Коли є довіра до лікаря

Кожній нормальній людині трохи страшно перед операцією з наркозом, коли в твоєму крихкому організмі будуть видаляти його зловмисну частину. З таким внутрішнім напруженням я йшов по коридору відділення проктології та онкології Одеської ГКБ №10 до дверей, на яких було написано «Операційна».

Напередодні операції сталася розмова з лікарем Сергієм Катовенком та його колегою Віктором Андрєєвим. Мене вразив їх спокійний тон, який підтверджував: для них це звичайна операція, що часто трапляється в хірургічній практиці.

В кімнаті перед операційною мене одразу оточили кілька медсестер, від яких пішли чіткі команди: що зняти, що одягнути, чим прикрити, куди сісти. Я одразу потрапив під їх сильний вплив і… заспокоївся. Залишилось лише очікування і роздуми: «Ну, зараз зроблять укол в вену, ти вимкнешся на півгодини або трохи більше. Потім прокинешся, і все вже позаду».

Тим більше, що подібна процедура вже була знайома, коли два тижні тому у мене відщипували частину пухлини, щоб дізнатися, чи вона злоякісна. Тоді я і познайомився з анестезіологом Олександром Мироненком та медсестрою Альоною Гончар.

Напередодні мені було рекомендовано за 12—15 годин до операції нічого не їсти, і за 6 годин — не пити. Звісно, таке зневоднення позначилось на моїх венах. Вони стали меншими, наче трохи усохли. Альона почала свою справу і, що було найцікавіше, шепотіла заспокійливі слова: «Зараз все буде добре. Потерпіть ще одну мить…» і ще щось подібне. За її спиною вже стояли два хірурги Єгор Петрович Грінченко та Сергій Олександрович Катовенко, повністю одягнені в халати, рукавички, маски, шапочки і готові до початку операції.

В ці миті я перестав відчувати біль від введення голки в мої мікроскопічні вени. Мене в першу чергу охопили переживання за Альону, здивування від сили її характеру та майстерності: якими якостями треба володіти, щоб в цей напружений момент, коли перед тобою людина, що страждає, а за спиною очікують два хірурги, залишатися настільки зосередженою, терплячою і ще при цьому заспокоювати пацієнта!

Потім був укол у хребет. Пройшло кілька хвилин, і анестезіолог звернув мою увагу на екран монітора. Я подивився на телевізійну картинку і повністю забув про свої переживання. Мені було дуже цікаво спостерігати, як зігнуті щипці періодично відкушують від пухлини шматки тканини у вигляді кольорової капусти, і за кожною такою дією з’являлася якась трубочка, що випускає на місце зрізу щось схоже на густий туман.

— Це чудовий винахід медичної науки під назвою коагулятор, який миттєво зупиняє кров на місці зрізу, — пояснив мені Олександр Мироненко.

Цей процес, за моїми розрахунками, тривав понад тридцять хвилин. Потім мене обережно перенесли на каталку і відвезли на ліжко. Стан був нормальний, але вся нижня частина тіла майже не відчувалась. Наркоз почав відходити поступово, і я повністю прийшов до тями через 4-5 годин, хоча і було відчуття, що в мені побувало чужорідне тіло.

Через два дні я, повний здоров’я і оптимізму, залишав цю палату і повертався додому. Зайшов до завідувача відділенням Єгора Петровича Грінченка, який і провів мені операцію, з подякою. Він виглядав дуже втомленим, сказав, що сьогодні зробив вісім операцій. Тому я був малослівним, хоча й хотілося задати лікарю кілька питань: як йому вдається в такий складний час, у стані загального нервового напруження, досягати такої злагодженості дій та майстерності в команді відділення, де кожен чітко знає і виконує свої функції і при цьому вкладає душу, серце та доброту в лікування своїх пацієнтів?

Відповіді на ці питання я отримав через кілька днів, коли треба було забрати деякі довідки для моєї історії хвороби.

