|
|
   |
Книжкова палiтра Одещини рiк у рiк стає яскравiшою, на рiвнi сучасних стандартiв працюють полiграфiсти. Однак значний масив видань залишається поза увагою засобiв масової iнформацiї, реклами, спецiалiзованих виставок. Не працюють «лiфти доставки» друкованої продукцiї до читачiв — i через книгарнi, i через бiблiотеки. В таких умовах вкладання коштiв у новi видавничi проекти незрiдка виглядають справою ризикованою або неперспективною. Однак всупереч труднощам, разбалансованостi регiональної культурної полiтики є люди, якi пiсля разової спроби, навiть «набивши синяки», наполегливо реалiзують черговi задуми видань.
П’ятитомник творiв письменника у твердiй обкладинцi. Фолiант обсягом 784 сторiнки формату А4 (папiр — крейдовий). Збiрка вiршiв семи авторiв. Цi книги побачили свiт за останнi два роки, кожна вiдкривається вступним словом Олександра Вiзiрова. Вiн вже бiльше десяти рокiв присвятив пошуковi матерiалiв для цих, таких рiзних за змiстом, проектiв.
Знайомство i зацiкавлене спiлкування з iсториком-болгаристом Михайлом Дмитровичем Диханом (1925—2006) спонукало випускника Одеського iнституту зв’язку (тепер — Академiя) переглянути життєвi прiорiтети. Вiдомий учений залучив Олександра до пошукової роботи, осмисленого вивчення iсторико-етнографiчних i культурологiчних пам’яток i свiдчень поселення болгарiв у пiвнiчному Причорномор’ї, їх участi в розвитку економiки i культури краю. Обидва — професор Дихан i молодий пiдприємець, член Нацiональної спiлки фотохудожникiв України Вiзiров — народилися в Iванiвському районi, у селах Благоєво i Червонознам’янка (iсторична назва — Катаржино), заснованих болгарами-переселенцями на початку XIX столiття. Приклад старшого на 40 рокiв наставника, котрий, зокрема, написав iсторiю рiдного села, наштовхнув Олександра на щасливу думку зiбрати i описати своєрiдний каталог фотографiй катаржинцiв. Зрозумiло, що село за 72 кiлометри на пiвнiч вiд Одеси, в степах, де поруч проживали українцi та болгари, росiяни i молдавани, нiмцi i греки, не залишалося через сто з лишком рокiв пiсля заснування моноетнiчним. Люди одружувалися, переїздили, тут осiдали спецiалiсти, частина владної бюрократiї — процес природнiй i поступовий. А у 1951 роцi люднiсть Катаржино збiльшилася, бiльш як на тисячу осiб. Сюди сталiнська адмiнiстрацiя, в рамках «обмiну населенням» з урядом Польщi, переселила кiлька сотень сiмей українцiв з iсторичної Бойкiвщини. Село вже 60 з лишком рокiв є болгарсько-українським за етнiчно-демографiчним складом.
Фотозiбрання Вiзiрова поповнювалося з чималими труднощами. Це сьогоднi знiмки роблять ледь не щодня — апаратами, мобiльними телефонами, планшетами. А пiвстолiття чи столiття тому кожне фото ставало приватною чи сiмейною релiквiєю. Ледь не до кiнця ХХ столiття (до розпаду СРСР) сiмейнi фотоальбоми не завжди вiдкривали для стороннiх — старшi люди можуть пояснити, чому. Безмiр часу забирала iдентифiкацiя кадрiв, особливо з великих груп дiтей, молодi, людей рiзного вiку. Наприклад: Весiлля; Шкiльнi знiмки; Духовий оркестр; Оркестр акордеонiстiв; Водiї колгоспу; Спортивнi команди i змагання; На сiнокосi; Служба в армiї; Виробничi процеси; Правлiння i бухгалтерiя артiлi «Гiгант», 1935 рiк i т.д. В одних випадках вдавалося встановити чи не всiх, хто потрапив у об’єктив (навiть з вказiвкою родинних стосункiв — «Родина Гасiй», бiльше 20 осiб, 30-i роки ХХ столiття), в iнших з майже 40 — усього четверо («Батькiвськi збори на подвiр’ї школи», 1938 рiк). Але кожен знiмок дає уявлення про вiк людей, одежу, зачiски (на родинному фото видно на столi два графини, у склянках темна рiдина — скорiш, вино, комод, шафа для одежi, на стiнi — портрет поясний Сталiна у кашкетi й шинелi), а на знiмку бiля школи всi одягненi по-осiнньому, абсолютна бiльшiсть — жiнки-селянки, усi в темних хустках (крiм двох жiнок), вiк — до 40 рокiв.
