|
|
   |
В номере газеты, который выходит в свет в день рождения Бориса Федоровича Деревянко, мы знакомим вас с очерком «Куля для редактора», вошедшим в книгу «До останнього патрона...» Михаила Логвиненко. Известный литературовед, публицист, кандидат филологических наук Михаил Логвиненко — земляк Бориса Федоровича, старший товарищ. Его не стало в 2002 году, и названная книга была издана посмертно трудами дочери Елены, которая, по ее собственным словам, «пiшла в життi батьковим шляхом». О Михаиле Логвиненко, 95-летие со дня рождения которого отмечается в этом году, мы еще расскажем нашим читателям. А сейчас представляем очерк (с сокращениями и на языке оригинала), посвященный Борису Федоровичу Деревянко, любезно предоставленный по просьбе редакции дочерью автора.
ВIН упав, скошений кулями найманого вбивцi. Коли вийшов з машини, щоб пройти трохи пiшки до редакцiї рiдної «Вечерней Одессы». Подихати свiжим вранiшнiм повiтрям. Подумати над «гарячими» матерiалами майбутнього номера газети. Так вiн повторював свою звичну дорогу на роботу часто. Хто знав, що 11 серпня 1997 року вона стане для нього останньою.
У попiльничцi, згадують друзi, димiла його незмiнна люлька, як у гоголiвського козака-українця, а машинка стрекотала, наче кулемет... Це означало, що «заряд» думок i емоцiй сягав незмiрної душевної напруги. Слабкiсть, марнотратство часу — то не для нього. У Бориса почерк був настiльки дрiбний, що вiн послуговувася тiльки друкарською машинкою. «Спалював себе», але не «згорав» безцiльно, навпаки — такою наполегливiстю начебто громаджував творчий потенцiал на майбутнє... Розумiв: треба з усiх сил боротися — зберегти незалежнiсть, демократiю, свободу слова... Цi iдеали обстоював мужньо, безстрашно. I поплатився життям.
Замовкло Слово, що постiйно, як кисень, живило душу, кликало на бiй праведний за права людини, за справедливiсть.
КОЛИ я повертаюся знову i знову до образу Бориса Дерев’янка, людини незвичайної долi, мого незабутнього земляка (ми з ним родом iз сусiднiх сiл — колишньої Янiвки, нинi Iванiвки, що стала райцентром, та Бузинового, — обидва в рiзнi часи закiнчували Iванiвську середню школу), то мимоволi замислююсь над природою талановитостi людини, її порядностi, людяностi й совiстi. I приходить одне й те саме переконання: без цих якостей нiхто нiколи не стане шанованою в суспiльствi людиною, просто не зможе зростати в творчому, професiйному планi, як не лiтатиме птах з пiдрiзаними крилами. Борисовi Дерев’янку не доводилося позичати в iнших цих рис вдачi. Вiн зумiв творити себе як особистiсть, як характер, «свiтився» до людей не вiдображуваним кимось свiтлом, а знаходив своє, вистраждане Слово, вiдкривав свою душу людям. Тому його було цiкаво читати й слухати. Знаю, не кожному це дано — однi талановитi, iншi — не дуже. А є й такi, як писав сам Дерев’янко, що бояться висоти, вогню, темряви, не переносять болю, пасують перед великим обсягом роботи. Вiн був певний, що знайти всьому цьому пояснення можна. Але його фiлософiя — «життя як дiяння» — внутрiшньо не вiдповiдала тим чи тим загальним канонам. У суспiльно-полiтичнiй сферi дiяв тiльки за власним переконанням, на основi вже здобутого непростого життєвого досвiду. Вважав: смiливiсть журналiста в порушеннi гострих (часом надто гострих) питань — це, власне, мiрило його iснування. Без творчої смiливостi, без вiчних страждань за точнiсть польоту твого слова в журналiстицi немає чого робити. I сам iшов у наступ проти того, що заважало людям жити, проникав думкою, пером у захованi вiд людського ока пiдводнi частини айсберга корупцiї в економiцi...
