|
|
   |
Нарешті дочекалися: в Одеському національному театрі опери та балету показали оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка». В цій постановці рівно достойні всі складові. На першому місці, як і личить в опері, музика, ідеальні темпи, яскраві голоси, дбайливо відредагована партитура. Надзвичайно мелодійна, побудована на українському мелосі, «Наталка Полтавка» має чари, якими століттями вабить до себе.
До речі, головний диригент театру, заслужений артист України Василь Коваль дуже дбайливо ставиться до українського репертуару. В цьому сезоні плануються постановки опери «Запорожець за Дунаєм», балету «Лісова пісня».
— Треба сказати й про здійснення масштабної прем’єри симфонії-кантати Станіслава Людкевича «Кавказ» на слова Шевченка до Дня гідності і свободи України, а до дня народження Кобзаря ми представили публіці концертну програму, яка запропонувала новий погляд на постать митця, — каже маестро. — У програмі були не тільки українські твори, а й європейська музика, яку любив і слухав Тарас Шевченко, про що писав у своїх щоденниках. До кожного названого ним номеру з опери чи симфонії я знаходив ноти. Нам вдалося показати Шевченка в іншій іпостасі, не суворим чолов’ягою у смушковій шапці, як його образ подавала радянська влада. Він був високоосвіченою, культурною, інтелігентною людиною, яка цікавилась оперною та симфонічною музикою, живописом.
Оскільки в «Наталці Полтавці» багато розмовних сцен, режисерові треба було якось розбурхати в оперних солістах драматичних акторів. Це цілком вдалося заслуженому діячу мистецтв України Вадиму Сікорському. Персонажі часом підморгують глядачам, апелюють до них, жестом провокують на оплески чи вимагають тиші… Ніякої відстороненості, вікопомної «четвертої стіни» тощо, як то кажуть, свій до свого по своє.
Казкову умовність мальвового парадизу, що його створили уява сценографа Наталії Тарасенко та руки працівників виробничих майстерень театру, легко і радісно сприймати.
Називаючи цю оперу українсько-кодовою, Вадим Сікорський наголошує:
— Наталка — це не просто героїня, а символ української жінки, яка попри всі випробування залишається вірною собі, своїм почуттям, своїй землі. Це образ національної гідності, яка не піддається тиску обставин, це голос народу, що прагне правди та справедливості.
Серед сопранових партій українського оперного репертуару партія Наталки є провідною, а ще в ній закладені великі можливості для акторської творчості. Чарівна Наталка у виконанні заслуженої артистки України Юлії Терещук демонструє безліч емоцій, вона навіть впадає у відчай, і в цей момент здається, ніби сцена потопатиме у її сльозах. Нагадаємо, за сюжетом чотири роки дівчина не бачила нареченого, якого прогнав її батько. Але батька вже нема на світі, а мати, збідніла удова Терпилиха (Ілона Скрипник), потребує гідного зятя, який би утримував родину, благає дочку зглянутися та обрати жениха. Скільки можна чекати?
І ось вже відбулися заручини, аж приходить до села той самий зневажений красень Петро (Олександр Прокопович). Він радо побрався б із Наталкою, та, може, їй дійсно краще буде із багатшим чоловіком? Дійти згоди між собою всі ці добрі люди, звісно, можуть і мусять. Наталка по всьому полтавка, та й Петро полтавець, судовий пристав возний Тетерваковський (у цій партії Павло Смирнов зачаровує неабияким комічним обдаруванням) теж із цих країв.
Так, Петро, звичайно, красунчик, але у значної частини публіки зовсім інший фаворит. Возний у цій виставі теж позитивний герой, з його вуст дуже мило зриваються усі архаїчні канцеляризми, якими він, письменна людина, звик послуговуватися на службі. Зовсім не старий та поганий, навпаки, дуже ставний та симпатичний, возний вперше закохався, і не кажіть йому про багатих панночок («серце моє не імієт к ним поползновєнія»). Кант на слова Сковороди «Всякому городу нрав і права» знайомить нас із циніком, чия душа вже трохи зачерствіла, споглядаючи одвічну гризню за матеріальне. Але якби цей процес зайшов далеко, Тетерваковський давно б устиг побратися з якою-небудь багатою нареченою, а не умовляв бідну сироту прийняти пропозицію. Тож він романтик? Уявіть собі!
Каватина «Од юних літ не знав я любові», в якій пан возний зізнається у своїх почуттях до Наталки, звучить водночас смішно й щиро, а завдяки ретельному режисерському рішенню та пластичній партитурі, що її розробив балетмейстер, заслужений артист України Гаррі Севоян, кожен жест точний, кожна репліка аж бринить (не забуваємо, що мова лібрето Івана Котляревського є полтавським діалектом, який полягає в основі літературної української, вона соковита й милозвучна).
Але повернімося до Тетерваковського. Певно, цей герой таки любить Наталку, коли відпускає до Петра, хоча вона вже й рушники подала, а це щось та означає. Не ворог він коханій дівчині! Завбачивши її сльози, одразу одступається. Сільський виборний Макогоненко (Дмитро Павлюк), який сам підштовхував Наталку до шлюбу з розрахунку, теж все вірно зрозуміє і слушно нагадає, що на милування нема силування. Возному пощастить іншим разом, он скільки довкола гарних дівчат, до доброти й чуйності доля неминуче додасть і щастя, в це хочеться вірити.
І в цьому, певно, найважливіше художнє висловлювання, зроблене авторами вистави.
Марія ГУДИМА. Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО