|
|
   |
Все-таки Одеса — дивне та непередбачуване місто. Навіть неможливо уявити, де, коли, на якому її кутку зіткнешся з зовсім незвичайним, довгоочікуваним або таким, що нагадує якісь давні сторінки колишнього. З тим, що дорого, що було і є невід’ємною частиною твого життя.
…У далекому 1958 р. хтось випадково приніс до школи дитячу книжку Сергія Баруздіна з незрозумілою назвою «Раві та Шаші», видану у серії «Мої перші книжки». Книга про захоплюючу морську подорож двох маленьких слоненят, подарованих прем’єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру радянським дітям.
Все в цій книжці було незвичайно і незнайомо — і як слоненята поводилися у сталевих клітинах, встановлених на кормовій палубі, і як їх доглядали, годували, лікували, рятували від спеки, як передавали до Одеського зоопарку…
Барвиста обкладинка книжки з пальмами, під якими гуляють Раві та Шаші, не могла не запам’ятатися. На цьому можна було б і поставити крапку. Але Одеса є Одеса з її несподіваними поворотами та сюрпризами!
…Десь у жовтні 2023 року, однієї суботи, на Староконному ринці випадково на очі потрапила знайома з дитинства обкладинка! Книга Сергія Баруздіна була перевидана 1978 р. видавництвом «Дитяча література».
Тепер я вже переглядав цю книжечку дорослими очима. Мої переживання стосувалися зовсім іншого — основна увага зосереджена на теплоході «Ставрополь», що був головним учасником подій, на капітані, якого звали Володимир Васильович Чорнобровкін, та інших дійових особах.
А ось сам маршрут прямування цього небезпечного «живого вантажу» (насправді на «Ставрополі» слонів було чотири — два індійські та два в’єтнамські): з Бомбею, через Аденську затоку (на кордоні Аравійського моря та Індійського океану), Червоне море, Суецький канал, Порт-Саїд, Середземне море, Босфор і Дарданелли, Чорне море і нарешті — в Одесу! Взагалі не так часто у світовій практиці перевозили слонів (!) морем. Усього 16 діб переходу, відхід із Бомбея — 5 серпня 1955 р. І щодня чекала купа морських сюрпризів.
Виявилося, що Сергій Баруздін зберіг навіть справжні прізвища членів команди «Ставрополя». Та ще які прізвища! Правда, про що вони говорять сьогодні навіть фахівцям, які безпосередньо пов’язані з морем? Водночас люди ці — ветерани ЧМП, знакові особи, гордість морського флоту. Розумом та стараннями таких, як вони, Одеса стала не просто містом біля моря, а справжньою морською столицею на півдні величезної держави. Люди ці пронесли відданість та дружбу через усе життя. Діти їх та онуки теж обрали морську дорогу, свято зберігаючи пам’ять про своїх батьків та морські традиції. Тепер давайте розбиратися із цими прізвищами.
Володимир Васильович Чорнобровкін (1926—2010) — з першого випуску Одеського вищого інженерно-морського училища (ОВІМУ, 1949 р.). Інженер-судівник. З квітня 1950 р. — помічник капітана суден закордонного плавання ЧМП. Починав із «Генерала Черняховського», потім — «Аргунь», «Ставрополь». З 1959 р. — капітан-наставник служби мореплавання ЧМП.
З 1963-го по 1966 р. очолював представництво ЧМП в Індії (м. Бомбей). В 1967—1983 роках — капітан-наставник служби мореплавання ЧМП.
1983—1987 рр. — уповноважений Мінморфлоту СРСР у Єгипті, координатор рятувально-координаційного центру Чорноморсько-Азовського басейну. Аж до виходу на пенсію (21.12.1999 р.) був черговим капітаном служби мореплавання ЧМП.
Анатолій Григорович Третяк (1928—1989) народився в Одесі, навчався у школі № 105. Починав матросом «Чорномортехфлоту» (Поті, 1942—1943 рр.). Працював токарем у судноремонтних майстернях (Поті, 1944 р.). В Одесі з 1945 р., у 1949 р. закінчив Одеське морехідне училище. Судноводій.