Це вже сьогоднi ми знаємо, що вiн ходив лезом ножа, що жоднi застороги колег не могли вплинути на його бунтiвний характер. Може, де в чому переступав межу допустимого, але все одно нiхто не мiг збити його з принципових громадянських позицiй. Журналiсти, соратники й друзi Дерев’янка в один голос стверджували: вiн, редактор «Вечерней Одессы», вiдважно йшов у полiтику в iнтересах мiста, його жителiв. I не тiльки. Газету знали i в Києвi, i за рубежем.
I ось тепер, коли його нема серед нас, спадає на думку: феномен Бориса Федоровича ще не розгаданий. I все ж таки, що не кажiть, витоки його характеру, поглядiв iдуть вiд рiдної землi, де вiн появився на свiт.
Судити про це менi легше тому, що я знав його батькiв, усю його рiдню в Iванiвцi. Ще в довоєннi часи подружили з його батьком, хоча вiн був трохи старшим вiд мене. Нам випало разом працювати в Iванiвськiй райгазетi (нинi «Степовi зорi»). Кореспондентом вiн багато їздив по селах, повертався в редакцiю, як щасливий мисливець: зi своїм безцiнним скарбом — свiжою, цiкавою iнформацiєю для газети.
Доля Федора Павловича склалася драматично: з перших днiв Великої Вiтчизняної вiйни пiшов на фронт. Стояв в оборонi Одеси, зi своїм вiйськовим пiдроздiлом потрапив у полон, був вивезений до Румунiї. В сорок четвертому визволений нашими вiйськами. З партiї його виключили. А ось звання вiйськове зберегли, тiльки перевели з полiтскладу в командний. Адже нiчим вiн себе не заплямував у полонi, страждав, як «червоний комiсар».
Дiйшов вiн у битвах до Будапешта, у вуличних боях тяжко поранений: довго лежав непритомний, допоки його пiдiбрали санiтари. «Отямився, — розповiдав синовi, — а нога до колiна ампутована. Потiм було ще п’ять чи шiсть операцiй, були болiснi сумнiви — чи потрiбен кому-небудь такий, з обрубком ноги...».
Такi страшнi реалiї потрясли Бориса, якому тодi ледве сягало шiсть рокiв. Напевне, вiд трагiчної i героїчної долi батька передавалися синовi «гени» мужностi, високого патрiотизму, любовi до рiдної землi.
Пiсля вiйни ми пiдтримували дружнi зв’язки з Федором Павловичем. Не раз гостював у нього в Iванiвцi. А одного разу ми з Борисом на редакцiйному легковику прикотили з Одеси до його домiвки. Що й казати, пообiдали на славу завдяки старанням матерi, багато про що згадували.
Федiр Павлович, будучи в службовому вiдрядженнi в Києвi, неодмiнно заходив до мене як завжди бажаний гiсть. А з часом i Борис якоїсь днини завiтав. Пам’ятаю: говорив i говорив про свою незвичайну захопленiсть журналiстикою, лiтературою.
Я добре знав i маму Бориса. Бачив її також ще молодою, красивою жiнкою з вiдкритим, свiтлим обличчям. Ось i зараз передi мною — фото з сiмейного архiву: нiби трохи зажурено дивляться в об’єктив молодi та дужi батько й мати, що стоять поруч, а посерединi на низькому стiльцi — вiн, маленький Боря...
УСЕ ЖИТТЯ батьки прожили в рiднiй Янiвцi-Iванiвцi, про яку потiм, уже працюючи в Одесi, створив своєрiдну автобiографiчну лiтературну сюїту Борис Дерев’янко («Но есть покой и воля»), на жаль, недописану. Пролетiли роки, повiяли новi вiтри iсторiї. Не одне поколiння вже змiнилося в тiй же Iванiвцi. Але я ще недавно зустрiчав багатьох землякiв старшого поколiння, ровесникiв батькiв Дерев’янка.
Наприкiнцi листопада 1999 року, коли над Одещиною густо посипався перший снiг, який швидко розтанув, я вiдвiдав сiльську хатину Бориса Федоровича, де вiдшумiла його юнiсть. Тут тепер залишилася жити одинока мати. Для неї мої вiдвiдини видались цiлковитою несподiванкою. I що найпомiтнiше впадало в око — це її зворушливiсть спогадами про сина, як з Борисом ми переступали порiг цiєї хати. Менi раптом спали на думку сказанi з теплим гумором Борисовi слова: «Мама в мене гучноголоса, рiзка, розкута, якщо засмiється — на другому кiнцi села чути».
