За гуманізм, за демократію, за громадянську та національну згоду!
||||
Газету створено Борисом Федоровичем Дерев'янком 1 липня 1973 року
||||
Громадсько-політична газета
RSS

Одеса: роки та долі

Одесит Олександр Довженко

№43—44 (11387—11388) // 30 мая 2024 г.
Довженко в ролі кочегара у фільмі «Сумка дипкур’єра»

На Одеській кіностудії розпочалася робота над фільмом про одного із геніїв українського і світового кіно… Той геній витворився в Одесі, побіля моря.

Середина червня 1926 року. Тодішня столиця України Харків. Сашко Довженко (так усі його називали — Сашком), що працював художником в одній із газет, вирішує круто поміняти своє життя. «Я, — писав він через роки в автобіографії, — просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу…».

Ну, виїхав — далі що? А далі було кіно, Одеська кінофабрика (так вона називалась у ті часи). Кіноіндустрія в Україні була тоді автономною, діяла під керівництвом ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), спродуковані фільми продавали — на Захід і на Схід. Навіть у Росію, де незрідка відмовлялись купувати українські кінострічки, і тим самим вони заборонялись. Так тривало до 1930-го, коли терпець Москви урвався і з культурною кіноавтономією вирішили покінчити…

«Я уявив, що я гарний режисер…»

Сашко Довженко приїздить до Одеси, де знімалась картина «Вася-реформатор» за його сценарієм. Комедія, ексцентрична. «Я три години спостерігав, — згадував Довженко, — і зйомка мені здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати мені постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат».

Не взяв — дали. Кінофабрику очолював тоді Павло Нечеса, колишній матрос, що робив революцію, а тепер прийшов революціонізувати кінематограф. 35-літній, хоча виглядав старшим. З кадрами кіно були великі проблеми, то ж приймались і просто охочі спробувати: а ну, як вийде?

От і Сашко, якому було вже під 32 роки, не пацан який, солідний вже чолов’яга, спробував. Довелося, пригадував він, «знову починати життя і навчання по-новому: ні актором, ні режисером театральним я до того часу не був, в кіно ходив не часто, з артистами не знався і теоретично з усім складним комплексом синтетичного мистецтва кіно знайомий не був».

Отак: не був, не знався, участі не брав… Що називається, з чистого аркуша. Все одно, що вступив на перший курс кіноінституту, якого тоді в Україні не існувало. Та хто у ті часи в кіно діставав якусь професійну освіту? Отак і було: брав до рук апарата, чи режисерську, диригентську паличку і починав щось маракувати. У кого виходило — той прямував далі.

Уже в липні 1926-го короткометражна комедійка «Вася-реформатор» вийшла на екрани — в Одесі, принаймні. Поруч імені режисера фільму Фавста Лопатинського (вихідця із легендарного театру «Березіль» Леся Курбаса) стояло і прізвище Довженка. Фільм, щоправда, не зберігся.

У серпні 1926-го Довженко приносить на кінофабрику сценарій ексцентричної комедії під назвою «Жан Ковбасюк». Її герой — перукар, котрий стає жертвою підступної інтриги дівчини — за допомогою дитини, немовляти, вона намагається примусити Жана одружитися. Зрештою, вона досягає успіху, аби в фіналі повідомити, що дитинка насправді не її, а тітчина…

Кінематографічне джерело тут очевидне — картини за участі знаменитого французького коміка Макса Ліндера. Його постійний кіноперсонаж, якого звали Максом (сам актор і його герой, тим самим, існували для публіки як єдина особа; от се і є, власне, «зірка» — в будь-якій ролі актора неодмінно присутній особистісний компонент; точніше сказати, так воно сприймається глядачем — це фільм «про Макса Ліндера»).

