Наш Гетьман

Не викликали? А викличу я
Джерю Миколу і Нечуя.
Викличу вперше у Надлимання,
Де іще вигадка бродить остання.

Ось тут багаття чаділо тоді,
Дим розстелявся по сизій воді...
Вдвох, обійнявшись, сиділи вони,
А перед ними — сітки і човни.

Увімкнувши фантазію, можна побачити при тому вогнищі і третього — автора восьмивірша Володимира Гетьмана. Назвемо, кого мав на увазі поет. Нечуй, це, звісно, Іван Нечуй-Левицький, видатний український прозаїк ХІХ — початку ХХ століть. А Микола Джеря — головний герой його однойменної повісті, котрий належить до «тих людей, котрим ціле життя воля пахне».

Багато про що міг би розповісти покликаним до споминів нетяга з дитячого віку й до скону багатий опірним духом українства Володимир Гетьман-Геращенко, нащадок переселенця з-під легендарного Берестечка і уродженець придністровського села Маяки.

У грудні 1929 року, якраз на зимового Миколи, зі станції Єреміївка рушив до північно-російської Вологди поїзд-товарняк, де в одному з вагонів був восьмирічний Володько у статусі куркуленка. Зимували висланці в неопалюваному соборі на семиповерхових нарах. Через чотири місяці влада «розібралася» й дозволила тітці забрати гетьманенка з висилки. Цей факт біографії дав підстави Володимиру Петровичу назвати поетичну книгу-сповідь «Наймолодший куркуль Радянського Союзу».

На початку Другої світової війни Гетьман потрапляє у фашистський полон. Двічі тікає з концтаборів. Повернувся на батьківщину з американської окупаційної зони. Тож десятиліттями був під підозрою у влади, яка бездарно керувала військами в початковий період війни, залишаючи в оточеннях сотні тисяч бійців. По війні не було дозволено писати про помилки московського військово-політичного керівництва, про випробування у таборах смерті на заході. Лише 1958 року, під час хрущовської відлиги, зміг видати збірочку «За дротом».Була в ній така мініатюра:

Сниться щоночі: тікаю з полону,
Падаю в яму, встаю,
Знов на майдані розп’ятий, холону
В лютім фашистськім краю.

Сниться щоночі: вівчарка шматує...
Б’є автомат по мені...
Сниться, що мама все бачить, все чує...
Ох, коли б це тільки в сні!

Болючі сни і спогади мучили колишніх фронтовиків, полонених, але небагатьом випала можливість розповісти і солдатську, і невольницьку правду, як це зробили письменники Віктор Некрасов чи Олесь Гончар. З 70-х років лавиною пішли ретельно відредаговані спогади маршалів і генералів, потім — брежнєвської «гвардії». Окопна правда залишилась в архіві під Москвою, в могилах загиблих, які досьогодні знаходять пошуковці.

Тільки в перші роки Незалежності Володимир Петрович публічно питав себе і сучасників:

У чому помилявсь — не розберу.
Кому ж повім печаль мою?
Років парад. Служіння лиш Добру.
А що іще? На цьому я стою!

Наш чорноморський поетичний Гетьман віддав багато творчих сил, аби в наших краях зростали воїни українського слова. У 60-і роки до лав письменницької спілки прийшла талановита когорта чолівки поетивипускників філфаку Одеського університету ім. Мечникова, інших вузів. Свої перші збірки вони випустили переважно у видавництві «Маяк», де їх уважним патроном і далекоглядним наставником був Гетьман. Це ж він благословляв, наприклад, збірки «Лада» і «Барельєфи», які вивели Бориса Нечерду, майбутнього лауреата Шевченківської премії, до чолівки поетичного авангарду. Віршами-присвятами вітав Володимир Гетьман і прихід в літературу Тараса Федюка і Анатолія Кичинського, нинішніх лауреатів згаданої найпрестижнішої премії в Україні. Так само високо цінували старшого колегу земляки, літературна громадськість Києва, Львова, всього Причорномор’я — за щирість лірики, душевну щедрість.

Однак уже в новому тисячолітті, коли в Одеській письменницькій організації утвердилася колгоспно-міліцейська «коаліція» з виразно мародерськими нахилами, Гетьман зазнав ще жорстокіших проскрибцій, ніж за радянських часів. Його позбавили можливості друкуватися. Рукопис, переданий немічним автором спілчанському керівництву, «загубили». Після смерті поета-страдника не була створена комісія з його творчої спадщини, щоб уклала рукопис пристойного тому вибраних творів. Адже ціле десятиліття, починаючи з 2003 року, одеська організація одержувала від обласної влади солідні кошти. Однак ці гроші ділило між собою правління літературних безбатченків. Треба казатиправду до кінця. Хіба творчий і громадянський подвиг В. П. Гетьмана не заслуговує на те, щоб назвати його іменем одну з вулиць Одеси? Чи встановити меморіальну дошку на будинку на вулиці Костанді, де він мешкав наприкінці життя? Однак ті, хто мав би цим перейматися, дружно зосереджувалися на власних виданнях і преміальних марафонах.

...І знову уява вирізьблює трійцю — Володимира Гетьмана, Івана Нечуя-Левицького і літературного героя Миколу Джерю побіля вечірнього вогнища на березі Дністра. Класик нагадує Петровичу про 95-річчя від дня народження, яке випало на червень.

«Та я років на 500 старший!» — заперечує Гетьман. І показує ... членський квиток Українського товариства охорони пам”ятників історїї та культури. А там дата вступу до Товариства — 1490! «Це мені потверджено на святкуванні 500-річчя українського козацтва на святій землі кошового Війська Запорозького Івана Сірка в Капулівці 1 серпня 1990 року» — з посмішкою характерника підсумовує Володимир Петрович.

— Припрошую до юшки, — каже він покликаним до вогнища. — А я почитаю вірші.

Володимир Гетьман

Восьмивірші

* * *

Відцвіла уже півонія,
Доспіва калина.
Все іду, бреду в безсонні я,
Ніби Україна.

Як вчинити, щоб в розгоні я
Був, як та година?
Відцвіла уже півонія,
Доспіва калина...

* * *

Не цвіла троянда, не цвіла жоржина,
Устеляли жовті килими стежки.
Відлетіла степом туга журавлина.
І тумани спраглі воду п’ють з ріки.

І мені незвично, і мені недремно,
Бо жаркого слова не почуть мені.
Тільки хтось навколо підгляда таємно,
Непомітно тане в сивій далині...

* * *

Ми говорили часто дуже
Про те, про се, про небуття.
Про тебе, наш Великий Луже,
Про Матір-Січ, про цвіт життя.

І сперечались на бандурі,
І дивувалися не раз:
Чому зростаємо похмурі,
Тягар умножуєм образ.

* * *

А за моря шугали грози,
І хвилі був потужний плав...
Чого ж мої лилися сльози,
Як Солов’яненко співав?

І я в розкутості свободи
Себе на крилах почував,
І теж летів за дальні води...
А Солов’яненко співав.

А.Г.