|
|
   |
Нашій гості, що на днях завітала до редакції, газета присвятила багато публікацій. Наталія Делієва — дуже активна творча людина, вона відома далеко за межами не тільки Одеси, а і України.
Достатньо назвати легендарний театр «Маски-шоу», де Наталія була директором багато років, Всеукраїнську громадську організацію «Асоціація жінок України «Дія» і БО «Перший благодійний театральний фонд», які вона очолює. Безліч творчих проєктів, з початком повномасштабного вторгнення стала волонтеркою.
Отже, з Наталією Делієвою ми добре знайомі. Але поговорити, як то кажуть, за життя, все не встигали. Зараз цей пробіл усуваємо. Нашу бесіду розпочали з прохання розповісти читачам про себе.
— Я живу в Одесі з дня незалежності України, люблю її всім серцем, — розповідає Наталія Делієва. — Я народилась 11 грудня 1967 року в Новій Каховці Херсонської області, зараз вона окупована ворогом. У 1985 році із золотою медаллю закінчила середню школу № 1, з відзнакою закінчила музичну школу по класу фортепіано. У 1992 році завершила навчання у Дніпропетровському державному університеті, здобувши спеціальність «математик, викладач математики».
Свою трудову діяльність почала з музичного керівника в дитячому садочку. Викладала у школі дітям математику та українську мову. З 1997 по 2000 рік працювала редактором газети «Робота та відпочинок», до речі журналістика мене дуже захоплювала та й зараз люблю аналізувати, досліджувати, писати.
В 2000 році стала директоркою легендарного театру «Маски-шоу», юридичної особи ТОВ «Комік-трупа «Маски», з яким працювала 17 років. Пам’ятаю, коли офіційно вже стала директоркою, написала собі лист досягнень, що я хочу зробити на цій посаді для театру «Маски-шоу». Наприклад: щоб в колективі були заслужені і народні артисти України, щоб було багато закордонних гастролей, щоб у «Масок» був свій стаціонарний театр, щоб на базі театру відбувався міжнародний фестиваль клоунів і мімів. Цей лист у мене зберігся, і я дуже пишаюсь, що все це відбулось під моїм керівництвом, і продовжує працювати та діяти.
Я люблю вчитись, тому маю три вищі освіти та навчаюсь не тільки в учбових закладах, а й беру участь в цікавих семінарах, стажуваннях, форумах, конференціях. У 2010 році була на стажуванні в США в рамках програми USAID по темі «Театри і музеї як стимул культурного і демократичного розвитку суспільства». 2017 рік — стажування «Присутність на ринках ЄС. Інтенсивний бізнес-курс» в рамках програми CEASC.
У 2017-му закінчила Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при президентові України, здобувши кваліфікацію «Магістр державного управління». У 2018 році пройшла стажування в Європарламенті в Брюсселі завдяки перемозі у всеукраїнському конкурсі «Кращі ініціативи жінок України для економічного розвитку місцевих громад». У 2019-му навчалась в Інституті політичної освіти в проєкті «Посилення місцевої демократії», програма «Основи місцевого самоврядування».
У 2019 році — навчання «Аспен Інститут Київ», семінар «Відповідальне лідерство», у 2023 році — там же семінар «Бізнес і суспільство».
У 2023 році закінчила Національну академію керівних кадрів культури і мистецтва: ступінь — магістр, галуз знань — культура і мистецтво, спеціальність — «менеджмент соціокультурної діяльності». Диплом з відзнакою.
Громадська, політична, освітня, культурна діяльність у мене дуже різноманітна. З 2013 року — президентка БО «Перший благодійний театральний фонд». З 2016 року — голова всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія». З 2016 року проводжу в Одесі фестиваль «Руде місто», з 2020 року — голова Одеської обласної територіальної організації партії «Голос». З 2021 року — продюсерка імерсивних виставок. З 2022 року — військова волонтерка.
— Які довоєнні проєкти були найулюбленішими?
— Складно відповісти на це питання. Я роблю завжди там і з тими, що приносить задоволення і користь. Колись, ще в дитинстві, хотіла кинути музичну школу, на що мама мені сказала: «Запам’ятай, дитино, все в житті треба доводити до кінця!». Отак все життя все і доводжу, ніколи ще не кинула почате, а ще підхоплюю те, що люди кидають, та доводжу до фіналу.
Дуже шкода, що під час війни не можу проводити фестиваль «Руде місто». Мої рудоволосі учасники зі всієї України дуже шкодують та чекають відновлення фестивалю після перемоги.
— У 2020 році ви спробували свої сили у політиці, ставши кандидатом у мери Одеси. Що дав цей досвід?
