінах шкільного музею. Струнка, сива, спокійна, врівноважена керівниця музею провела невелику екскурсію. Величезна кількість експонатів, документів, історій військових і партизанів Другої світової війни вражала. Короткий огляд переріс у багаточасове спілкування. У ході зустрічі керівниця пригадала прізвище нікому невідомого партизана-одесита Костянтина Чеховича 1919 року народження. Попросила хоч щось за нього узнати. Так вийшло, що менше ніж за місяць мені вдалося в Одесі розшукати та поспілкуватися із дочкою К. Чеховича. «Як ви їх знайшли!» — дивувалася Л. Старих. Згодом в школі організували зустріч з родичами партизана. Місцеве друковане видання у жовтні 2021 року надрукувало про партизана статтю, але так сталося, що Людмилі не повідомили про це.
Під час тієї зустрічі стало відомо, що Л. Старих — упорядниця книжки про ветеранів. Запропонував передати примірник з її дарчим написом до ОННБ. Через свою скромність керівниця музею відмовлялася. Але все ж таки вмовити вдалося. У цьому році під час спілкування з онуком узнав, що ця риса характеру в неї була завжди. Якось Людмила під час вступу до інституту приховала від приймальної комісії свою приналежність до збірної команди Грузії з легкої атлетики, а хлопці-спортсмени, що поступали разом, були дуже здивовані. «Адже ти могла просто не пройти за конкурсом! — говорили вони. — Для спортсменів такого класу, як ти, у всіх вузах великі пільги».
Одного разу Л. Старих повідомила про свою хворобу, а наприкінці січня 2025-го написала: «Я в дуже тяжкому стані…». Саме у цей час спливла на поверхню замітка про згаданого партизана Чеховича. Людмила Костянтинівна була обурена. І не тим, що вона про неї не знала. А тим, що, згадавши про неї і про музей, у один ряд поставили людей, які більше 80 років тому віддали життя у боротьбі із тогочасними окупантами: Василя Авдєєва-Чорноморського, Володимира Молодцова, Яшу Гордієнка і… А. Федоровича-Бойка, О. Садового. Керівниця музею добре знала, що обидва останні були зрадниками партизанського загону. Також було відомо, що Садового ліквідував Я. Гордієнко, а Бойка знайшли і розстріляли після війни.
«Де таке надруковано? Для чого брався за таке? Незнання історії? Що робити?» — схвильовано запитувала вона. І додала: «А ляпсус з «героями» непробачний». Спробував її заспокоїти. Запропонував алгоритм дій. «Ех, як шкода, що захворіла». Вона дуже хотіла виправити цю помилку. Але не встигла. Онук повідомив, що 21 лютого 2025 року її серце зупинилося.
Л. К. Старих була керівницею музею з 1985 року. Залишилися нереалізованими багато планів. До речі, був задум підготувати у квітні 2025-го спільну роботу до 100-річчя від дня народження Яши Гордієнка. Але… Але залишилися результативні десятиріччя її викладацької роботи, любов багаточисельних учнів і визнання.
У вересні 2010 року розпорядженням одеського міського голови за плідну та самовіддану працю та вагомий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, гуманітарний, культурний розвиток міста Одеси Старих Людмила Костянтинівна, вчитель географії, організатор Музею партизанської слави ЗОШ № 65 міста Одеси, нагороджена Почесною відзнакою Одеського міського голови «Трудова слава».
У 2016 році Музею партизанської слави за керівництва Л. Старих присуджено звання «Зразковий музей».
У грудні 2020 року за підсумками огляду-конкурсу переможцем у номінації «Кращий воєнно-історичний музей у закладах освіти» визнано Музей партизанської слави (керівник — Старих Л.К.) одеської ЗОШ № 65 — отримано Диплом І ступеня.
У 2021 році засновниця і хранителька Музею партизанської слави школи № 65 Людмила Старих стала лауреатом конкурсу пам’яті Б.Ф. Дерев’янка газети «Вечірня Одеса» «Люди справи».
Залишилася добра і світла пам’ять. Залишився шкільний музей. Залишилися покоління вихованих учнів та їх багаточисельні подяки. Одна з них: «Хочу відзначити Професіоналізм з великої літери вчительки географії Людмили Костянтинівни Старих».
І залишилися її слова: «Майбутнім поколінням бажаю великих успіхів!».
Ігор ПАНОЧИШЕН