За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Люди дела

Катаржинська сага

№129 (10684) // 20 ноября 2018 г.
Катаржинська сага

Пiслямова до книги

У 60 — 80-ті роки минулого століття побратимські зв’язки між Одеською областю і Варненським округом Болгарії відзначалися високою інтенсивністю. Вершиною результативної співпраці, зразком реалізації спільних планів стала побудова паромної переправи Іллічівськ (тепер — Чорноморськ) — Варна, яка згодом стала фактором інтенсифікації вантажоперевезень не тільки між північним і західним берегами Чорного моря, але й на всій його акваторії.

А в царині культурно-мистецьких зв’язків — обміни виставками художників, музично-театральні декади і фестивалі — можна виокремити 10 спільних видань, які в ту пору побачили світ у книжкових видавництвах «Маяк» (Одеса) і «Георгій Бакалов» (Варна). Це були тематичні збірники поезії або прози письменників двох причорноморських республік у взаємоперекладах українською і болгарською мовами. Левову частку мовних трансляцій, так само, як упорядкування і редагування цих антологічних збірників, виконували літератори міст-побратимів. Варто було б відновити випуск, хоча б раз на п’ять років, таких чорноморських збірників-білінгв під назвами, апробованими майже півстоліття тому: поезія — «Дві хвилі» («Две вълни») і проза — «Береги» («Брегове»).

Як директору видавництва «Маяк» мені випало чи не щороку бувати у Варні, разом з колегами приймати побратимів в Одесі. Зав’язалася творча і людська дружба, склалися поетичні тандеми: Борис Нечерда і Тодор Копаранов, Станіслав Стриженюк і Кольо Сєвов. Мені імпонували професіоналізм і європейська освіченість керівників варненського видавництва Петера Станева і Панко Анчева. Тож, коли після тривалої перерви мені випало восени 2016 року знову побувати у Варні, я взяв з собою символічний подарунок — унікальний фоліант, споряджений етнічним болгарином Олександром Візіровим, — «Катаржино-2».

Хоча книга ця відома в основному спеціалістам (етнографам, знавцям болгаристики, а також краєзнавцям), її значення для науки як оригінального документального джерела буде зростати. Це перший, принаймні на Півдні України, фотолітопис великого села. 784 сторінки (формат А4) містять біля двох тисяч фотографій — групових, сімейних, портретних. Річ зрозуміла: на самому початку XIX ст., коли на північ від Одеси з’явилася колонія Катаржина (первісна назва в документах і на планах) болгарських переселенців, фотографії як технічного винаходу ще не існувало. Дагеротипи у Києві почали виконувати 1844 року. Будемо вважати, що зображення на пластинах і спеціально обробленому папері з’явилося у Північному Причорномор’ї у середині ХIХ століття. Але з фотосвітлин, які донесли до нас зображення другого, третього і подальших поколінь болгарських першопоселенців, спеціалісти можуть робити висновки про їх фізичний тип, національне вбрання, взуття, головні убори, знаряддя праці, предмети побуту.

Олександр Візіров
Олександр Візіров народився 1965 року в селі Катаржино. Захоплення зі шкільних років родолюбною минувщиною і фотографією визначило вектори пошуків документального та ілюстративного матеріалу для майбутньої творчості. Інженер за фахом (закінчив Одеську академію зв’язку), член Національних спілок фотохудожників і журналістів України, учасник численних виставок та автор ретроспективних документальних фотоальбомів «Катаржино» (2007 р.) і «Катаржино-2» (2012 р.).

Олександр Візіров — член правління Одеського болгарського товариства, член Асоціації болгар України (АБУ), номінант АБУ в конкурсі «Людина року-2007». Ініціатор виходу збірки творів Івана Мавроді в 5 томах (упорядник, редактор, червень 2011р.), збірки поезії та прози «И награда, и отрада» (упорядник збірки, автор біографій, статей та фото, травень 2013р.).

Молодий інженер-зв’язківець Олександр Візіров у молодості захопився фотосправою. Познайомився з відомим істориком-болгаристом Михайлом Дмитровичем Диханом (1925 — 2006 рр.). Доктор наук, професор родом з села Благоєве, закладеного в необжитому степу також вихідцями з Балкан, зацікавив неофіта родолюбною минувщиною. Був намір удвох написати історію села Катаржино.