I знову заговорили про нього, а вiн якось присмучено дивився на нас з портрета на стiнi.
— Приїжджав Боря до мене за мiсяць чи бiльше до того чорного понедiлка... I не знала я, що приїзд його буде останнiм... У мене на очах виступали сльози, наче щось передчувало серце материнське, а вiн заспокоював: «Не плач, матусю рiдна... Все буде гаразд. Менi мiсцевi клани пiдставляють всiлякi «сюрпризи», а дехто з чиновникiв погрожував за критику... нiчого страшного, матусю, вистоїмо! Я не з боягузливого десятка. Пам’ятаєш: батько, який пережив бiльше страждань, нiж я, казав: «У сина характер твердий, як у мене. Значить, зумiє постояти за себе».
Дарина Хомiвна мене просто не вiдпускала: «Та побудьте ще...». Ми обмiнювалися думками, а перед нами, мов на екранi, поставали незабутнi сторiнки життя сина, сiм’ї. Якраз зайшла до господи сусiдка Тамара Костянтинiвна Волошина, яка щиро й по-людськи взяла на себе опiку над старенькою, прилучилася до нашої розмови.
Пригадуємо уже далекi роки...
На пагорбi мiстечка — школа. Тепер вона носить iм’я Бориса Дерев’янка. А десь у центрi Iванiвки — вулиця його батькiв, яку всi знають, вiд школяра до дорослих, теж названа його iменем.
Виявляється, учнем Борис був, як i всi. Але водночас — незвичайним. I рiч не лише в тому, що пристойно вчився. Цього йому було б замало, позаяк уже в третьому класi виявляв неабиякий потяг до громадського життя школи, до читання, спорту, пiснi... Хтось може поставити пiд сумнiв це твердження: ранувато, мовляв, у такому вiцi «дорослiшати». Але це — правда!
Прикметно, що хлопчина мiг зосередити думку на тих чи iнших явищах життя школи. Те, що читав уже класикiв лiтератури (багато вiршiв Пушкiна, Шевченка, Франка читав напам’ять), — це нiкого не здивувало. А ось те, що Боря Дерев’янко заходився випускати, так би мовити, неофiцiйну рукописну газету... Про що писав? Мережив рядки про моднi на той час колективнi бiйки: вулиця на вулицю, село на село тощо. I ця газетка нi для кого, крiм «бiйцiв» його загону, не призначалася.
Та найбiльшою пристрастю пiдлiтка був футбол. Згадував сам, як батьки забороняли йому «безцiльно» ганяти м’яча. Це ж, мовляв, ганьба — витрачати час даремно. I все ж у старших класах вiн виступає одним з органiзаторiв шкiльної команди, яка стала ядром формування футбольного клубу в райцентрi. Органiзовували змагання з сусiдними районами — Березiвкою, Ананьївим, Комiнтернiвським, Балтою. На одному мiжрайонному матчi Борис забив у ворота суперника п’ять м’ячiв.
Юного футболiста районний спорткомiтет нагородив цiнним подарунком. Тепер батьки вiтали його з успiхом...
Не можна не згадати ще одну цiкаву сторiнку з життя юнака. Iванiвськi земляки й досi пам’ятають, як Борис у старших класах дуже часто виступав у хорi на сценi районного будинку культури разом зi своїм досить оригiнальним однокашником, теж прихильником футболу i сцени Миколою Огреничем, у майбутньому народним артистом України, вiдомим оперним спiваком. Звiдси, з Iванiвки, пiшов наш земляк у свiт великого мистецтва: музичне училище, консерваторiя, потiм — артист театру. Стажування в мiланському Ла Скала, де проходив науку спiву великий тенор України А. Солов’яненко. Чи знав, чи гадав хто з них, шо на перехрестi життєвих шляхiв зустрiнуться на Олiмпi муз в Одесi? Мабуть, нi.
Природно, що Б. Дерев’янко (на початку 80-х рокiв) у нарисi «Одеський театр опери i балету» сказав добре слово i про свого визначного земляка Миколу Огренича. I справдi, як кажуть, шляхи Господнi несповiдимi.