— Досвід безцінний. Я пішла в політику, в першу чергу, для того, щоб надати приклад іншим жінкам: політика — це не брудно і не страшно, саме в політиці приймаються доленосні для нас рішення. Давні стереотипи закривають жінкам шлях до широкої участі в політичному житті, в партіях їх традиційно відправляють на «жіночу половину» і відводять їм роль «групи підтримки». Кандидати-жінки привертають менше голосів, ніж чоловіки, навіть якщо не виступають за суто жіночі проблеми. А якщо вони стоять на феміністських позиціях, то успіху у них ще менше: в очах багатьох виборців такі жінки представляються противницями чоловіків, сім’ї та традицій.
Жінкам легше відстоювати інтереси жінок, коли вони підтримують міцні зв’язки з жіночими організаціями. Треба не діяти поодинці в політичному вакуумі, а працювати у зв’язці з жінками. Тому продовжую гуртувати та об’єднувати жінок і вести їх в політичне життя також.
— Де застала вас війна, які плани будували на 2022 рік?
— Як волонтерка я співпрацювала з 18-м окремим батальйоном морської піхоти ще до початку широкомасштабної війни, з грудня 2021 року. Учасниці ГО «Асоціація жінок України «Дія» їздили до них в місто Сарата Одеської області на ППД (пункт постійної дислокації військової частини) з концертами, подарунками. 20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я тоді збентежилась — що укріпляти, навіщо? 23 лютого привезла їм все, що просили.
Ну і все… 24-го вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!». Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося… Так кожного дня десь три місяці я приїжджала до 18-го окремого батальйону морської піхоти, поки їх не перекинули з Одеси на Херсонський напрямок. А потім стала їздити та передавати їм допомогу, де вони були.
Плани, звісно, я будувала зовсім інші. Якраз у 2021 році на Одеській кіностудії відбулась прем’єра імерсивної виставки «Тарас Шевченко — душа України», в березні 2022 року за підтримки українського культурного фонду ми мали представити цю виставку в Українському домі в Києві. Але війна…
Мій партнер, сопродюсер Валерій Костюк працює в Канаді, він швидко зреагував на події війни і став демонструвати виставку про Шевченко по всій Північній Америці, в Канаді та США. Гроші перераховувались на рахунки Національного банку України та Червоного Хреста України, згодом ми також стали перераховувати на локальні ініціативи. За весь час демонстрування виставки було зібрано допомоги понад 7 мільйонів гривень.
— Чим ще ви почали займатися під час війни?
— Як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд», працюю на культурному фронті. Його можна поділити на три напрямки. Перший — допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно: актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.
Другий напрямок — організація концертів для військових на позиціях та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.
Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія. Крім імерсивної виставки «Тарас Шевченко — душа України» на прохання Міністерства культури та інформаційної політики наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Ці дві виставки ми вже продемонстрували в Канаді в Торонто та Вінніпезі, в США в Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, Денвері, Клівленді, Піттсбурзі, у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції Grand Palais Immersif, в Німеччині на Мюнхенській конференції та в Берліні на форумі Cafе Kyiv 2024, в Японії в Токіо, в Литві в Вільнюсі. Готуємось до демонстрації виставок в Мексиці та Індії.
Тепер про жіночу організацію, яку я очолюю, їй в цьому році виповнюється 8 років. З перших днів війни «Асоціація жінок України «Дія» започаткувала гуманітарний центр в Одесі за адресою Французький бульвар, 12/1, на обліку в якому перебувають родини ВПО. Допомогу отримали понад 5000 вимушених переселенців, а також мешканці Херсону, Миколаєва, Одеси. Тож «Дія» працює і у військовому волонтерстві, і в гуманітарному.
— А які проєкти чекають на свою реалізацію?
— Зараз працюю у новому напрямку — зйомки короткометражного фільму. З задоволенням повертаюсь до кіноіндустрії, бо короткометражні фільми, які демонструються на фестивалях по всьому світові, є продукти культурної дипломатії. А фільм, який ми збираємось зняти — про наслідки війни, про правду нашого часу. Сценарій написала відома одеситка — Оксана Присяжнюк, авторка сценарію до фільму «Щедрик». Оксана і запропонувала мені стати продюсеркою стрічки під назвою «Віддалені наслідки».
Як і всі українці, чекаємо на перемогу. Але чекати замало, треба всім працювати та діяти, щоб перемогу здобути! Тому і всі мої проєкти в цій площині — допомагати, підтримувати один одного, боротися на всіх напрямках.
Розмовляв Олег Суслов