Плавав четвертим, третім, другим, а згодом і старшим помічником капітана на судах ЧМП («Генерал Черняховський», «Могутній», «Черкаси», «Іжора», «Іван Сєченов», «Леніногорськ»).
У 1963 р. визнаний найкращим капітаном Мінморфлоту СРСР (!).
У 1964 р. закінчив курси удосконалення керівного складу при Одеському вищому інженерно-морехідному училищі. Обіймав посади начальника управління суховантажного флоту (1964—1967 рр.), заступника начальника пароплавства (1968), заступника начальника ЧМП з безпеки мореплавання (1975—1986 рр.).
У 1960 р. нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
За видатні досягнення у справі розвитку морського транспорту присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, зокрема і за перевезення спеціальних вантажів на Кубу (1963 р.).
У січні 1973 р. керував унікальним підйомом затонулого теплоходу «Моздок» (після зіткнення з болгарським танкером «Лом»).
Після загибелі пароплава «Адмірал Нахімов» (31 серпня 1986 р.) звільнено з посади і звільнено з ЧМП.
Де-де, а в Одесі чудово розуміли, що А. Г. Третяка просто призначили винним за «Нахімова». Так «розрахувалися» з людиною, яка зробила величезний особистий внесок у вдосконалення та практичне вирішення питань безпеки мореплавання не лише в ЧМП, а й усьому Мінморфлоті СРСР.
Тетяна Анатоліївна Третяк — дочка А. Г. Третяка, згадує:
«Робота для батька — це було практично все. Він тримав у голові буквально все про море та моряків. Переживав за кожного капітана, завжди готовий був щось підказати, підставити своє плече. Незважаючи ні на що, завжди був веселий, мав одеське почуття гумору. Він мав гарну реакцію, міг підтримати будь-яку розмову. А професійну тим більше... Любив людей, боявся когось образити «колючим» словом.
Дуже вболівав за справу. Чого тільки коштували справді героїчні рейси на «Леніногорську» на Кубу. Це не могло не позначитися на його здоров’ї.
Дуже любив Одесу та все одеське. Добре знав історію міста, історію мореплавання. Знав не з чуток. Багато сил доклав до становлення та розвитку нашого Чорноморського яхт-клубу.
Дуже тяжко пережив трагедію з «Нахімовим». Насамперед, його діставала кричуща несправедливість особисто до нього. Після цього тяжко захворів. Взяв усе це близько до серця... Подейкували, що все це цькування виходило особисто від самого Алієва, тодішнього першого заступника голови Ради міністрів СРСР, призначеного головою урядової комісії з «Нахімова».
Потім — робота у Науково-дослідному проєктно-конструкторському інституті морського флоту України. Вона виявилася для нього не такою цікавою. Батько так і залишився у пам’яті моряком від Бога. І з життя пішов 31 серпня 1989 р. — через три роки, в день загибелі «Нахімова».
Вадим Олексійович Безпалов (1920—1987). Закінчив Одеське морехідне училище (1940). Плавав механіком на судах далекосхідного пароплавства, з серпня 1947 р. — у ЧМП, старший механік («Генерал Черняховський», «Радянський Союз», «Крильон»). Відрізнявся ініціативою, здатністю приймати відповідальні рішення.
Михайло Максимович Компанеєць (1911—1974) — уродженець Маріуполя. На флоті з 1935 р. кочегар-машиніст. Плавав на судах «Десна», «Березина», «Ташкент», «Червоний профінтерн», «Ленінград», «Чапаєв», «Торос», «Генерал Черняховський», «Михайло Фрунзе», «Іван Сєченов», «Тарас Шевченко».
Учасник оборони Одеси, Севастополя, битви за Кавказ. Герой Соціалістичної Праці (1960).
З 1966-го по 1972 р. — котельний машиніст на теплоходах «Академік Шиманський», «Авача». Звільнено з ЧМП 11.10.1972 р. у зв’язку з виходом на пенсію.
Тепер про дітей В. В. Чорнобровкіна, М. М. Компанейця, В. А. Безпалова.
У книзі «Раві та Шаші» згадується син Чорнобровкіна В. В., капітана «Ставрополя»: «Вові Чернобровкіну всього п’ять років, але він готовий хоч цілий день стояти попереду: йому треба будь-що-будь подивитися на Раві та Шаші.