З «малою батькiвщиною» письменника-публiциста пов’язана ще одна з найiстотнiших вiх його долi. Юний випускник школи, медалiст, стрункий, як Аполлон, з красивим, вiдкритим обличчям, хвилястою чуприною над крутим лобом, закохався — i не на жарт (в цьому побоювався зiзнатися батькам) в одну прекрасну дiвчину Аллу, з якою разом вчилися в школi. I їм, на щастя, випало велике кохання. Раз — i назавжди. Через все життя пронесли з Аллою Степанiвною свою кришталеву чашу взаємної вiрностi, прямо-таки — як Шура Ясногорська i Юрiй Брянський в знаменитому романi Олеся Гончара. Виховали, вивели в люди свою доньку, народилися внучки — Оля i Лариса, яких так любив Борис Федорович.
ЖУРНАЛIСТСЬКУ роботу починав в районцi. Ось його свiдчення: «Сверблячка ця — писати! — в менi весь час жила, вона особливо посилилась, коли я пiсля шостого класу прочитав «Мартiна Iдена» Джека Лондона».
Так, вiн ще в школi пробував перо i пiсля сьомого класу надрукував замiтку про свою першу вчительку. В редакцiї обiймав сяку-таку посаду — лiтпрацiвник-коректор, i тягнув лямку, як на той час, самовiддано.
Своїми першими вдалими кроками на газетнiй стежцi завдячував Галинi Iларiонiвнi Муляренко, журналiстцi, яка все творче життя присвятила улюбленiй районцi i яка щиро опiкала, допомагала освоювати ази журналiстської професiї Борисовi Дерев’янку.
З плином часу виходив на обрiї обласної преси. Перший нарис про директора своєї школи Миколу Максименка з’явився на сторiнках газети «Комсомольское племя» (пiзнiше вона стала виходити пiд назвою Комсомольська iскра»). Прикметно, що пiсля цього виступу М. Максименка, який був пiд сильним тиском вiдряджений в село i призначений головою колгоспу (пiд час кампанiї так званих «тридцятитисячникiв»), повернули знову директором школи. Б. Дерев’янко зумiв довести, що такi кадри — квалiфiкованих педагогiв — потрiбнi школi. Учитель має учити...
Не все складалося благополучно, як хотiлось. Хоча нiколи молодий Борис не шукав «легкого» хлiба. З першого разу вступити до унiверситету не пощастило. Офiцiйно йому пояснювали, що нiбито «не дотягнув» одного бала. I лише через роки вiн збагнув, що це було тiльки увертюрою. Чиновники-перестрахувальники тодi запопадливо виявляли, де треба й не треба, «полiтичну пильнiсть». Ось що пiзнiше записав у своїх спогадах сам Дерев’янко: «У другiй половинi вiсiмдесятих на мене посилено збирався компромат, викликали в обласний комiтет партiї i пред’являли звинувачення: мовляв, особисту справу сфальсифiковано: не сказано, що батько був у полонi, не вказано, коли, ким i за що менi оголошували партiйнi стягнення...».
Юнак змушений був вступити на заочне вiддiлення фiлологiчного факультету Одеського унiверситету. Здавалося, далi все залежало тiльки вiд нього самого. Зокрема, пiсля появи в «Правде» знаменитого оповiдання М. Шолохова «Судьба человека» (1956) суспiльна атмосфера тотальної пiдозри до полонених на вiйнi людей дещо розрядилась. Тодi ж i над Б. Дерев’янком немовби розвiялись сумнiви щодо батька-фронтовика.
Корифей українського гумору Степан Олiйник, теж одесит (тривалий час працював у газетi «Чорноморська комуна»), десь на початку 80-х рокiв при зустрiчi запитав мене:
— Як там наш земляк Борис Дерев’янко? Оце прочитав його нову повiсть «Бiля глибокої криницi». Рiч — просто вихоплена з життя реального.
Якось я розповiв Борисовi про цей вiдгук Майстра. Але вiн замахав руками: «Та похвала не для мене, то — для читача... Але спасибi Степановi Iвановичу, що знайшов час прочитати мою скромну повiстину».
