|
|
   |
Нас ніхто, ніколи не обмежить,
Нам хреста сучасності нести.
Заважає політична нежить,
Цвинтарі, могили і хрести.
Хрест святий, а я дивлюсь в криницю
І дзвінницю бачу під хрестом.
І в зірниці чорну блискавицю,
Де дракон помахує хвостом.
Все було в житті моєму милим,
Серед різних поглядів-уяв,
Та мені зірчастий з неба килим
Шлях Чумацький завше простеляв.
А ріка текла, старенька річка,
Рідний Буг, можливо, і Дніпро.
І благословляли чоловічка
В білім світі завше на добро.
Бо ріка — життя глибоке поле,
Що б на берегах не проросло.
Та ріка не висохне ніколи,
Поки в неї чисте джерело.
Три могили
Отам, де гайворонські скелі
Прорізав наш Південний Буг,
Думки трагічно-невеселі
В моїй душі збудив мій друг.
Дідизна!
Довго десь по світу
Блукала молодість моя,
Друг не земляк був без привіту,
А сивий в молодості я.
Воскресла пам’ять не зненацька,
Мене не вибивавши з сил,
Бо Гардів шлях, душа козацька,
Іде обабіч трьох могил.
Серед вселенського огрому
Час, мов зозулька, закував,
І я, віддалений від дому,
Неначе вдома побував.
Побачив я обличчя миле, —
Мені всміхнувся рідний дід, —
А ще козацькі три могили,
Що підпирали небозвід.
Ті три могили на сторожі,
Їх берегла моя земля:
Попович. Ще з ним слуги божі:
Микула й Муромець Ілля.
Калини золоте намисто
І вічний давній небосхил.
З гармат не цілили фашисти
По оберегах трьох могил.
Це там козацькі марші грали
Та так, що гомонів курай.
А їх в колгоспі розорали
За трудодні під урожай.
Ганьба! Історіє, щоб зваби
Ми не відчули в козаках...
Колгоспниці, мов скіфські баби,
Нагорбились на буряках
Знов бачу богатирський профіль,
І знов шлях Гардів сипле пил...
Несу я пам’ять на Голгофу,
Мов хрест про долю трьох могил.
Зерно росте. Гниє полова,
Зерно помре — ще не кінець.
А що таке Свобода слова,
Як слово, кажуть, горобець.
Які думки народні стислі,
Померти правда не дає,
Бо є лише свобода мислі,
А в ній свобода духу є.
Є вольна мисль — свободи кратер,
Це в ній метеріальний рух,
В Свободі мислі генератор
Лиш невмирущий людський дух.
Не можу я лишатись, ні! –
Братів своїх заради.
Світанок жевріє в мені –
Іду на барикади.
Переспів з Віктора Гюго.
Я думав про народ,
І голова пашіла;
Ідея це, чи зброд?
Чи голова без тіла?
Коли не догодиш,
Сусіди вже чужі.
Одеса не Париж,
Одні і ті ж бомжі.
Хоч Жанна Д’арк не жне,
Та слава й честь герою:
— Хто полюбив мене –
Ура! Вперед! За мною!
Достойний кат. Невже?
Такого не буває,
Присвоюють чуже,
Коли свого немає.
В майбутнє путь сама –
Не рівна автострада.
А честі як нема,
Є здирництво і зрада.