Кожного разу iнтерв’юєр-збирач мав добре продумати, як i в кого розпитати про сфотографованих. Вiзiров поступово, перехресними уточненнями, встановив, що 91 родина села мала паспортнi прiзвища i вуличнi (з кожним роком цей паралелiзм слабiшає). Уточнення вiв спочатку в родинних колах, далi — за вiковою, професiйною спорiдненiстю. Доводилося писати листи далеко за межi Одещини i України — адже пам’ять втрачає iмена не лише стосовно дитинства чи юностi, професiйного середовища, але й сусiдiв чи родичiв.
В результатi кожен знiмок «накладався» на певну часову, подiєву, бiографiчну канву, а сукупнiсть катаржинської колекцiї дозволила вибудувати сагу за «участi» тисяч односельцiв. Це — не перебiльшення. У фотоальбомi-2 Вiзiров подав 978 свiтлин, а також видокремив важливi роздiли — «Персоналiї» (видатнi вихiдцi з села), «Архiтектура» (пам’ятнi забудови, церкви, пам’ятники, зокрема й десятки камiнних хрестiв рiзної форми на двох кладовищах), «Карти» (чимала колекцiя, аж до земельних угiдь). Книгу доповнюють роздiли «Жертви голодомору 1932-1933 рр.», «Жертви репресiй», «Жертви масового переселення 1951 року», «Список використаної лiтератури».
Друге, виправлене i доповнене видання альбому «Катаржино» уклав, спорядив текстами до роздiлiв i коментарями-текстiвками до фотографiй та iнших iлюстрацiй Олександр Вiзiров минулого року (перше видання побачило свiт 2007-го). Рукопис у комплексному варiантi був розглянутий вченою радою iсторичного факультету Одеського нацiонального унiверситету iменi I. I. Мечникова i рекомендований до друку. На титульнiй сторiнцi правомiрно вказанi Мiносвiти, науки, молодi та спорту України, ОНУ iм. Мечникова. Всi тексти поданi українською i болгарською мовами.
Це номiнує видання як вартiсну джерельну базу. Професор кафедри археологiї та етнологiї України вищезгаданого унiверситету Андрiй Шабашов так представляє книгу: «Фотоальбом О. В. Вiзiрова являє собою яскравий приклад iсторiї з «людським обличчям»... Особливо слiд зауважити, що автор фактично став засновником нового для нашого краю жанру книги та виду iсторико-етнографiчного дослiдження — iсторiї поселення на основi фотодокументiв».
Всi роки пошукiв спiвпали з поглибленим вивченням Вiзiровим iсторiї села, фiксацiєю свiдчень про яскравi долi землякiв, збиранням документальних свiдчень. В поле пошуку не мiг не потрапити Iван Васильович Мавродi (1911—1981) — письменник, освiтянин, який ще за життя звертався до уряду з клопотаннями про повернення рiдному селу первiсної назви Катаржино. Олександр Вiзiров ретельно зiбрав усю його творчу спадщину — прози i вiршiв вистачило на п’ять томiв. Це «п’ятiрне гроно» накладом 400 примiрникiв побачило свiт позаторiк — акурат до 100-рiччя вiд народження I. Мавродi. Жоден з членiв Спiлки письменникiв з Одеської органiзацiї не мав такого багатотомного видання творiв.
А нинiшнього року побачила свiт поетична збiрка семи авторiв, чия бiографiя пов’язана з селом невтомного пошуковця i дослiдника О. Вiзiрова, девiз якого можна висловити так: «Вектор — Катаржино!». Ця мотивацiя є запорукою здiйснення вагомих творчих задумiв, копiтких пошукiв спонсорiв видань. Треба обов’язково зазначити, що Олександра Володимировича в усiх турботах пiдтримують дружина Ольга, дiти, брати, мати Надiя Миколаївна, односельцi. I звичайно ж, побратимське розумiння, всебiчна допомога з боку потужної Асоцiацiї болгар України i її президента Антона Кiссе.
Анатолій Глущак