|
|
   |
Це був видатний тенор, якому наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть аплодувала не лише Одеса, а й багато закордонних столиць. Але нині його ім’я майже забуто, що несправедливо по відношенню до скромного сільського хлопця, який виключно своєю працею та завзятістю став знаменитим оперним співаком, поетом, письменником, творцем театрів та музичних товариств. Це ім’я — Костянтин Михайлов-Стоян.
Відразу попередимо читача, що наведене прізвище — театральний та письменницький псевдонім тенора. А в пору свого сільського життя він був Костянтин Себов. Народився Костянтин у болгарській колонії Великий Буялик Одеського повіту Херсонської губернії у травні чи березні 1853 року. Його дідусь Себі Стоянов Себов, якого батьки на руках принесли з Болгарії до Одеси 1801-го року п’ятирічним хлопчиком, коли занедужав, усе повторював: «Хочу ще ось чого дочекатися — цього, четвертого онука, — він показував на вагітну невістку Марію, яка і так не скупилася на такі подарунки, вона вже народила трьох хлопчиків, потім народить ще одного, та ще й п’ятьох дочок. Але ось дідові Себі чомусь потрібен був цей четвертий онук. — Дочекаюся його, і потім на спокій. Це буде обдарований хлопчик». Про обдарованість ще ненародженого онука діду Себі частенько нашіптував Янгол, який прилітав до нього уві сні. Дід Себі онука не дочекався, помер наприкінці 1852-го (так кажуть «Ревізські казки»). А ось передбачення Янгола таки виправдалися.
Сільський коваль Яні Себов жив бідно, але сам навчився читати і по суботах збирав у своїй кузні друзів слухати церковні книги. І тут усі помітили, що син коваля на ім’я Костянтин — він був тим, на кого чекав дід Себі, — майже дослівно запам’ятовував тексти, тож став своєрідною «аудіокнигою». Часто його просили сусіди, неписьменні буяликці: заходь у наш дім, прочитай про кари небесні, про райське життя. Схоже, вони навіть вірили, що Слово захистить і попередить від гріхів. Адже над хлопчиком Янгол літав.
На той час у колонії Великий Буялик з’явилися церква та церковно-парафіяльна школа. Вчителем у школі став диякон з місцевих переселенців, болгарин Ламбрев. Постригаючись у диякони, став носити ім’я Антоній. Він же керував і церковним хором. Тому учні зранку вчилися грамоті, а потім їх переводили до церкви, де вони розучували псалми. Але диякон Антоній був і аматором світського співу, тому школярі вчили пісні і про гайдуків, які сміливо билися з турецькими гнобителями, і навіть пісні про кохання — чисте і цнотливе, яке тоді в селі й було у наречених на виданні.
«Все було добре, доки не втрутився генеральний штаб», — так говорив бравий солдат Швейк. — Раптом прийшла до села перебудова. Господи, скільки їх було у нашого народу, цих перебудов! Але перебудова в колонії Великий Буялик починалася м’яко і майже безболісно, а незабаром і затихла. Виявилося, що Опікунний комітет про іноземні поселення Південного краю вирішив підняти до себе довіру тих, що «понаїхали». Колись цей Комітет створив знаменитий генерал Іван Микитович Інзов, борючись з міністерськими чиновниками. Він по-батьківські опікувався запрошеними в Південний край німцями, сербами, болгарами, арнаутами, євреями, гагаузами. Усі вони любили генерала. Але старого вже років п’ятнадцять як не було в живих, і навіть його останки з Одеси, з Першого Християнського цвинтаря, перевезли до Болграду. І разом із відходом старого став здуватись авторитет Комітету. Чи треба було його підняти?
Одеські чиновники, відповідальні за справи в колоніях, вирішили передати нацменам право на місцеве самоврядування. Ну гаразд, німці та євреї, вони впораються з самоврядуванням, всі грамотні. А решта неписьменних? Зрозуміли проблему та відкрили в Одесі губернську школу, до неї кожна колонія за свій кошт направляла по одному-два учня, щоб вони повернулися додому після навчання міцними «реформаторами». Одеське начальство суворо попередило сільських старост: надсилати найкращих, обдарованих, кмітливих. Пізніше, створюючи театри, артист Себов іронізував з себе: «Я ж навчався на реформатора».
Коли проводжали Костю до міста, плакав диякон Антоній Ламбрев: перебудова завдала нищівного удару по його хору. Але він сам же біду і накликав: куди не поїде, скрізь хвалиться обдарованим тенором. От і накаркав — таланти із провінцій, як правило, центр вигрібав і надалі вигрібатиме собі. Проте через півтора року Опікунний комітет схаменувся. Вніс поправки до перебудови: її треба було проводити зараз, а не через десять років, коли «реформатори» вивчаться. Для негайного втілення нових ідей у сільське життя надіслали готових керівників, і вони відразу оволоділи місцевим бюджетом, анулювали кошти на навчання стипендіатів. Самим треба.
Отець Антоній тріумфував, його улюбленець повернеться до села. Але не знав отець Антоній, що підклав собі міну тривалої дії. Колись він похвалився своїм тенором і перед колегою з Одеси. Навіть подразнив його: «У вас в архієрейському хорі немає такого голосу». В училищі з’явився чоловік у рясі. Костя Себов саме упаковував свої десаги (це на кшталт тих ранців, точніше рюкзаків, які тепер у моді, їх носить і старий, і малий). Чоловік підійшов до реформатора, що не відбувся, підняв десаги на плече і наказово сказав: «Ходімо, отець Антоній велів тобі йти зі мною». Потім Костя дізнається, що його обдурили.
