|
|
   |
Ну добре, сто років ще не минуло, але ж ось-ось! Одеський театр юного глядача випустив виставу «Мина Мазайло» за п’єсою, яка була написана українським драматургом Миколою Кулішем в 1929 році в Харкові для театру «Березіль». Весь квітень 1929 року виставу «Мина Мазайло» грали з аншлагами в «Березолі». Гастролі в Києві Одесі, Тбілісі… Вистава мала успіх у глядачів і водночас викликала суперечки.
Хто б міг подумати, що сатира Куліша виявиться актуальною в XXI столітті? Що ми впізнаватимемо себе хто в фанатично залюбленому в українську мову Мокії (Олександр Давлятян); хто у тьоті Моті з Курська (заслужена артистка України Оксана Бурлай), яку верне від українізації, що триває в Харкові; а хто й у дядьці Тарасі з Києва (Олександр Гаряжа), який шанобливо ставиться до предків і виступає проти паплюження родового прізвища Мазайло-Квач. Художниця Анастасія Ільченко створила декорації та костюми у відповідності до епохи, міщанський хисткий побут позначено шпалерами, що їх у фіналі герої самі зриватимуть, руйнуючи власне життя.
З головним героєм ми знайомимося, коли він вертається з загсу, де консультувався з приводу зміни прізвища. «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» — побивається Мина.
В одеській виставі цього закомплексованого службовця «Донвугілля» грає Валерій Швець. Образ складний, недарма комедію називали українським «Міщанином-шляхтичем», щось у Мазайла є від мольєрівського Журдена. Одцуратися свого козацького коріння (а Мазайло — саме козацьке прізвище), стати кимось іншим скромний та невпевнений в собі Мина (оце вже точно «славних прадідів великих правнуки погані») хоче з кар’єрних міркувань. Мовляв, гарну посаду можна обійняти лише представнику титульної нації, тобто росіянину, наприклад, Мазєніну.
Якби ж то знаття Мазайлу, що його звільнять якраз «за опір українізації», такого передбачити він не міг. Але найстрашніше навіть не це. Драматург напророчив лиху долю своєму герою, ще не знаючи, що його самого у 1934-му влада запроторить на Соловки, а у 1937-му взагалі розстріляє.
Одначе режисеру Євгенію Резніченку все це відомо, і він робить значно зловісніший, ніж у Куліша, фінал, загострюючи образи комсомольців Тертики та Губи (Іван Лавренко та Сергій Черноіваненко) з веселих парубків перетворюються на безжальних комісарів. Прописана Кулішем фінальна гра в м’яча стає чимось іншим, кожний удар звучить як постріл, а всі учасники мовних суперечок замовкають навіки… Актуально і повчально!
Софія Левкович. Фото Олега Владимирського