Наслідування? Звичайно… Та й чи могло бути інакше — адже Довженко тільки опановував ази кінопрофесії. За тим же максліндерівським серійним принципом подачі персонажа він хотів зняти ряд фільмів за участі Дмитра Капки (за свідченням самого актора): «Капка-футболіст», «Капка-фінінспектор», «Капка — агент карного розшуку». Пізніше він брав участь у народженні іншого персонажа, і теж «серійного», Тарапуньки (артист Юрій Тимошенко)…

Ніщо не є новим під місячним світилом — великий Довженко починав з простеньких комедійних форм, старанно копіюючи загальновизнані (і популярні!) зразки. Інтелектуали прагнули завоювати маси і не цуралися «низьких», «грубих» прийомів викладення екранних історій.

«Я сміявся п’ять діб під час постановки…»

«Жан Ковбасюк» трансформувався в комедію «Ягідка кохання». Сам Довженко ставився до неї як до суто учнівської «проби пера». «Фільм вийшов не комедійний, — писав він згодом, але я сміявся п’ять діб під час постановки. Після цього я почав ставити фільми не комедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…».

Не вийшли, так. Хоча сам визнавав: комедійні епізоди у «Щорсі» (1939), скажімо, ставив з особливим задоволенням. Якийсь час мріяв навіть зробити спільну картину із самим Чарлі Чапліним. Не склалось, жаль.

А історія, покладена в основу «Ягідки кохання», повторилась, у якомусь сенсі, в житті самого Довженка. Його перша дружина, Варвара Крилова, уже після їхнього розлучення 1926 року, народила сина. Сталося це через 9 літ, у 1935-му, і здавалося б, який стосунок до появи Вадима Чазова (так прозивався син Крилової) має кінорежисер? Та вже по Довженковій смерті виникає версія, що має нібито, і неабияке. Доказів, правда, бракує, це, радше, красива легенда. А красиві легенди ми полюбляємо, чи не так?

Розлучення з Криловою збіглося в часі з «одруженням» з кінематографом. І новими романтичними захопленнями жінками. Першою з них була Іда Пензо, балерина, котра у 1926-му виступала на сцені Одеського оперного театру. Захоплення добре документовано — Іда зіграла у Довженковому фільмі «Сумка дипкур’єра» (зіграла балерину, тобто її взяли в картину як типаж). А ще одне документування щодо цього, сказати б, «напівроману», в книжці Юрія Яновського «Майстер корабля» (писалася упродовж 1927—1928 років). Звичайно, це не мемуари, одначе тут досить точно описано реалії і самого кінематографічного життя Одеси, і любовних почуттів, які спалахнули в магічному трикутнику: двоє чоловіків (Довженко і Яновський) та жінка (Пензо).

«Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилась на мене (…). З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі», — так описує автор героїню роману на ймення Тайах (тут усі імена мають романтичне забарвлення), і ця «фотографія» практично повністю збігається з прототипом: досить передивитися епізоди «Сумки дипкур’єра» за участі Пензо.

Прототипом іншого романного персонажу, режисера Сева, є сам Довженко.

«— Провалили картинку, Сев? — сміюся я.

— І ще й як провалив. З музикою і барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі (йдеться про вже згадувану «Ягідку кохання». — С. Т.).

— Зате я тепер не провалю і не злякаюсь».

«Сумку дипкур’єра» Довженко заходився фільмувати у жовтні 1926-го. 24-річний письменник Юрій Яновський був на той час головним редактором (по суті справи так, хоч називалось по-іншому) і, за сумісництвом, найближчим Довженковим другом (потоваришували у Харкові). Спільно з директором Павлом Нечесою вони наважились подарувати Сашкові шанс, доручивши постановку повнометражного фільму. Пригодницької стрічки про те, як гине радянський дипкур’єр, а англійські матроси, із суто «пролетарської солідарності», рятують диппошту у вигляді портфеля і забезпечують її прибуття за адресою.

