|
|
   |
Моє знайомство з родиною Фащенкiв почалося в редакцiї багатотиражки Одеського унiверситету iменi Мечникова — спочатку в iпостасi Василя Васильовича. Молодого кандидата фiлологiчних наук призначили на громадських засадах редактором щотижневої газети, i вiн почав контактувати зi студкорами: пiдказував теми дописiв, заохочував ходити за матерiалами на рiзнi факультети. Практично щотижня колективно формувався макет чергового номера.
Пiсля цього практикуму ми невеликою групкою йшли на прогулянку мiстом. Незрiдка утрьох — Василь Васильович, Борис Дерев’янко i я. На початку 60-х рокiв до гурту приставав вже дипломований фiлолог Марк Соколянський. Якусь годину-пiвтори наш редактор тактовно спрямовував наше спiлкування в царину духовностi: якi книги читаємо, як оцiнюємо прочитане, побачене — фiльми, виставки, спектаклi. З увагою дослухалися ми, молодшi, i до його мiркувань про тогочаснi лiтературно-мистецькi процеси: заповiдалася пора шiстдесятникiв.
Ми прощалися бiля гуртожитку на Пастера або, перегодом уже, на тодiшньому Пролетарському бульварi, де в Ботанiчному саду Фащенки одержали тимчасову квартирку.
— Мене чекають Марiя i маленька Яся, — казав Василь Васильович, i в його очах загоралися щасливi вогники.
Вiдтак почалися зустрiчi з «повною» трiйцею Фащенкiв. Марiя Максимiвна (дiвоче прiзвище Верес) i Василь Васильович сприймалися гармонiйним подружжям українських iнтелiгентiв. Здається менi, що в їхнiй сiм’ї нiколи не утверджувався анi матрiархат, анi гегемонiя глави родини. Взаєморозумiння, повага, одухотворена спорiдненiсть душ допомагали їм верстати шлях в науцi, переборювати житейськi труднощi, знаходити вiрних друзiв.
Так, Василь Васильович був популярним викладачем, талановитим аналiтиком красного письменства, чи не єдиним на пiвднi України, кого було вiдзначено Державною премiєю iменi Тараса Шевченка — за лiтературознавчi працi. Але вiн нiколи не дозволяв хоч трiшки затiнити собою дружину. I якщо менi доводиться фокусуватися на його персонi, то це пояснюється тим, що Василь Васильович вiдiйшов у вiчнiсть ще 1999 року. А безутiшна вдова вiдтодi не могла повторювати слова Лева Толстого: «Щасливий той, хто щасливий у себе, вдома...».
Марiя Максимiвна також висококвалiфiкований фiлолог — кандидат наук, доцент Одеського нацiонального унiверситету iменi Мечникова. Сектор її наукових iнтересiв — лексикологiя, орфоепiя, iсторiя української лiтературної мови, тi дисциплiни, без яких годi уявити патрiота новiтньої України, педагога, журналiста. Марiя Фащенко — автор бiльш як пiвсотнi опублiкованих праць: схваленого Мiносвiти та науки посiбника (у спiвавторствi), майже двох десяткiв методичних розробок i матерiалiв для практичних занять студентiв. Сотнi випускникiв українського вiддiлення фiлфаку вдячно пам’ятають її лекцiї, результативно використовують набутi знання. Всi ми цiнуємо її природну людянiсть, гiдну стриманiсть, дар усної оповiдi.
Служiння Слову, Лiтературi було i залишилося покликанням Марiї Максимiвни, її незабутнього чоловiка, передалося дочцi Ярославi. Саме їм випало вiдбирати краще з лiтературознавчих студiй Василя Васильовича для «Бiблiотеки Шевченкiвського комiтету». В реквiзитах тому «У глибинах людського буття» (видавництво «Маяк», 650 сторiнок, 5 тисяч примiрникiв) Марiя Фащенко вказана як упорядник книги видатного лiтературознавця другої половини XX столiття.
Доземний уклiн, Марiє Максимiвно, за Вашi труди i днi в родинi, на факультетi, де Ви виховуєте фiлологiв i нинi. З роси i з води, Українко з бесарабського села Широке, що у Бiлгород-Днiстровському районi Одещини!
Анатолiй Глущак