|
|
   |
Іван Лисенко — автор 35 книг, більшість з яких з’явилася уже в незалежній Україні, бо до того часу таких, як він, не лише «не пускали в літературу», але й постійно переслідували. Як літературознавець він відомий своєю грунтовною книгою «Поезії видіння осяйне» (2002), де зустрічаємо літературні портрети українських поетів — забутих, репресованих, а також тих, хто змушений був рятуватися на еміграції. Це — Олександр Олесь, Христина Алчевська, Маруся Вольвачівна, Павло Савченко, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, О. Лан, Олександр Корж, Григорій Триліський. Також спогади про деяких поетів: Василя Мисика, Івана Виргана, Михайла Доленго, Василя Стуса, Володимира Лучука.
Іван Максимович врятував від забуття кількох українських письменників, видавши їхні твори власним коштом. Це — цікавий поет Павло Савченко («Червоний вечір», 1991), репресований комуністичною системою поет Олександр Корж («Шуміти прошу листя», 2006), майже незнана нашому суспільству самобутня письменниця Маруся Вольвачівна («Кажи жінці правду, та не всю», 2007).
Слід також подякувати Іванові Лисенку і за упорядковані ним добре прокоментовані збірники спогадів і матеріалів про українських поетів — Олександра Олеся («Поет з душею вогняною», 1999), Майка Йогансена («Речник української культури», 2003), Олександра Коржа («Поет зболеного серця», 2009) та Миколу Вороного («Лицар честі і краси», 2011).
Іван Лисенко відомий і як дослідник української музичної культури. Серед його праць у цій царині — «Словник співаків України» (1997), «Музики сонячні дзвони» (книга статей і спогадів , 2004), «Словник музикантів України» (2005). «Українські співаки у спогадах сучасників»
(т.т. 1-2, 2003, 2016), «Музична культура України» (2008). Остання книга дуже швидко стала раритетним виданням.
«Словник музикантів України» (2005), як справедливо зазначив музикознавець Олександр Москалець, це перша музична енциклопедія в Україні. Тому не дивно, що основою для нинішньої «Української музичої енциклопедії» стали праці Івана Лисенка. Неабиякий інтерес викликало і енциклопедичне видання Івана Лисенка «Словник опер» (2014). Це було перше видання такого типу в Україні.
У цих довідниках широко представлені співаки і музиканти Півдня України, вихованці Одеської консерваторії більш як за сторіччя.
Добре була зустрінута у музичному світі поява енциклопедичного видання «Українські співаки Х-ХVIII ст.», де були представлені численні наші співаки цього періоду, які працювали не лише на рідних сценах, але й за рубежами. Як відомо, Україна завжди була вокальною «житницею» не лише Росії, але й зарубіжних країн.
Серед інших видань слід назвати: «Вогнища української культури» (2014), де автор висвітлює історію численних українських товариств, салонів, капел, оркестрів, які несли в народ українську культуру не лише на рідних теренах, але й далеко за їх межами. Ніби продовженням цієї важливої теми для автора був вихід у світ енциклопедичного видання «Україна і світ» (2016). Тут вміщено понад 600 статей про відомих діячів української та зарубіжних культур, які відіграли певну роль у зближенні України зі світом і, навпаки, — інонаціональних культур з українською.
Але болять Івану Лисенку і наші втрати. Адже ні для кого не є таємницею, що чимало наших шедеврів протягом тривалого часу було загублено, викрадено чи знищено. І про це, на думку автора, мають знати українці. Цьому питанню він присвятив енциклопедичне видання «Втрачені шедеври України» (2014). Тут ідеться насамперед про наші втрати в царині красного письменства, музичної культури, живопису, архівних та музейних раритетів і загалом всієї гуманітарної галузі, яку ми втрачали в силу непростої нашої історії.
І нарешті — «Енциклопедія української пісні» (2017), яка рік тому побачила світ. Автор стверджує, що це видання також було болем усього його творчого життя. У книзі представлено понад 2000 статей, де висвітлюється історія українських народних пісень, подаються відомості про численні музичні організації та відомих діячів музичної культури, які були причетні до пропаганди української пісні.
Неабиякий інтерес становлять його книги, присвячені українським співакам. Це збірники спогадів і матеріалів: «Іван Алчевський» (1980), «Юрій Кипоренко-Доманський» (2013), «Платон Цесевич» (2014) та «Іван Стешенко» (2014). У цих виданнях, які блискуче прокоментовані упорядником, зібрані численні спогади, ілюстрації й цінні матеріали про видатних співаків, які співали не лише в Україні, але й на зарубіжних оперних сценах. Ці виконавці у свій час часто виступали у спектаклях і концертах в театрах Одеси.
Найбільше праці було віддано «Співакам України» (1997, 2011, 2012, 2018). Ця праця пройшла крізь усе творче життя автора. Вона вимагала не лише активної роботи в бібліотеках та архівах, в листуванні, зустрічах з видатними співаками, але й боротьби з комуністичною системою, якій українські співаки були непотрібні. Рукопис пролежав 24 роки у видавництві «Музична Україна», маючи 4 позитивні рецензії. Але справа довго не рухалась. Вихід у світ «Словника співаків України» (1997, перша назва книги) був визначною подією. Презентація книги у Спілці письменників України вилилась у справжнє свято української культури.
Свій ювілей шановний автор зустрів другим томом «Співаків України». Тут вміщені численні статті про забутих, репресованих, народних наших співаків, а також новітніх вокалістів, які здобувають нині перемоги на зарубіжних оперних сценах. Чимало з них тепер відкривають оперні сезони в «Ла Скала», «Метрополітен опера», «Ковент-Гарден». І наше суспільство повинно про цi звершення знати.
Мірча ГУЛКОВСЬКИЙ