|
|
   |
Виставу Postscriptum за п’єсою відомого сучасного французького драматурга Жана-Люка Лаґарса «Далека країна» підготував Театр «На Чайній» (Ніжинська, 37). Проникливу сімейну драму зробили аж два режисери, Олена Юзвак (вона ж виконавиця ролі матері) та режисер-постановник Євгеній Резніченко.
Назву підібрали дуже влучно, адже «після написаного» живе головний герой, хворий на СНІД, письменник Луї (Данило Савченко). Дванадцять років тому він всупереч волі батьків (тата вже немає серед живих, а мама не судить суворо своє дитя) покинув провінційне містечко, зазнав успіху на заздрість тим, хто залишився наодинці з власним незадоволенням від буденності.
Ціна, щоправда, виявилася зависокою. Треба зазначити, що сам драматург покинув цей світ у тридцять вісім і сповна успіхом натішитися не встиг. В його власній біографії теж була родина в Ерікурі, яка не схвалювала богемного способу життя та мистецького середовища. Важко сказати, чи спіткала б смертельна хвороба головного героя чи то пак автора у провінції, але справа ж не в географії. Пташеня має право вилетіти з гнізда. Неквапливо, з усвідомленням того, що жити зосталося заледве рік, Луї з валізою виходить на сцену, тамуючи намір попрощатися з близькими йому людьми, зі світом. Подивитися в очі матері, сестрі, брату, можливо, поділитися своєю бідою, чи погомоніти про щось стороннє…
Виявляється, рідним теж є, що сказати, і не лише словами. Ніби жартома погрожує братові свердлом Антуан (Влад Костика), але збоку дивитися на це лячно, а заціпенілий спокій Луї цілком зрозумілий, його вже важко налякати. Бурхливі емоції демонструє сестричка Сюзанна (Марія Кабакчей), яка залюбки покинула б глушину, але ж немає підстав, незрозуміло, які таланти монетизувати у великому світі. Сумує від брутальності Антуана його молода дружина Катрін (Поліна Калмикова), їй нема чим дорікнути прибульцю, зрештою, вони обоє тут чужі.
Стіни невеликого родинного будиночку немов прозорі за рахунок відеопроекцій на стінах, ми бачимо, що діється в сусідньому приміщенні, до якого виходить дехто з персонажів час від часу. Гарний, самодостатній текст, де все сказано в діалогах, емоційна гра (за винятком незворушного, вже напівмертвого Луї, герої заливаються слізьми, кричать, висловлюють якісь дитячі образи тощо), нічого зайвого на сцені, стислість часу, простору та сенсу. Сумнівів немає в тому, що цю виставу гратимуть довгі сезони.
Марія Гудима. Фото Олега Владимирського