— А хто з них хто? — питав Вова Чорнобровкін, підстрибуючи на батьківському плечі».
Володимир Володимирович Чорнобровкін (1949 р.н.) все життя віддав морю. Після закінчення Одеського інституту інженерів морського флоту 1974 р. багато років ходив на суднах далекого плавання старшим пасажирським помічником капітана. І пам’ятає він багато! Згадує:
«Звичайно, добре пам’ятаю, як Раві та Шаші опинилися в Одеському зоопарку. Як це можна забути? А загалом згадується різне.
Досить згадати теплоходи «Максим Горький», «Лев Толстой», «Шота Руставелі», «Башкирія», «Киргизстан», «Латвія», «Іван Франко», «Карелія», «Одеса». Все це зі мною назавжди.
…Ось 1982 рік, вже після війни Аргентини з Англією за Фолклендські острови. Антарктика. Ми на острові Св. Георгія. Вирішили трохи відпочити. Ну, багаття, шашлики... А тут раптово англійський військовий патруль! Перевірили… Все гаразд. Бачимо, люди пристойні. Запросили до нашого багаття. Чарка туди, чарка сюди. Слово за слово. Тости… Коротше, потоваришували. І ось через кілька днів виходимо з бухти на своїй «Башкирії», проходимо повз англійський контрольний пост. А тут ті, наші, англійські хлопці, вишикувалися і нам на доріжку махають великим червоним радянським прапором! Мовляв, мир-дружба! Таке не забувається.
На «Башкирії» доставляли нашу полярну експедицію на науково-дослідну станцію «Схід» — на Полюс недоступності, там, де буває мінус 83 градуси! Тоді ми наших полярників між собою називали «кальмари». Заходили і на французький острів Кергелен — найпівденніший острів в Атлантиці. Там прямо на вулицях, як у зоопарку, бродили морські слони та пінгвіни Аделі — пінгвіни дуже маленького зросту. Коли ще у житті таке побачиш!
Працювали і з американцями в Карибському басейні — і на Вірджинських островах, в Пуерто-Ріко і Сан-Хосе. Загалом серед круїзних компаній була величезна конкуренція. Думаю, саме тому 1975 року навіть підклали міну на «Максим Горький». Був вибух, а потім судно поставили в док на ремонт.
…Пам’ятаю, як у 1975 р. у Бремерхафені з «Максима Горького» втік музикант Сашко Морозов. Це за легендарного капітана Сергія Леоновича Дондуа! А брати цього Морозова: один — третій помічник, другий — другий помічник на різних пароплавах, вони через це сильно постраждали, візу прикрили надовго.
…А на «Латвії» заходили до Олександрії. Там я бачився з батьком — представником Мінморфлоту СРСР у Єгипті. Дуже рідкі зустрічі.
…Щодо помполітів. Серед них були пристойні, але мало. Дуже мало... Одного, наприклад, звали Петро Павлович. Але ми по-одеськи, за очі, його називали Петро Падлович. Повірте, що не дарма. Перед заходом на «отоварку» завжди помполіт разом із капітаном призначали ті легендарні «трійки». Ну типу, хто з ким піде до міста. Соромно та й образливо. До того ж на борту завжди були і КДБшники. Як правило, оформлені як пасажирські помічники. Ті пильно стежили за всім та всіма, головне — контакти екіпажу з іноземцями. Членам екіпажу заходити до кают іноземців — Боже борони! Туди ні ногою!
З розпадом СРСР розпалося все… Після «пасажирів», десь із 1995-го по 2001 рр., ходив простим матросом. Не так заради грошей — просто без моря не міг. Хоча зрештою згадали і про мене. І з 2001-го по 2005 р. Закінчував-таки на «пасажирах».
Ось так і вийшло, що все життя пройшло у морі. Пробігло — і не помітив його. І тепер уже байдуже, у морі ти чи ні. Море — воно всередині».
Другий син Володимира Васильовича Чорнобровкіна, Валерій Володимирович Чорнобровкін (1956 р.н.), закінчив у 1978 р. ОВІМУ. Інженер-судномеханік. Пройшов усі ступені морської спеціальності — від четвертого механіка до стармеха.
