Містичний об’єктив Олени Мартинюк. Ожили герої «лісової пісні»

Фотопроєкт «Лісова: свобода бути собою», який відкрився в Міжнародному культурному центрі Union — це не тільки художня серія образів за мотивами класики, а й цілісне мистецьке висловлювання про свободу як внутрішній вибір, про право залишатися живим у світі, що постійно спокушає компромісами. Свобода починається там, де людина перестає зраджувати себе.

Саме цю думку втілює заслужена художниця Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP), призерка, переможниця, дипломантка та лауреатка численних міжнародних і вітчизняних виставок Олена Мартинюк, звертаючись до філософського ядра драми «Лісова пісня» Лесі Українки.

Проєкт реалізовано спільно з Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василя Василька. Мавкою стала артистка Тамара Лукаш, дядька Лева, сховавшись за сивою бородою, зобразив народний артист України Ігор Геращенко, Лукаша зіграв Ярослав Бабіч. Палкий Перелесник (Влад Цобенко), похмурий Лісовик (Олесь Фроліков), хитромудрий Водяник (Олександр Копайгора) немов прийшли зі сторінок «Лісової пісні». Акторів для участі у проєкті залучила Юлія Пивоварова, директорка — художня керівниця театру, а кураторкою проєкту стала радниця одеського міського голови на громадських засадах Олена Павлова.

Фотографія і театр зливаються тут у спільний художній простір, де слово класичного тексту стає поштовхом до нового особистого, психологічного, гранично сучасного прочитання.

Улюблений літературний твір набув для мисткині особливого значення. З перших днів повномасштабного вторгнення Олена залишила перспективну кар’єру модного московського фотографа і зі словами «Не треба мене захищати від моїх сина та мами!» повернулася до рідного міста.

Творча робота продовжилася в несприятливих умовах. Втім, «Лісову» фотохудожниця створювала здебільшого на природі, отримуючи максимальне задоволення від роботи.

За процесом друку світлин на полотні Мартинюк слідкувала особисто, а під час зйомок невтомно створювала ефект вітру там, де це було потрібно (вмикала вентилятор чи просила асистентів підкидати догори краї тканини). Репортажні кадри моментів знімального процесу, звісно, друкувалися на звичайному фотопапері, з ними можна ознайомитися в окремій частині виставкового простору.

— Лесин голос і досі звучить у нашій культурі, як подих вільного лісу, — каже мисткиня. — Коли вона писала «Лісову пісню», то асоціювала себе з Мавкою — істотою світла, свободи й тонкої душі, що не може жити без правди й любові.

Фотопроєкт складається з 70 світлин, дія яких розгорталася у природних середовищах. Локаціями для зйомок фотохудожниця обрала Ботанічний сад Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, Дюківський парк, Одеський зоопарк, морське узбережжя, село Нерубайське та Хаджибейський лиман. У творчої команди виникла підозра, нібито встановилася якась магія з довкіллям, бо сили природи весь час «надсилали» у кадр потрібних тварин чи комах, усе живе прагнуло мистецької взаємодії.

— «Мавку на могилі дядька Лева» ми знімали у Дюківському парку, — розповідає Олена. — Накидали ряски, яку зняли зі ставка. Кажу актрисі: сідай і плач. Потім помічаємо, що прийшов великий чорний пес і починає кружляти біля нас, далі йде собі геть... Аж згодом знаходжу в Лесиному тексті чорного вовка, що виє на місяць… В мене зашпори пішли поза шкірою. А реального вовка знімала напряму в зоопарку, директор допоміг, вовки там виросли з цуценят і людей не бояться.

Траплялися під час зйомок інші містичні моменти. В кадр до Лукаша прилетіли бабка. До Мавки, мов до рідної, зліталися метелики. А біля дядька Лева, до якого суне Мара, прийшла кішка і зацікавлено сіла поруч. Повзла до кадру й гусінь, авторка нічого не видаляла й не додавала за допомогою фотошопу. Природа сама вирішувала, хто позуватиме поруч із акторами.

Русалка (Уляна Самолюк) і Той, що греблі рве, (Сергій Корнейко) хлюпалися у фонтані Ботанічного саду разом із жабками, які потрапили до наших країв із Херсону внаслідок аварії на Каховському водосховищі. Чотири жабки-царівни припливли морем, там їх знайшли добрі люди та оселили у Ботсаду. Олексій Агопьян в образі Куця знімався з Русалкою не у ставку, а у студії. А потворних Злиднів авторка зробила зі своєї мами Олени Ткаченко, яка дуже хотіла зніматися, хоч би й у кошлатій перуці та з жахливим гримом.

Ірина Бесараб знімалася в образі приземленої жіночки Килини, на яку Лукаш проміняв поетичну, проте непрактичну Мавку. А Русалка Польова (Анастасія Лук’янова) мала зніматися посеред стиглого колосся, аж виявилося, що врожай вже зібрано, усюди сама стерня! Слава Богу, вдалося знайти клаптик поля за Нерубайським і відзняти, а наступного дня там також усе зникло.

— Ця виставка — талановита унікальна візуалізація образів героїв твору «Лісова пісня» Лесі Українки, — сказав виконуючий обов’язки заступника одеського міського голови Костянтин Талалаєв. — Це ще один захід святкування 155-річчя від дня її народження. Ми дуже вдячні начальнику Одеської міської військової адміністрації Сергію Лисаку за ідею культурної ініціативи Odesa-ID. Реалізуючи такі заходи, ми підтримуємо свою культуру та спільними зусиллями прийдемо до перемоги.

Організатори планують провести також читання та демонстрацію примірника книги із цими ілюстраціями. Для подальшого просування проєктів між департаментом міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради та Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василя Василька було підписано меморандум про співпрацю.

Виставка працюватиме до 29 березня.

Марія Гудима. Фото Олега Владимирського