У «Майстрі корабля» — романтика раннього, ще зовсім молодого кіно, напоєного повітрям моря, повітрям Одеси. І, звичайно, романтика молодого кохання.

«Ви якісь дивні люди, — сказала Тайах,— нічого подібного я не бачила у себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря».

І — далі: «Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна вирізьбити на піраміді, бо вона є синтез і натхнення…».

Усе наступне життя — як моторошний сон…

«Сумка дипкур’єра» — фільм, що називається, фактуристий, у ньому море — це море, а образ корабля виформовується з цілком конкретних і предметно відтворених деталей.

І сам Довженко в одній із ролей — кочегара. Єдиний випадок, коли він виступив як актор, та ще й у своєму фільмі. Уже сам по собі цей факт випрозорює в картині авторське начало — режисер вносить себе у фільмову тканину, оприлюднює свою присутність.

Загалом події фільму не просто обертаються навколо портфеля з дипломатичною поштою, вони зав’язані на прагненні однієї групи (детективів та їх помічників) простежити всі нюанси поведінки іншої (матросів). Відтак найголовніше, що прагнуть зафіксувати у кадрі автори фільму, — це постійне, майже тотальне взаємне стеження одних за іншими.

На мій погляд, у цій подієвій схемі видні сліди психічної травми самого Довженка — від перебування в концтаборі, куди його було запроторено десь на початку 1920-го, після арешту чекістами, як вояка армії УНР. Подібна версія видається найвірогіднішою. У кочегара-Довженка частенько за спиною зринає постать Іншого, постать шпигуна, наглядача. Трохи схоже на моторошний сон — адже найбільше нас лякає от се вторгнення чужого на суверенну територію нашого «Я». Страх — саме він є однією з домінантних величин фільму.

В «Сумці…» все замкнуто у вузькі обшири кочегарки, кают, корабельних коридорів. Ламкий профіль простору, і тільки там, навкруги, величезний простір морських вод. Саме тіло людське шматується, поглинається от сим розірваним корабельним простором, заповненим ще й чужим, стороннім оком.

Усе наступне життя Довженка нагадує моторошний сон — стеження за ним велося повсякчас, влада й голубила його, і нещадно пресувала…

«Сумка дипкур’єра» мала успіх у публіки, що і дозволило Довженкові ствердитись у професії. Далі, на тій же Одеській кінофабриці, були і нові романи (спершу з актрисою Оленою Черновою, потому, і вже на все життя, — з Юлією Солнцевою), і нові фільми.

«Звенигора» (1928) — по суті справи перший український екранний міф, що продовжив традиції Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Потому — «Арсенал» (1929), епічна фреска, з виразним, а в чомусь і просто несамовитим експресіоністським притиском. Ці фільми, разом із «Землею» (1930), зробленою вже у Києві, і дозволили Довженкові стати однією з найвизнаніших ікон світового кіно. Та ікона витворилась — і висвятилась! — саме в Одесі.

І от тепер саме в Одесі розпочалася робота над фільмом про Довженка (режисер Костянтин Коновалов, генеральний продюсер Андрій Осипов). В основі — події 1926 року. «Сумка дипкур’єра», Іда Пензо, Юрій Яновський, Довженко… Усе ще попереду, але механізм історії вже запущено…

Сергій ТРИМБАЧ. Історик кіно



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
16/07/2025
Одещина впевнено впроваджує «Мрію», повідомляють в Одеській ОВА...
16/07/2025
Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль офіційно подав до Верховної Ради заяву про відставку...
16/07/2025
Погода в Одесі 18—23 липня
09/07/2025
З6 по 16 липня в штаб-квартирі ЮНЕСКО (Париж, Франція) Комітет всесвітньої спадщини проводить 47 сесію. Серед інших, розглядаються питання, присвячені нашому місту, зокрема звіт про стан збереження «Історичного центру Одеси»...
Все новости



Архив номеров
июль 2025:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31


© 2004—2025 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.042