З 1978-го по 1992 р. ходив на «Іоні Солтисі», «Зої Космодем’янській». З 1992-го по 2023 р. — старшим механіком «під прапором». Нині — пенсіонер. Мешкає в Одесі.
Володимир Михайлович Компанеєць (1950 р.н.) народився в Одесі. У 1969 р. закінчив Одеське морехідне училище, у 1981 р. — ОВІМУ. Інженер-судівник. У ЧМП з 1970 р. ходив четвертим, третім, другим, потім старшим помічником капітана (теплоходи «Сиктивкар», «Олександр Грін», «Професор Бузник», «Світлогорськ», «Капітан Лухманов», «Академік Євген Патон», «Суец», «Котовський»).
Капітан далекого плавання (1987). У період 1987—1991 рр. — капітан («Порт-Саїд», «Микола Чернишевський»). Учасник бойових дій (Ангола).
З грудня 1991 р. до березня 2019 р. — «під прапором» (багатоцільові судна, балкери).
У 2022 р. внесений до списку легендарних капітанів — за версією Морського товариства російськомовних моряків Греції (у списку всього 54 капітана). Він згадує:
«Мені було 6—7 років. Пам’ятаю кочегарку на судні — робоче місце батька. Пам’ятаю, як шлак від спаленого вугілля скидали в море по рукаву через отвір у борту. З того часу пам’ятаю дядю Володю Чорнобровкіна, дядю Толю Третяка, дядю Вадика Безпалова. На березі часто зустрічалися — різні свята, іменини. І завжди намагалися бути разом. Коли чоловіки у рейсі — і дружини тісно спілкувалися. Ми, діти, теж потоваришували, і це зрозуміло: Вова Чорнобровкін і я — майже однолітки. Таня Третяк була на чотири роки молодша, Вітя Безпалов — на шість років старше.
Що нас пов’язувало, окрім батьків? Ми жили «між розмовами» про море, судна, шторми і таке інше: «куди заходили», «звідки відходили», «хто ніс вахту»… Трохи пізніше — це наша Одеса, її вулиці, її море. Все говорило за те, що попереду на нас теж чекає море. Інакше й бути не могло. Нас навіть не треба було агітувати. Та й коли? Батьки весь час у морі, найчастіше рейси були досить тривалими.
Так чи інакше, у морі провів понад 53 роки. Почав, вважай, у 16 років ще курсантом, закінчив у 69. Можна розповідати та розповідати…
…Я був капітаном на «ANARITA» (колишній «Капітан А. Полковський»). Було це 2001 року. Ішли з Таїланду, завантажилися рисом у мішках — на Берег Слонової Кістки (тепер це Кот-д’Івуар), порт Абіджан, далі на Сенегал, порт Дакар. Біля Південної Африки потрапили в «ненормальні» хвилі — хвилі заввишки 10 метрів і більше! Що робити? По досвіду: треба або відійти подалі від берега, на глибини понад 200 м, або податися ближче до берега. Не встиг ні до берега, ні в море... А судно, як тріска, стрибало з хвилі на хвилю! Просто могло переломитися. Дивом вискочили... Все це й зараз перед очима.
Коли я був третім помічником на «Професорі Бузнику», на рейді в порту Сінгапур під час постановки на якір навалилися на судно «Капітан Леонтій Борисенко». А все через дуже складні течії! Вище ватерлінії нам пробило твіндек, ми мало не пошкодили йому форштевень. Ну що? Ремонтники швидко наварили лист і закрили пробоїну. Отак і дійшли до Іллічівська, де вже наші судноремонтники зробили все капітально.
Коли почалися ті піратські справи, ми були готові до якойсь протидії. Проходячи Індійський океан, завжди є ризик бути захопленим піратами. Наразі судна готують, попередньо обмотують колючим дротом, щоб завадити піратам проникнути на борт судна. Іноді використовували потужні брандспойти. Багато судновласників наймають озброєну охорону. Звісно, все це коштує недешево. Ось якось ми підходили з півдня до узбережжя Південної Африки. На рейді порту Дурбан взяли чотири особи охорони. При вході до небезпечного району охоронці несли вахту на містку зі штурманом та матросом. Найчастіше пірати використовують досить сучасні плавзасоби, щоб вийти далеко в океан. Тепер ми можемо побачити за допомогою локатора піратське судно на 15 милях! Тактика піратів — підійти до судна з лівого чи правого борту, далі — абордажні гаки з мотузкою чи спеціальні сходи. Якщо пірати намагаються залізти на судно, охоронці чекають наказ капітана відкрити вогонь. Головне — завжди контролювати все, що відбувається навколо, і мати чіткий план дій, дотримуватись необхідних заходів безпеки. І тоді де будуть ті пірати?».
Віталій Михайлович Компанеєць (1939—2009) — старший син М. М. Компанейця. Закінчив Одеську морехідну школу та морехідне училище ім. Г. Я. Сєдова в Ростові-на-Дону (1963). Судноводій. Починав матросом на «Ставрополі». Був четвертим, третім, другим помічником капітана на судах «Богдан Хмельницький», «Іван Коробцов», «Суец», «Комсомольська слава». Старший помічник капітана — «Порт-Саїд», «Сідор Ковпак», «Світлогірськ», «Балашиха».
Плавав до 2000 р. З липня 2001 р. — на пенсії.
Олег Віталійович Компанеєць (1964 р.) — онук М. М. Компанейця. Закінчив Одеське вище інженерно-морське училище (1987 р.). Інженер-судівник. Починав четвертим помічником на теплоході «Римський-Корсаков», потім «Механік Бардецький».
У період 1993—1999 рр. — другий помічник капітана, потім старший помічник («Механік Бардецький», «Капітан В. Кіріс», «Капітан Голубєв», «Михайло Царьов», «Капітан Кривобоков», «Капітан Мощинський»).
У 2000—2006 роки — капітан (теплоходи «Капітан В. Кіріс», «Капітан Фрейман», «Капітан Доценко», «Капітан Альвастар», «Шропшаєр», «Нердфорд», «Майєрськ Валетта»).
Після 2006 р. — у керівництві в одній із крюїнгових компаній.
Віталій Юліусович, Віктор Олегович і Микита Олегович Компанєєць — правнуки М. М. Компанейця. Випускники судноводійського факультету ОВІМУ.
Їхнє життя теж у морі… Загальний стаж роботи на морському транспорті сім’ї Компанєєць — понад 170 років.
Віктор Вадимович Безпалов (1944—2020). Народився у Владивостоці. У 1967 р. закінчив ОВІМУ. Інженер-судівник. З 1967 р. в ЧМП, до 1975 р. — четвертий, третій, другий, старший помічник капітана на судах ЧМП («Біловодськ», «Митищі», «Партизан Бонівур», «Біжиця», «Космонавт Юрій Гагарін», «Аль-Самхіч»).
З травня 1976-го по 1993 рік — капітан (теплоходи «Академік Янгель», «Космонавт Юрій Гагарін», «М. Стенько», «Петро Дутов», «Капітан Мезенцев», «Академік Купревич», «Агостіньо Нето», «Микола Черкасов», «Юрій Максаров», «Скульптор Голубкіна», «Ле-Зуан», «Капітан В. Труш», «Індіра Ганді»).
У 1993—1996 рр. — капітан судів крюїнгової компанії «ЮНІКОМ», м. Одеса. З 1996 р. — капітан судів крюїнгової компанії «Укмар», м. Одеса. Учасник бойових дій (В’єтнам, Мозамбік).
Мало кому відомо, що саме Віктору Безпалову, тоді капітану судна «Мак Перл», при заході на Тайвань у липні 1992 року (порт Кілунг) було доручено переконливо переговорити про повернення на батьківщину з В. Лопатюком — єдиним моряком, що залишився там після захоплення чанкайшистами 1954 р. танкера «Туапсе». Таким чином, Лопатюк повернувся до Одеси 8 лютого 1993 р. — через 39 років (!).
У 2020 р. в одеському видавництві «Сімекс-Принт» вийшла книга спогадів В. В. Безпалова «Невигадані морські історії». Читаємо:
«…За 51 рік на морі, зокрема останні 38 років на посаді капітана, траплялося ставати учасником та свідком різних ситуацій. Я зовсім не збираюся переконувати когось у небезпеці морської професії чи тяжкості морського буття. Саме навпаки…».
«Навпаки» — море кликало його все життя. І він один зробив для країни стільки, скільки часом не під силу і десяти.
Дочка В. В. Безпалова Катерина (1982 р.н.) — у 2004 р. закінчила факультет романо-німецької філології Одеського національного університету, у 2010 р. — Одеське морехідне училище ім. О. Марінеско. Судноводій. У 2012—2013 pp. — третій помічник капітана на балкері «Капітан Мазуренко». На даний час — доцент кафедри теорії та практики перекладу, кандидат філологічних наук. Її спогади:
«…Мого красивого, мудрого та ніжного татка я завжди називала Вітєй. Якось так по-дружньому повелося з тих пір, коли він розповідав мені перед сном про капітанів Флінта та Гранта, Негоро, Грея та легендарний чайний кліпер «Катті Сарк». Папа пишався, що я швидко запам’ятовую сузір’я зоряного неба, а я була в захваті, що він борознить моря та океани, керуючи величезними сучасними судами.
Моє дитинство пахло специфічним судновим запахом із домішкою захоплення справжніми моряками. Тато сформував особливий навряд чи досяжний образ ідеального чоловіка — надійного та сміливого, м’якого та доброго. Вітя любив дарувати нам з мамою великі букети квітів та забезпечував щасливе відчуття чоловічого плеча. Ми вміли зберігати наші маленькі та великі секрети і часто філософствували про вічне. Мені подобалося, що серйозні чоловіки дивляться на тата з повагою, а жінок зачаровували його галантність, почуття гумору та повний набір якостей ідеального чоловіка та батька.
За одеськими мірками круто було бути капітанською донькою, але з юних років він навів мені, що нескромно хизуватися цим, і слід відповідати, що тато — просто моряк. Саме моряком тато був насамперед. У професійній сфері він завжди крокував у ногу з часом, але при цьому трепетно шанував морські традиції. Тато дуже любив свою професію, був наставником для десятків капітанів далекого плавання, які й сьогодні працюють на теренах Світового океану».
Море, море…
Море — це не тільки певна гарантія благополуччя, а й коли попереду і ззаду лише гребені хвиль… Коли, за словами Аркадія Хасіна, легендарного стармеха «Аркадія Гайдара», «…в довгій самоті кают, у сказі океану тільки піна зазиратиме в наглухо задраєний ілюмінатор». Чи всі готові до цього?
Трудівники моря. Багато чого припало на долю наших героїв. І війна, і госпіталі, і похорон. Це вони у військове лихоліття безстрашно «перебиралися» через океани, що кишіли фашистськими підводними човнами. Вони не осоромили наш флот, не відмовилися боротися та перемагати. І їхні діти гідно служили вітчизні, незважаючи на приниження цілою системою помполітів, стукачів та «відповідальних партійних працівників». І, будучи «під прапором», вони доводили і довели усьому світу, що українські моряки, наша школа, наші традиції завжди на найвищому рівні.
Та й не так просто у Радянському Союзі ставали капітанами далекого плавання. Треба було спершу отримати плавательський ценз і рекомендацію одного з визнаних капітанів. Потім тебе мають «пропустити» у Службі безпеки мореплавання пароплавства, у парткомі та КДБ. Потім у Москві, в Мінморфлоті СРСР. Тут, у Службі безпеки мореплавання, треба було ще спромогтися скласти серйозний іспит. І лише потім «пройти» Колегію міністерства! Також «просто» ставали і стармехами…
Ще треба згадати про багатостраждальну візу. Чого варто було заробити цю візу, і як, а головне — хто, її відкривав?! За цією візою стояли долі та життя, будувалося благополуччя або розбивалися мрії про цей добробут. Ми пам’ятаємо чимало шановних капітанів та стармехів, які «перевиховувалися» на Кримсько-Кавказькій лінії. Все за ту ж візу.
Що бачили ці люди за своє життя? Важка морська праця. Вахти, багатомісячні розлуки із сім’ями. Наш невлаштований береговий побут. Барахолки та комісійки. Дітей, які росли та виросли практично без батьківського ока. Дорогі аптеки та платні лікарняні ліжка на старості років. Але все ж таки, але все ж...
Море понад усе.
І їх яскраві та пронизливі життя — найкраще тому підтвердження.
Михайло ПОЙЗНЕР