|
|
   |
7 квітня виповнилося 100 років з дня народження популярної акторки Одеського українського академічного театру ім. В.Василька, заслуженої артистки України, педагога Станіслави Михайлівни Шиманської (1920 — 2015).
МЕНІ було подаровано долею щастя спілкуватися з легендарною акторкою (хоча сама «легендарна акторка» стосовно себе не полюбляла цього слова). Вона була для мене не просто провідною актрисою одеської української сцени, але й багато в чому порадницею, подругою (хоча були ми, що називається, різних вікових категорій, я цього не відчувала).
Вона народилася на Благовіщення, 7 квітня 1920 року. Мабуть, світлий, святковий весняний день так і вплинув на її характер. Спілкуючись зі Станіславою Михайлівною, я відчувала доброту цієї людини, природну інтелігентність. Вона була завжди щира, емоційна, оптимістична, з чудовим почуттям гумору. Що й не дивно, бо ж вона народилася в Одесі...
Вперше Станіслава Михайлівна вийшла на професійну сцену в передвоєнні роки. А в 1947 році, коли Стася повернулася до рідного міста з Іжевська, де півтора роки працювала в театрі оперети, сталася в її житті доленосна подія. Його величність випадок зіграв у житті надзвичайну роль.
Одеський український театр мав грати увечері того дня в Міському саду виставу «Наталка Полтавка», але от біда! — обидві виконавиці ролі Наталки занедужали. Артисти театру Лідія Мацієвська, Андрій Крамаренко, Йосип Маяк згадали про свою колишню ученицю — Стасю Шиманську.
Станіслава Шиманська на прохання допомогти, не ставити під загрозу показ вистави спочатку відмовлялася, але помічник режисера мав неабиякий талант вмовляння, і вона наважилася. І без репетицій рівно о сьомій вечора вийшла на сцену в ролі Наталки.
Станіслава Михайлівна, розповідаючи про це, згадувала і знов хвилювалася, переживаючи ті миттєвості...
Саме в тій виставі відбулася її щаслива зустріч з талановитим музикантом і композитором, головним диригентом, завідувачем музичної частини театру Борисом Зільберглейтом, який став її коханням, другом, порадником на все життя.
НА ПИТАННЯ, яка роль їй більш до душі, Станіслава Михайлівна коротко відповідала: всі!
В молоді роки Станіслава грала чи не всіх ліричних та лірико-драматичних героїнь українського репертуару: Наталку в народній опері-драмі І.Котляревського «Наталка Полтавка» з музикою М.Лисенка, Марусю у виставі «Маруся Богуславка» за п’єсою М.Старицького, Азу в «Циганці Азі» М.Старицького, Уляну в комедії «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, Панночку у виставі «Вій» за М.Гоголем. Та хіба всіх от так зразу перелічиш!
Амалія у виставі «Розбійники» за драмою Ф.Шіллера, Параска у виставі «97» за однойменною п’єсою М.Куліша, тітонька Руце у виставі «Птахи нашої молодості» за п’єсою І.Друце, бабуся в ліричній комедії «Я, бабуся, Іліко та Ілларіон» за повістю Н.Думбадзе... аж ось Селія Пічем з «Тригрошової опери» Б.Брехта.
Перші вистави з нею, які я побачила наживо, прийшовши до театру, були народна легенда «У неділю рано зілля копала» за однойменною повістю О.Кобилянської, інсценізацію якої зробив В.Василько (Станіслава Шиманська грала Дубиху, матір Тетянки); «Поріг» та «Вечір» за драмами О.Дударєва (С.Шиманська в ролі матері Андрія Буслая і С.Шиманська в ролі Ганни); «Тев’є-молочник» за Шолом-Алейхемом, де Шиманська грала дружину Тев’є — Нехаму. У виставі «Наталка Полтавка» Шиманська в пору зрілості грала Терпилиху.
В творчості Станіслави Шиманської за сім з половиною артистичних її десятиліть (!) провідною темою була тема матері: люблячої, вірної, жертовної. Актриса грала жінок різних національностей. Різних за світосприйняттям. Грала у виставах за творами західноєвропейської драматургії. Грала в постановках сучасної драматургії, в різних жанрах, у виставах різних режисерів. Грала, пропускаючи роль крізь своє серце. Наділяла своїх героїнь неповторністю, своєю яскравою індивідуальністю, розумінням добра, талантом співпереживати, співчувати, мудрістю.
В кожній ролі актриса розкривала глибини, сутність характеру людини, знаходила виправдання тим чи іншим вчинкам своєї героїні, відкривала неповторність і людяність в кожній. Тому що вірила, що зло обов’язково знайде свою кару, а добрі справи обов’язково вертаються до людині сторицею. Головну тему життя і творчості цієї талановитої актриси, справжньої зірки одеської української сцени, можна було б визначити так: загальнолюдське відчуття добра і справедливості.
Любов ФЕДЧЕНКО