Костя отримав маленьку кімнатку, 10 рублів окладу, та обід у столі архієрейського хору. Цей хор був і університетським. Для продовження навчання Себова перевели до Одеського коледжу, до молодших класів, та однокашники його одразу прозвали «дядьком»: йому було 13, а «малюкам» по 8—9 років. Вигалялася ця «мишача зграя», як хотіла, але вона ж із Кості «людину зробила». Себов писав: «До 18 років я не прочитав жодної книги, а потім «мишата» мене привчили читати, і я почав поглинати книги». Що з того вийшло? Вийшов поет, письменник, соліст Великого театру, артист трупи Імператорських театрів С.-Петербурга, де він співав на сцені «Маріїнки». Одесити, читаючи столичні газети з похвальними рецензіями, пишалися. «Це ми вам виростили такого генія», — говорили графи Південної Пальміри графам Північної Пальміри. У 1896 році вийшла книга Костянтина Михайлова-Стояна у двох томах «Сповідь тенора». Її розкупили вмить, і вже північні графи надсилали південним колегам книгу у подарунок.
На цьому моменті ми просимо читача особливо напружити свою увагу. Костянтин до всіх своїх талантів додав ще й організаторський. Він став творцем перших одеських музичних шкіл та товариств любителів співу. До речі, саме з таких товариств, які розвивалися та розширювалися, у 1913 році народиться Одеська консерваторія. Але це окрема повість — колись, при нагоді про цю перлину Одеси можна поговорити. Зараз коротко зазначимо ось що: сьогодні у консерваторії сяє талантом уродженець села Великий Буялик, лауреат міжнародних конкурсів, народний артист України Іван Єргієв. Всій Одесі відоме «Тріо Єргієвих». Хто скаже, що Великий Буялик не музичне село — б’ємо козирем: Єлизавета Чавдар теж походить із Великого Буялика. Професор Одеської консерваторії, народний артист УРСР Микола Леонідович Огренич вибрав собі за дружину-музу болгарку Світлану Дмитрієву. Саме вона, випадково почувши Миколу, «змусила» його співати, це завжди визнавав артист. Ставши подружжям, Огреничі часто гостювали у Буялику у тітоньок Світлани. Микола Леонідович любив співати з новопридбаними болгарськими родичами гайдукських пісень. До речі, винуватцем «музично-любовної спілки» Миколи та Світлани був Борис Дерев’янко — це він привів майбутнього кавалера шпаги лицарської честі на репетицію хору, яким диригувала Світлана в Іванівському районному будинку культури.
Але повернемося до Костянтина Себова, у музичному світі відомого під ім’ям Михайлов-Стоян. Він став режисером, ставив вистави у багатьох містах. Але на початку ХХ століття його осяяла ідея створити в Болгарії Національну оперу. Країна молода, нещодавно звільнилася від турецького ярма, їй ще довго нарощувати м’язи по всім інституціям, зокрема й у культурі. Зібравши друзів-однодумців, Костянтин кидає «Маріїнку» та їде до Софії. Тут, як кажуть, вино зі смутком навпіл. З одного боку, всі виступи співаків відбуваються на «ура». З іншого — «А в скарбниці грошей на театр немає». На той час міністром культури в Болгарії був класик Іван Вазов, з ним Костянтин був знайомий з того часу, коли Вазов, будучи вигнанцем, жив у Одесі на Софіївській вулиці і писав тут свій роман «Під ярмом». Тепер у Софії Костянтин прохав Вазова: «Ну ти ж одесит, Ваня…». лист Костянтина до «одесита» Вазова — це шедевр епістолярного підлабузництва. Але для великої справи можна і цю спритність застосувати. Головне, що врешті-решт у Софії народилася своя опера і гастролювала в Гельсінкі, Празі, Будапешті, Константинополі.
Помер Костянтин Себов (Михайлов-Стоян) у липні 1914 року, за півмісяця до Першої світової війни, яку він передбачав і від якої застерігав «усіх царів». Видавав брошури, беручи участь у боротьбі за мир. Але музам все ж таки затиснули рот, а гармати загуркотіли.
Коли сьогодні перечитуєш старі болгарські газети зі статтями нашого земляка, мимоволі ловиш себе на думці: це треба видати, це злободенно, це обпалюватиме і сьогодні. Є прохання до всіх одеситів. Не може такого бути, щоб у когось у приватній колекції чи у якійсь із одеських бібліотек не збереглася книга «Сповідь тенора». Так, Костянтин написав кілька книг, наприклад, «Мільйон мук», продовження «Сповіді», «Церква, релігія, віра», «По оперній справі в Болгарії», але біографічні відомості про себе він виклав у «Сповіді». А знайти цю книгу ми не можемо. Журнал «Болгари в Україні» розпочав збір матеріалів про знаменитого земляка. Просимо власників книги «Сповідь тенора» познайомити нас із нею. Дозвольте погортати, сфотографувати, відсканувати — будь-які варіанти прийнятні. А ще краще книгу купити та подарувати її музею у Великому Буялику.
Небайдужих просимо звернутися до редакції газети, або зателефонувати за телефонами: 050-686-25-97; 067-481-76-56. Ну а тим, кому захочеться почути голос Костянтина, клацніть ось тут:
https://archives.bnr.bg/konstantin-mihajlov-stoyan/
https://bnr.bg/post/100059428/spomen-za-konstantin-mihailov-stoyan
Записи зроблені 110 років тому в Празі, самі розумієте, яка була на той час техніка. А все ж таки звучить і сьогодні…
Валентин КІР’ЯЗОВ. Редактор журналу «Болгари в Україні»