Кiлька статей i спогадiв присвятив Б. Дерев’янку вiдомий український поет Петро Осадчук, який разом з ним вчився в Одесi. Цiкаво, що Б. Дерев’янко написав передмову до добiрки його раннiх вiршiв i оприлюднив у молодiжнiй газетi пiд рубрикою «Друкується вперше». З розповiдi П. Осадчука Дерев’янко постає у рiзних iпостасях — як людина, журналiст i письменник.
ЗВИЧАЙНО, уже досить збагачений i умудрений неабияким досвiдом журналiстської та лiтературної роботи, покликаний самим часом, очолив Борис Федорович новостворену редакцiю «Вечерней Одессы» (1973). Спершу як редактор згуртував дружний творчий колектив. Дуже суворi вимоги ставив до себе i пiдлеглих. «Пiдлеглi» — тут не те слово. Брала гору не так жорстка дисциплiна, як головний «коньок» редактора — творча iнiцiатива. Бiльше того, справжнє до критичної межi «кипiння» iнiцiативи. Пошук i пошук нового, свiжого голосу газети. Незрiдка в заплутанi конфлiкти в коридорах влади смiливо втручався сам Борис Федорович, виступаючи з бойовою наступальною «Колонкою редактора». Незалежнiсть газети, його власна незалежнiсть вiд будь-яких полiтичних сил, вважав вiн, — одна з гарантiй справжньої демократiї.
Читачiв, шанувальникiв друкованого слова, незмiнно приваблювала така рiдкiсна ще й на сьогоднi риса журналiста-полiтика — готовнiсть за будь-яких обставин стати на захист людини, яка цього потребує. I тодi гострив перо, як меч, невтомно вiв безстрашнi журналiстськi розслiдування. Одесити пам’ятають, як вiн, примiром, опублiкував кiлька газетних матерiалiв — публiцистичних есе — у справi захисту честi й проти безпiдставних звинувачень одного з «морських вовкiв» Чорноморського пароплавства. П’ять чи шiсть виступiв газети про знану на морях свiту людину i мореплавця завершувались пiдсумковим публiцистичним нарисом «Людина в океанi, або Життя i смерть капiтана Нiкiтiна».
Будучи в Москвi на з’їздi народних депутатiв СРСР, Б. Дерев’янко добився прийому в голови КДБ В. Крючкова, якому заявив про свою готовнiсть нести вiдповiдальнiсть за публiкацiї щодо Нiкiтiна, незважаючи на депутатський iмунiтет... Дерев’янко уболiвав за долю флоту. Звертався у своїх листах до В. Щербицького, доводячи необхiднiсть збереження статусу України як морської держави.
У текстi згаданого нарису письменника кольнула серце одна сповита сумом фраза: «Якщо з такою величиною, як Нiкiтiн, впорались, з’їли i не подавились, то що говорити про тебе, пiщинку малу». Цим застереженням вiн внутрiшньо нiби мобiлiзовував себе i колег-журналiстiв на загострення чуття пильностi, щоб нiхто не мiг перетворити їх на «пiщинку малу». В нього самого виникали сумнiви щодо своєї безпеки.
Публiцистика Б. Дерев’янка живилася з джерел самого життя. В його творчостi щасливо поєднувалися два крила — вiрнiсть українськiй нацiональнiй iдеї, iдеалам людської краси i жагуча ненависть до їх антиподiв.
ОСТАННI роки жив тривожно. Не знав, дорогий Борисе, коли бандити вiдберуть у тебе життя. Проте до всього був готовий. Не покидало iнтуїтивне передчуття бiди. Про це не раз нагадувало «попереджувальне» полювання на нього кiлерiв у масках — пiдло, з-за рогу. «Нiколи, менi здається, не боявся того, що доведеться пiти з життя», — занотував ще 1994 року.
Нема сумнiву, що з тiнi вже виходили тi, хто готував трагедiю, яка згодом сталася. Запам’яталися його пророчi слова: «Журналiста можна порiвняти з людиною на мiнному полi».
Не доживши трохи бiльше року до свого 60-рiччя, вiн пiшов у вiчнiсть, залишивши людям полум’яне серце, творчу спадщину — людям на добро.
Михайло Логвиненко. Фото из архива «Вечерней Одессы»