|
|
   |
Сьогодні у Міжнародному культурному центрі Union відкривається художня виставка Олександра Горенштейна. Як уже повідомляла наша газета, анонсуючи заздалегідь цю культурну подію, більшість коштів, отриманих від продажу картин, художник передасть на користь ЗСУ.
Олександр Горенштейн — дуже цікава людина. Про це говорять його картини. А про свій творчий шлях з гумором розповідає він сам:
«Були болісні, але не позбавлені задоволення пошуки себе: в театрі — освітлювачем, у художньому фонді, де мене майже цілодобово переслідували робітники, колгоспники й тонкий прошарок інтелігенції, зображені на полотнах, у мозаїці, скульптурі, кераміці, вітражах — загалом у всіх можливих техніках і всіх можливих та неможливих розмірах. У цьому прославленні радянського способу життя я також брав участь, не надто замислюючись над морально-етичними наслідками цієї діяльності. І це був не єдиний мій гріх, що вимагав суспільного осуду та осоромлення.
Радісні й безтурботні п’ять років — студентські роки. Хоча за студентськими мірками я був уже немолодим (мені було 28, коли я вступив), провів я їх надзвичайно бурхливо. Навчання, іноді майже цілодобове. З численними коментарями — вголос і про себе. Викладачі, які змушували десятки разів переробляти одне й те саме — іноді з поважних причин, іноді для виховання характеру й самоствердження на наших «нещасних, напівголодних кістках».
Окремі теплі слова я обов’язково маю сказати про мого брата, який разом із мамою підтримував мене протягом усього навчання — і матеріально, і морально. І це триває досі, незважаючи на мій уже поважний вік.
Коли перебудова й гласність переможно крокували нашою неосяжною Батьківщиною, мені запропонували зайнятися сценографією до опери Римського-Корсакова «Золотий півник». І оскільки всі перешкоди моєї біографії були успішно подолані перебудовою, я більш-менш благополучно довів справу до кінця. Завдяки цьому мені вдалося виїхати на гастролі — і не куди-небудь, а в Італію. Побував у Палермо, Мілані, Феррарі, Модені, Флоренції, Венеції…
…Спроба прорватися крізь щільні ряди режисерів, художників, директорів, критиків, адміністраторів, антрепренерів та інших театральних діячів закінчилася, м’яко кажучи, мікроскопічним успіхом.
Але… я не полишаю спроб і все ще біжу, намагаючись когось обігнати на повороті — і вже задихаюся. Бігти дедалі важче, а «вони» все далі й далі, вже розчиняються в тумані, а дехто майже летить — і їхні силуети ледь видимі…
І я, нарешті, зрозумів, що мені треба в інший бік! І я повернув! І побіг! І знову задихаюся! А там — взагалі нікого! Але я точно знаю, що десь там, зовсім недалеко, має бути фініш… Отак».