|
|
   |
Зазвичай, дачне життя ми асоціюємо з безтурботним, легким та приємним періодом. Але так буває не у всіх і не завжди.
Лариса та її чоловік Валера — люди вже далеко не юного віку, на своїй дачі у передмісті Одеси не вирощують квіти та малину, як це роблять багато інших дачників. В них просто не вистачає на це часу. Справа в тому, що вони змушені доглядати сусідських цуценят і котів.
Так сталося, що померла їхня сусідка — старенька жiнка, яка жила навпроти iх будинку. Померла і залишила як спадок будинок та ділянку, а також кота та собаку. Жінка їх дуже любила. Зазвичай родичі приймають як спадок те, що має для них матеріальну цінність, і відмовляються від того, що може завдати клопоту та фінансових втрат. Так сталося і цього разу.
Собака на прізвисько Яшка і кіт Тошка для спадкоємців — тільки тягар. До того ж у Яшки невдовзі після смерті господині народилося 7 цуценят… Ось такий «спадок» дістався Ларисі та Валері. Вже чотири місяці вони доглядають Яшку та її дітей, а також ще кількох кішок, яких теж їм довелося «удочерити» пару років тому. На це йдуть і фізичні сили, і час та звичайно гроші... Вони заплатили ветеринару за операцію з стерилізації Яшки, щоб уникнути подальшого збільшення сімейства. Одного із цуценят — найбільшого, забрав хтось із місцевих мешканців та ще одну Яшкіну пухнасту дівчинку вдалося прилаштувати у добрі руки. Інші цуценята — всі вони жіночого роду, живуть у дворі біля будинку померлої господині. Пухнастi дівчата — добрі, тямущі та ласкаві. Поки що родичі померлої господарки будинку не поспішають приймати спадщину, бо живуть у місті та не мають змоги часто бувати у цьому селі.
— Зараз літо, і ми регулярно приїжджаємо до себе на дачу та дбаємо про цих тварин, — каже Лариса. — Але незабаром осінь, а потім зима... Цуценята підростуть, але будуть так само, як і зараз, нікому крім нас не потрібні. На жаль, з різних причин ми не зможемо так часто бувати там. Це означає, що Яшка та її діти будуть приречені на голод і навіть щось гірше… Адже люди по-різному ставляться до тварин. Одні байдужі до них, інші навіть ненавидять. І, на жаль, дуже мало зараз тих, хто готовий допомогти хоч якось, не кажучи вже про те, щоб взяти їх до себе.
Ситуація справді складна. Хоча, на перший погляд, здавалося б, що може бути простіше, ніж у сільській місцевості односельцям притулити по одному цуценяті? Але, як не дивно, чомусь навіть у місті це буває зробити трохи легше ніж у селі, де мешканці мають свої двори, сараї, і де легко встановити вольєр чи будку для собаки. Чому сільські жителі дуже часто до тварин ставляться більш жорстоко чи байдужо, ніж ті, хто живе у місті? Це питання суто риторичне. Але, як відомо, і серед міських жителів багато тих, хто не виявляє до бездомних собак та кішок співчуття і жалю. У місті завжди знайдуться моральні виродки, які періодично труять тварин, підкидаючи в їжу отруту, що викликає страшні муки, а в селах часто вбивають собак з вогнепальної зброї.
Це незважаючи на те, що в Україні вже кілька років існує кримінальне покарання за жорстоке поводження з тваринами. Однак щоб закон діяв, потрібні ті, хто цей закон реалізовуватиме. А з цим є велика проблема. У деяких західноєвропейських країнах, де влада реально хотіла вирішити цю проблему, створено спеціальну поліцію, яка займається злочинами, скоєними щодо тварин. Є там і величезна кількість приватних та муніципальних притулків, які приймають тварин, що опинилися на вулиці після смерті господарів або через якісь інші обставини. А ще часто жителі європейських країн та США беруть до себе тварин із притулків і вважають це звичайною справою. Тут же чомусь недбайливі господарі, награвшись зі своїми вихованцями, поки ті були в юному віці, нерідко намагаються здати їх у притулок. Але це ще не найгірший варіант, бо є ті, хто просто викидає їх на вулицю.
Але не всі люди настільки черстві та жорстокі. Хтось підбирає нещасних викинутих старих собак чи цуценят, котів та кошенят. У тих, у кого є серце і душа, не можуть пройти повз голодну нещасну істоту, яка мерзне на вулиці або вмирає від голоду. Таким чином, з’являються міські квартири з великою кількістю тварин, які стають подібними до приватних притулків. Але це не вирішує проблеми, бо кількість безпритульних тварин зростає.
Це пов’язано ще й із військовою ситуацією в країні. Люди емігрують за кордон, часто кидаючи своїх улюбленців напризволяще. Хтось це робить холоднокровно, хтось переживає, але просто фінансово не спроможний сплатити всі необхідні щеплення та документи для того, щоб вивезти свого вихованця з України та ввести в іншу країну.
На щастя, є і такі випадки. Нещодавно я дізналася від своїх родичів, що одна з одеських сімей «удочерила» хвостату дівчинку п’яти років від роду на прізвисько Жуля. Жуля всі ці роки прожила в будці, яку їй змайстрував співробітник підприємства, на території якого він встановив маленький будиночок і так і назвав його — будинок для Жулі. Усі ці роки чоловік та його дружина дбали і доглядали собаку, привозили їй і двом іншим собакам які оселилися поряд із Жулею, їду, але взяти до себе додому вони її не могли. Так сталося, що собачка, по суті, врятувала молодого хлопця, якому стало раптово погано на вулиці. Він втратив свідомість і отямився від того, що над ним стояв собака і своїм мокрим носиком намагався привести його до тями... Через деякий час на подяку за це молодик забрав Жулю до себе додому. Зараз вона живе в хорошому будинку, в коханні і достатку і головне — в безпеці, а її будочка перейшла у володіння її подружкам, які, може, теж колись знайдуть справжній будинок.
Мені відома ще одна історія з благополучним кінцем. Це сталося минулого літа. Хазяйку молодого собаки, у якого були поранені задні лапи, знайшли вбитою біля її квартири. Собака залишився в будинку нікому не потрібним.Перед родичами стояло питання: що робити з твариною, яка не може самостійно пересуватися. Чотири місяці двічі на день туди приходила людина і прибирала, годувала нещасну тварину. Вона робила це за власною ініціативою як волонтер. Родичі вбитої жінки залишили ключ від помешкання. Але так нескінченно продовжуватися не могло. Собаку треба було прилаштовувати до притулку, або його могли б просто приспати (зробити смертельну інекцію через якийсь час). Але все скінчилося добре. Волонтер знайшов людей, які погодилися прийняти до своєї оселі хвору тварину. Через кілька місяців собака зміг стати на всі чотири лапи і тепер має люблячіх господарів..
Але, на жаль, таких історій не багато...
Одеса — велике портове європейське місто. Якщо громадяни та влада міста вважають себе цивілізованими людьми, тут мають бути спеціальні служби та муніципальний притулок (притулок, а не його імітація). Як відомо, літній вік часто робить людей самотніми, незалежно від того, чи є у них діти чи ні. Тому багато пенсіонерів заводять собі котів і собак, щоб якось скрасити самотність і мати поруч тих, про кого треба піклуватися, і тих, хто їх безкорисливо любить. Адже це теж продовжує людям життя та молодість. Трапляється так, що самотня людина раптово йде з життя, і її хвостатий компаньйон залишається один. Так, буває, що родичі виявляють людяність і забирають до себе осиротілу тварину, але, як показує практика, це відбувається далеко не завжди. Крім того, є величезна кількість людей похилого віку, у яких просто немає близьких родичів.У таких випадках у цивілізованому світі на допомогу тваринам приходять представники спеціальних служб.
Наприклад, у багатьох польських містах, тварина, що залишилася без опіки, відразу ж потрапляє в муніципальний притулок, де умови утримання можна порівняти з хорошими домашніми умовами. І відразу ж співробітники притулку передають інформацію про кішку чи собаку журналістам місцевого радіо та телебачення, а ті через свої ЗМІ розповідають городянам історію тварини та показують її фото і відео. Іноді буває так, що собака чи кішка за один день знаходять новий будинок чи повертаються до своїх господарів, якщо вони просто загубилися.
Що заважає створити в Одесі щось подібне? Про це вже багато років просять активісти-зоозахисники. Ймовірно, заважає менталітет деяких чиновників, які, як і раніше, сприймають тварин як щось неживе, як те, що не відчуває ні болю, ні страху, ні туги. Ось з цієї причини у місті існують приватні притулки для тварин, які виживають лише за рахунок спонсорів та особистого ентузіазму людей, які їх створюють.
Яшці та її цуценятам поки що пощастило. Їм пощастило, що біля їхнього будинку виявилася дача Лариси та Валери — людей, які мають совість і вміють співчувати. Але тепер людям потрібна допомога. Вони вже вклали багато сил і праці, щоб цуценята виросли здоровими і міцними. На жаль, подальша доля Яшиних дітей викликає побоювання. Хочеться вірити, що після цієї публікації таки відгукнуться люди, не байдужі до долі цих розумних і дуже добрих тварин.
Телефони для зв’язку: (066) 939-02-17; (067) 922-44-79.
Вікторія ВІКТОРОВА