Візіров почав реалізацію наміру зі збору ілюстративного матеріалу — фотографій, карт і планів. Заходив в будинки катаржинців, спілкувався зі старшими людьми в кожній родині. Встановлював контакти з вихідцями села, котрі осіли в Одесі, Києві, Кишиневі, в різних кінцях колишнього СРСР. Звичайно, власники знімків спочатку з побоюванням показували наполегливому пошуковцю альбоми і колекції, особливо дорогі їм раритети. Але Олександр Володимирович, вже член Спілки фотохудожників України, під чесне слово чи й під розписку повертав усе власникам, зробивши собі (а бувало — і власникам) відповідні фотокопії. І вже тоді, в довірливій обстановці, проводив ідентифікацію кожної, зафіксованої об’єктивом любительського апарату чи професійної фотокамери, людини. Показував землякам десятки інших знімків, на яких незрідка вони упізнавали знайомих, колег, однокласників, однополчан чи й родичів. Записував біографічні дані, встановлював родинні контакти, місце праці, навчання, служби в армії. Окремі групові світлини потребували місяців, а то й років копіткого пошуку. І все ж, в осібних випадках, стовідсоткової ідентифікації досягати не вдавалося, так само, як точного датування.

Згодом катаржинська фотоколекція була опрацьована, і Олександр вирішив видати перший фотоальбом. М. Д. Дихан ще встиг написати передмову. І у 2007 році видання (448 сторінок, тираж 500 примірників) побачило світ.

Після того, як з фотоальбомом почали знайомитися мешканці і уродженці села, вивчали підписи і дати на знімках, замкнулося своєрідне «електричне поле» упізнавань родичів і знайомих, прослідковування родових ланцюжків. Катаржинці почали глибше розуміти причини розсіяння односельчан, родичів, друзів у безмежжі колишнього Радянського Союзу, — і то не лише за власним вибором, після здобуття професій, одружень, але і з трагічних, немилосердних причин.

І Олександру Візірову вже самовільно почали приносити фотографії, інші документи, незрідка й ті, що у підрадянську епоху тримали в потаємних місцях. Наважувалися розповісти про долі тих, про яких при певних обставинах довелося б висловитися як про незнайомців. Шукали через десятиліття адреси однокласників чи однокурсників, колег по роботі, воліли знати, як склалася доля тих, хто перебував на фронтах першої і другої світових воєн, потрапляв у полон, йшов по призову служити в армію.

Зібрання фотографій помітно збільшувалося, легше стало датувати знімки, встановлювати прізвища, імена, професії зображених. Поповнювалася колекція архівних документів, зокрема карт і планів, знайдених Візіровим в державних сховищах Одеси і Херсона. Тож 2012 року побачив світ альбом «Катаржино-2» — значно розширений, більш деталізований у підписах до фотографій. Видання містило наприкінці автобіографії знаних вихідців з села.

Обидва альбоми О. Візірова слід розглядати в контексті пожвавлення участі болгарської діаспори в громадському житті України, структуризації культурно-освітнього сегменту, наукової болгаристики. Вже кілька десятиліть функціонує Всеукраїнський центр болгарської культури в Одесі, за бюджетні кошти виходять у теле- і радіоефіри передачі болгарською мовою, а також дві газети. У вишах готують вчителів-болгаристів, виходять збірники наукової болгаристики, художні твори.

Професор М. Д. Дихан був одним з реаніматорів болгаристики в Україні на межі ХХ і ХХI століть, його перу належать майже дві сотні публікацій в журналах і газетах, окремі видання. Він спонукав О. Візірова в процесі збору фотографій проводити письмові опитування як стосовно окремих персоналій, так і з приводу вагомих подій і процесів, реального стану справ з певної проблематики, а також статистичних свідчень і обліків стосовно Катаржино.

Ця пошукова, опитувальна і аналітична практика тривала більше десяти років: сотні задокументованих інтерв’ю і свідчень, виписок з протоколів, завірених у архівах і офіційних установах довідок і копій автентичних джерел почали складати панораму двохсотрічної історії села. Варто лише зазирнути до змісту цієї книги, бодай годину-другу погортати її, щоб зрозуміти осяжність виконаної автором роботи, її комплексну доцільність (два фотоальбоми — книга нарисів «Історія, сучасність, традиційна культура» села). В кожному розділі О. Візіров демонструє зростання професіоналізму, посилення «оптики» історика-пошуковця, здатність знаходити причини і наслідки неочевидних процесів, розуміння діалектики і протирічь поступу часу. Ці якості інженер-зв’язківець за освітою набув і розвинув у процесі наполегливої реставрації минувшини своєї малої батьківщини, співпраці з фаховими істориками.