— Десять років тому подібна операція могла б зайняти дві-три години з розрізом черевної порожнини, — розповідає Єгор Петрович. — Зараз за допомогою сучасного обладнання позбавлення від пухлини займає кілька десятків хвилин. Але тут, звичайно, є свої складнощі. Пухлина вирізається одночасно за допомогою двох інструментів, розташованих паралельно в одній площині. Орудувати ними набагато складніше, ніж їсти паличками в китайському ресторані. Тому необхідний постійний тренінг, а точніше — певна кількість операцій протягом року.

— Зазвичай лікарні мають специфічний запах і ауру страждань. У вашому відділенні цього немає. Ідеальна чистота в коридорах і палатах, зелені деревця в холі і великий акваріум з різнокольоровими рибками. Особливо вражає дружелюбність медсестер та їх щире бажання допомогти. Як вдається підтримувати такий порядок і робочий оптимістичний настрій вам і всьому вашому колективу?

— Є така істина: людина може знайти своє покликання тільки після двадцяти років. На мою думку, у майбутніх медиків бажання стати лікарем виникає швидше за все в дитинстві, і я б навіть сказав, що передається на генетичному рівні. Наприклад, я сам виріс у родині лікаря і завжди знав, що буду хірургом. По стопах батька пішли і мої колеги Віктор Андрєєв та Наталя Варбанець. До речі, батько Віктора Олег Валентинович Андрєєв заснував наше відділення і заклав його традиції. Валерій Варбанець, його наступник, завідував відділенням 18 років, зробив значний внесок у розвиток проктології та онкології в нашому місті та області. Їхні фотографії висять в нашій ординаторській.

Так, дуже благородно повертати людям здоров’я, а інколи навіть життя. Але насправді для лікаря це постійне напруження, коли поруч з тобою кожен день кров і сльози.

Можу з гордістю сказати, що колектив нашого відділення складається з фахівців, які призвані долею і відчувають себе дуже органічно в служінні людям. В нашому відділенні практично немає плинності кадрів. Особливо цінуємо наших ветеранів. Більше 50 років працює в перев’язувальній медсестра Тетяна Афанасівна Марц. Кожен день вона робить 30—35 перев’язок. А уявіть, скільки це буде за місяць, а потім за рік. Одними з найвправніших лікарів нашого відділення по праву вважаються хірург-проктолог Григорій Анатолійович Бахар та хірург-онколог Олександр Анатолійович Біленко, які мають за плечима більш ніж 40-річний досвід лікарської практики.

— Виповнилося три роки з початку повномасштабної війни, агресії росії проти України. Чи змінилася робота вашого відділення за цей час?

— Я б сказав, що змінилася не тільки робота нашого відділення, а й усієї медичної сфери нашої країни. Річ не тільки в тому, що з фронтів поступають щодня до військових госпіталів сотні поранених. Додайте до їх числа й мирних жителів, що потрапляють під ракетні удари ворога. Якими б волею і мужністю не володіла людина, підсвідомість не обдуриш і не вмовиш. У будь-якому разі імунітет і протидія різним хворобам знижуються. На прикладі свого відділення скажу, що тільки кількість операцій за останні три роки збільшилась в півтори рази.

Іноді приходить думка: чи погодився б я зараз, як і понад дванадцять років тому, в тридцять три роки, на пропозицію стати керівником цього відділення? Якщо чесно, однозначно відповісти на це питання я не можу. Як би шаблонно це не звучало, але є відповідальність перед колективом, мораль і етика лікаря, а найголовніше — почуття задоволення та радості після операції. Адже кожна з них унікальна по-своєму, як і кожен пацієнт, який завдяки твоїм діям та вмінням позбувся болю та страждань, повернувся до нормального життя. Я можу тільки дякувати долі за своє покликання бути лікарем, хірургом.

Олександр ФЕДОРОВ. Член Міжнародної федерації журналістів. Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО