|
|
   |
О мудросте уперта глибини,
Я знову й знову б’юся кулаками
У чорну браму з сімома замками:
Як ти існуєш справді — відчини!
Валентин Мороз.
Минає друга річниця з дня відходу у Вічність Валентина Леонідовича Мороза — відомого поета-філософа, лауреата літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Едуарда Багрицького, ім. Костянтина Паустовського, нагородженого медалями НСПУ, керівника літературних студій, високопрофесійного автора 17 книг.
Відійшов у засвіти за день до свого 75-річчя (30 січня 2013 р.) один із найавторитетніших письменників Одеси, Одещини, журналіст, який працював у Немирівській районній газеті, у видавництві «Маяк», Одеському літературному музеї, на Одеському обласному радіо. Валентин Мороз був відповідальним секретарем Одеської організації НСПУ, довгий час (з 1997 до 2008 року) був головним редактором журналу Одеської обласної організації НСПУ «Літературна Одеса».
«Не вмер… А просто пішов у майбуття однією з непомітних, а може, й загадкових доріг», — написав у спогадах побратим письменник Олег Олійників. Пішов із життя на переломі несподівано сніжної зими. У одному із віршів В. Мороз написав:
Ця волога й холодна зима
Не жаліє нікого й нічого,
Розкриваючи, мов жартома,
І минущість, і тлінність живого.
І сміється, і знов про своє
Починає собі шепотіти…
І одне лиш багаття моє
Не дає небесам скрижаніти.
Валентин Леонідович Мороз був палким патріотом України в цілому і нашої сонячної Одеси, зокрема:
Я жив ціле життя, щоб нині
Пізнати істину просту:
Я міст до тебе, Україно,
І перехожий на мосту…
А прочитаймо поезію «Мова України»(дозволю собі процитувати повністю):
Мій народ не просить ні від кого
Милості й жалю в своїй судьбі,
Щоб перемогти себе самого
Й знову відродитися в собі.
Ми на цій землі не одноденки,
Котрим очі виїдає дим.
Ми ще прочитаємо Шевченка,
Не собі, то правнукам своїм.
Ми ще прочитаємо Тичину —
Всі, хто нині поки ще мовчить.
Ще не вмерла мова України,
А звучить, ви чуєте: звучить!
Вона кличе нас усіх до дії,
Де і хто не був би — все одно.
В цьому наша віра і надія,
Наша зброя й наше знамено!...
Замислимося над словами-сповіддю поета у драматичній поемі «Земля і слово», до якої дібраний епіграф Христо Ботєва: «Той не вмирає, хто з криком: «Свобода!» У битві поляже…»
У поезії митця яскраво виражений національний характер і націленість на сучасність, на передачу драматизму людського життя у наш час:
Кожну мить готові до наказів,
Ласі до горілки і пригод.
Хлопчики з ОМОНів і спецназів
Б’ють кийками свій дурний народ.
А затим покотиться лавина —
Чорна і розлючена юрба.
І скінчиться — кров’ю і камінням,
Смислом волі кожного раба.
Варто прислухатися до слів патріарха, славного гетьмана нашої поезії. А ще варто звернути увагу на так звані антивірші Валентина Мороза. Це цикл лірико-гумористичних поезій під назвою «Я так боюсь свободи для рабів». Це справжні поетичні шедеври. Особливо хотілося б виділити «Антивірші про яничарство»,«Антивірші про єгипетський полон», у якому поет твердо заявляв:
Ми мусим народить Мойсея,
Інакше всіх нас жде погибель.
Або прийде чужий Месія
І одведе назад, в Єгипет.
А у антивірші «Я так боюсь свободи для рабів» поет-патріот проголошує:
Тому, коли на часі боротьба,
То мусиш спершу, як казав ще Чехов,
По краплі з себе вичавить раба.
Це буде боляче, але, принаймні, чесно…
Хочеться виділити й одну із найзагадковіших поезій Валентина Мороза «Ріки Сагайдака». Сама постать Василя Сагайдака — талановитого поета-галичанина, що приніс у нашу переважно «степову поезію» могутній часопростір свого гірського чарівного краю, постає, у вірші, як таємнича:
Спочатку ділили вино у склянці.
А потім ділили ріку.
Мені дістався Білий Черемош,
А Чорний — Сагайдаку…
Десь там, у долині, зливаються ріки,
Така у них доля, така.
Білий Черемош, Чорний Черемош —
Ріки Сагайдака.
Це велике наше нещастя,
А не його вина,
Що на столі недопита зосталась
Склянка його вина.
Валентин Леонідович дуже поважав Василя Сагайдака і цінував його талант. Коли я надрукувала книгу «Пам’ять і слово»: Українознавча філологічна сторінка Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, В. Мороз щиро привітав мене, прийшовши на презентацію в університет, на філфак. Схвально відгукнувся і про матеріал із розділу «Поетична сповідальність Василя Сагайдака».
В. Мороз любив слово, літературу, про що переконливо засвідчують його поетичні твори: пристрасні і мелодійні та багатогранні. У віршах — його душа.
«Зімітувати емоційно-смислове «поле», як у віршах В. Мороза, неможливо, — написав Петро Осадчук (який, пишучи сповідь душі, наголосив, що повниться голосінням душа, бо студентські спільники подалися до вирію. Нещодавно Петро Осадчук приєднався до цього польоту… Хай Побратими зустрічаються у цьому вічному вирію…) у спогадах «Поет у місті над морем» про свого однокурсника, — треба знати й відчувати, що таке хліборобська праця, якою ціною твориться хліб, щоб почути «крізь тишу гул, неначе в кожнім колосочку — бджоли», і тоді справді — «решта все — нікчемне і мізерне, коли ось-ось, ще трохи — і жнива». В ряду таких творів прекрасна «Дума про смерть хлібороба», оперта на реальний життєвий матеріал.
Тривоги часу, що сягають від землі до космосу, від минулої війни до небезпеки «зоряних війн», від фольклорних мотивів до мітингових миролюбних інтонацій, переймають добротні вірші «Пабло Неруда», «Балада про 1945 рік», «Дощ іде». Точністю взятого ракурсу, оригінальними художніми рішенням приваблюють вірші про О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Рильського, Є. Бандуренка.
(Я б додала вірші-посвяти нашим Навчителям Івану Михайловичу Дузю, Євгену Миколайовичу Прісовському, Василю Васильовичу Фащенку, поетам-побратимам Василю Сагайдаку). Сучасний рівень художнього мислення простежується у віршах, що об’єднані в цикли, названі поетом варіаціями (чи імпровізаціями) на теми українських народних пісень та на теми грузинського фольклору».
У розділі «Мости єднання» вперше надруковані в «Літературній Одесі» № 1 — 2 (грудень 2001 р.) три переклади пісень Валентина Мороза.
«Було це кілька років тому. Зателефонував мені наш відомий фольклорист Петро Трохимович Маркушевський, нині, на жаль, покійний. Він саме закінчив працю над записами весіль у різних народів, що проживають на Одещині, і попросив мене перекласти українською мовою кілька текстів. З різних причин видання не відбулося, але пісні я переклав і пропоную тепер читачам «Літературної Одеси».
Отже, для початку — чеська пісня «Гусари», а «Біля Дунаю» та «Зацвітуть квітки синенькі» — пісеньки гагаузькі».
Для мене Валентин Мороз був і залишиться людиною романтично-витонченою, мислячою і порядною. Він надто позитивно сприймав майже кожного. Зустрічалися ми з ним частіше за всіх письменників на презентаціях у НСПУ на Бєлінського, 5 (мріяв В. Мороз із філфаківцями, що ця вулиця буде носити ім’я нашого професора Василя Фащенка). Думаю, що втратили одеські письменники чарівне місце спілкування, куди приходила еліта міста, часто приходили і студенти-філологи на зустрічі із майстрами слова, там відбувалися зустрічі із гостями-митцями, презентації їхніх книг, виставки художніх полотен одеських письменників. Це був райський куточок нашого міста із своїм чарівним двориком, будинок у свій час був відремонтований завдяки зусиллям колишнього голови Одеської обласної держадміністрації Сергія Рафаїловича Гриневецького.
Як переконливо говорить про Валентина Мороза у спогадах «Теплий Мороз» Володимир Яворівський:
«Дух молодості дурманить, омолоджує і підтримує нас усе життя. Без нього ми — пересохлий, мертвий жолудь, намарне вкинутий у землю.
Їй же Богу, іноді задумуюся: як би склалося моє життя, якби я не провів студентські роки в Одесі і саме в період хрущовської «відлиги»… Мороз завжди виглядав заземленим, без ореолу»… Що ще можна додати…
Любов Ісаєнко