Автор книги знає парадоксальний вислів українського поета: «Історія — це вибухова суміш». Тому сповідує у даній книзі засади неупередженості, незаангажованості, політичного нейтралітету. Адже два з лишком століття існування рідного села проминали в різко змінюваних імперських декораціях, на тлі ідеологічних поборювань та ментальних протистоянь. Водночас дослідник принципово поєднує численні свідчення односельців та документи, добре розуміючи, що в першому випадку людська пам’ять здатна «саморедагуватися» з орієнтацією на родовий, статусний або офіційний міф, а в другому — радянські владно-державні структури продукували умисне ще й фальшиві документи або викривлену статистику. Наприклад, в документах є перелік померлих у селі в період Голодомору з назвами псевдопричин смерті дорослих і дітей. Так само фальшувалися дати смерті (розстрілів) жертв сталінських репресій. Такі підробки також необхідно брати на облік, каталогізувати.

Нарешті, про назву книги — виразно контроверсійну, бо пов’язану з різними найменуваннями села. Топонімічний ланцюжок починається з «колонії Катаржина» (див. розділ 1 книги), далі більше ста років побутувало Катаржино. Зрозуміло, коли й допоки — село Сталіно (в тогочасних транскрипціях). Ще існували назви Краснознам’янка і Червонознам’янка. В процесі недавньої декомунізації, не без участі Інституту національної пам’яті, «узаконили» назву Знам’янка…

У книзі Олександр Візіров докладно, у хронологічній послідовності розповідає, як гласно, з дотриманням прозорої процедури, з повагою до жителів села було проведене подвірне опитування з приводу перейменування Червонознам’янки. Результат: 58 відсотків опитаних висловилися за повернення первісної назви Катаржино. Далі треба було подати належно оформлені документи на затвердження — Інститутом національної пам’яті та Верховною Радою.

Але процес декомунізації відбувався на тлі воєнних дій на Сході України, галопуючого росту цін, непрогнозованої адмінреформи, шокуючих суспільство корупційних скандалів, провокуючих соціальну напругу медичної та пенсійної «реформ». Це розфукусувало увагу людей, а саму декомунізацію різні політичні сили, чиновники, органи місцевого самоврядування незрідка цинічно використовували для мобілізації та переманювання так званого електорату.

Епопея з топонімічним двочленом Кіровоград — Кропивницький пересварила не лише спільноту області (яка зберегла конституційну назву), а й столичну еліту, бо пройшла за апробованим у свій час одним одеським мером провокаційним прийомом — вулицю Бебеля назвали Єврейською, а провулок Грибоєдова — іменем Шухевича.

В результаті Червонознам’янку залишили в червонопрапорній, комуністичній «зоні», хоч нібито і відрубали цій лексичній потворі одну голову. Зроблено це під копірку урядової технології: в пакеті документів про декомунізацію були скасовані радянські стандарти. Навдогоду олігархічному бізнесу уряд відмінив норми вмісту шкідливих речовин, рівні забруднення води і повітря. Токсична декомунізація в українському виконанні! Що спостерігаємо в наслідку? У Києві є дві вулиці і площа Льва Толстого. Спроби столичної мерії перейменувати одну з вулиць, а далі — площу Толстого не знайшли підтримки киян.

Отже, залишили декомунізатори назву Знам’янка, поріднили зі старшою «сестрою» (станцією) у Кіровоградській області, та й кількома іншими однойменними населеними пунктами України. Голова іде обертом від такої «топоніміки з географією»: переінакшуючи відомий український вислів — нехай буде інше, бо є гірше.

Активно, лобово використали «імперський» жупел. Мовляв, І. Катаржи був імперським генералом. А скільки таких генеральсько-поміщицьких топонімів залишаються в Україні недоторканними, особливо на Півдні? А скільки таких назв — в Одесі, зокрема?! Почнемо з Потьомкінських сходів, «нової» назви Градоначальницька вулиця... Перелік не продовжуватиму, бо є назви, які витримали випроби часу, а є «магнітики» на розі вулиць. Гаразд розумію, що Потьомкінські сходи одесити ніколи не дозволять перейменувати. Хоч би тому, що індульгенцією тому зостається пам’ятна процедура посвячення в козаки цього вельможі.

Кожну розумну справу можна довести до нонсенсу, зробити її змістовно нікчемною (юридичний термін). Чому й досі гуляє на сторінках преси карикатурна (до речі, дійсно проімперська) самоназва Одеси — Південна Пальміра? Чому ми так нав’язливо «родичаємося» з прадавнім містом-унікумом, яке опинилося в епіцентрі нищівних бомбувань, смертей і страждань десятків тисяч людей у Сирії? Скажу одверто: — горе «з розуму»!

А чому не повернули історичну назву Катаржино?.. Письменник Іван Мавроді, етнічний болгарин, який народився у селі Катаржино (далі — Сталіно, Червонознам’янка), ще в пору «глухої брежнєвщини» звертався з такою пропозицією до партійного керівництва у Києві. Написав і опублікував роман «Катаржи» — розповівши про першопоселенців з Балкан в межиріччі Куяльників неподалік Одеси. У 2011 році побачив світ п’ятитомник прози і поезії Мавроді, перші два томи якого складає перевиданий роман. Як можна пояснити читачам роману, цікавого і з історичних, і з етнологічних аспектів, чому назву села «утилізували» декомунізатори? І чи не є логічним запитання: чому сталося так, що Іван Мавроді після 1945 року уже писав свої твори не болгарською, а російською мовою? Скажете: русифікація до 1991 року була всеосяжною. То як називати чи кваліфікувати таку оказію: на пам’ятному знаку першопоселенцям Катаржино напис зроблено тільки українською мовою? Як мінімум — неполіткоректно. А в жовтні 2017 року у двох селах Одещини такі написи зроблені двома мовами. У селі Лиманське, заснованому вихідцями з німецьких земель, написи виконані... російською і німецькою мовами. А у селі Приозерному Кілійського району на постаменті бюсту письменнику Павлові Боцу — сусідять українська і молдавська мови. Історично переконливо і справедливо.

В процесі підготовки рукопису цієї книги ми з Олександром Візіровим кілька разів поверталися до назви книги, точніше, до переназвань його рідного села. Погоджувалися, що відновлення топоніму Катаржино було б історично виправданим і справедливим. Всі наступні назви були формою ідолопоклоніння, рецидивами манкурства.

У назвах населених пунктів, вулиць, річок закорінена родова пам’ять, звичаєва константа. Олександр Візіров є прихильником топонімічної коренізації. «Що розумного зробила радянська влада, перейменувавши німецькі, грецькі, молдавські, болгарські, татарські назви на Причорномор’ї і в Криму?» — запитував мене. Водночас, не без полемічного азарту, висловлювався в тому сенсі, що було б виправдано повернути нашій державі історичну назву — Київська Русь. Дві такі можливості були втрачені — у 1918 — 20-х роках та під час референдуму 1 грудня 1991-го. Може б у такому випадку до нас повернулися вдача і слава!

Цікава, патріотична думка. Але ж умовний спосіб не в фаворі історії.

Олександр Візіров і у двох фотоальбомах, і у книзі, яку ви тримаєте в руках, дбайливо і відповідально реставрує і компонує Катаржинську сагу, історію села, де нині живуть, працюють, народжуються представники двох етносів — болгар і українців. І об’єднувати їх співжиття, драматичне минуле і спільне майбутнє випадковою назвою і ще й філологічним покручем Знам’янка нерозумно і неперспективно.



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
20/03/2019
Завтра, 22 марта, сообщил директор городского департамента транспорта и связи Александр Илько, в рамках строительства маршрута «Север—Юг» одна из важных транспортных улиц в Одессе — улица Софиевская — будет закрыта на ремонт практически до конца года...
20/03/2019
Работники участка по обслуживанию фонтанов КП «Сервисный центр» начали подготовку первых семи городских фонтанов к запуску. В первую очередь начнут работать фонтаны в центре города...
20/03/2019
Погода в Одессе 22—28 марта
20/03/2019
Европейский банк реконструкции и развития (ЕБРР) и Европейский Союз запускают в Украине кредитную линию EU4Business-ЕБРР. Об этом сообщает пресс-служба ЕБРР в Украине...
18/03/2019
На 20 марта назначена очередная сессия городского совета. Предварительная повестка дня опубликована на официальном сайте, и из нее следует, что депутаты намерены рассмотреть семь блоков вопросов...
Все новости



Архив номеров
март 2019:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31


© 2004—2019 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.043