Останні круги Григора Тютюнника

(Григір Тютюнник. Бути письменником. Щоденники, листи, записники. — К.: Ярославів Вал, 2011)

Свято й безмежно боляче думати-згадувати про славного Григора Тютюнника, одного з найбільших майстрів прози ХХ ст. Такого, красиво-неповторного і трагічного водночас вже нема й не буде в нашій катованій, але не скореній Україні. Хіба що тільки в духовних небесах нації, себто, в ноосфері полишився слід лету цього гордовитого птаха. Яструбиний профіль. Яструбиний (себто сміливий, а не хижий), вдивовиж аналітичний розум і характер.

«Не зарубцювався (і нехай вічно світить українській духовній совісті!) той палючий погляд Григора, — ніби хто шаблею душу розтяв навпіл, — карий многостраждальний, всерозуміючий, — і з того трагічний. І яким пронизливим болем кипів той погляд, коли достмений лжеакадемік на черговому ідеологічному зібранні в пору пізнього Брежньова розпинав черговий «чорний список» українських письменників, здебільшого молодих... Напевне, хтось вельми підступний, зате віруючий у потойбічність, привніс у слов’янську свідомість оту посмертну безкарність за гріхі, скоєні ним на сім світі. Злочин є злочин, і суспільству, народу, мистецтву не легше від того, хто його безкарно вчинив: лжеакадемік-ортодокс від ідеології чи сучасний недо-ліберал. Вслід академіку вже нижчі рангом чиновники від так званого «літературознавства» і критики, валуючи на всі голоси, крово — й судьбожерно накидалися на чергову жертву — і на печальні, предовгі роки живцем замуровували письменника у саркофаг неприйняття, замовчування, — і западала моторошна, горбата тиша довкруг Ліни Костенко, чий блискучий талант так шанував Григір Тютюнник, — воістину — затемнення духовності, до того ж масове!».

Сей похмурий пасаж я взяв із своєї есеї «Правда від Григора». Тут було більше мого болю, аніж розмислу, написаній по раптовій смерті прозаїка, такого молодого, сповненого творчої енергії і далекосяжних задумів. На ті паса трагічний фінал Григора був суцільного таємницею, але з появою останніх документів і свідчень в атмосфері демократичної України поступово почали проявлятися реалістичні обриси катастрофи митця. Тут — і відчай, і пронизливе передчуття власного кінця: «Оповідання («Кізоньку») в журналі зняли з другої верстки. Цензура, чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око. Розпачу немає. Просто давить душу. Треба терпіти і тікати в роботу. (З листа до П. Т. Малеєва).

Ба — розпач таки прозирає крізь останні самозаспокійливі слова: зримий психостин, дуже наближений до «екзистенцій надриву» у Василя Стуса. Невже кому — норежим штовхав і Тютюнника до такого ж фіналу?!

Дантова доля Стуса не судилася Григорові, але він стрімко наближався до того ж пограниччя духу. Того ж року, 1978-го, в листі до блискучої перекладачки своїх новел Ніни Дангулової Григір доповнює «картину» зловісного й, виявляється, постійного полювання режиму на художника: «Одне слово, хтось у Києві «учредив» за мною «глаз да глаз». Навіть цензорів намовили взяти мене під особисту опіку. За такої «ласки» я багацько напишу? Цілком очевидно, що мене хочуть наштовхнути на роздуми про власне існування, потім узяти на вуздечку — і повести пасти на інші, капроново-бадьорі («бодряческие») трави. Я ж бачу, як хлопці-українці, навіть обдаровані, почали писати... Мені хочеться любити образ і заради нього я побудую собі у душі дзот...».

Тим часом, чим більших вершин сягав прозаїк у таких, дійсно, новелах-шедеврах, як «Зав’язь», «Поминали Маркіяна», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», — тим погрозливіше наростав фронтальний тиск на душу, манеру мислення цього, дійсно, неповторного майстра слова, тиск — під стиль тоталітарної системи, куди, звісно, що силоміць була «вписана» Україна.

Ці «диявольські» експерименти над душею художника, над народом завжди тривожили Григора та буквально штовхали його на відкритий бунт:

«Шамота (лжеакадемік і цепний пес тоталітаризму в Україні. — А. К.), приміром, лізе критикувати русаків. Та чхали вони на нього! — відпечатав Григір цього чорного манкурта й продовжує далі в листі до Федора Рогового: «Чому це робиться лише на Україні милій?» — питаюся я. А відповідь проста: треба, щоб українці самі одвернулися від своєї літератури (і від слова, між іншим), бо хто ж читатиме?.. А тим часом — ось вам прекрасний Шукшин, Распутін, Астаф’єв, Биков, «отчаянно» сміливий «Дом на набережной» і т.д., і т.п. Читайте! Учіться! Но не смейте! Тепер дивіться самі, хто ми і що таке ви!».

Варто додати, що «націоналіст

Гр. Тютюнник» (за Шамотою і Ко) не тільки добре знав і сердечно спілкувався із «русаком» Шукшиним, а й зробив чи не найкращий у слов’янському світі переклад на українську його знаменитого роману «Стенька Разин».

На жаль, вітчизняне тютюнникознавство (до того ж по спадку обох братів — Тютюнників) надзвичайно кволе, невиразне, я б сказав, по-провінційному зашорене, бо ж чи не кожна європейська література мала б за честь і як свій золотий запас, отаку спадщину сих братів-полтавців. І не знайдемо в нашому літературознавстві навіть означення такої важливої дефініції що глибинно притаманна творчості Г. Тютюнника. Це — неореалізм, себто, новітнє, творче осягнення реалізму, його «модерні поля» і в прозі Валерія Шевчука, Володимира Дрозда та інших митців саме з покоління шестидесятників, з генерації Г. Тютюнника.

Знаменитий і печальний рік 1968! Рік агресії СРСР у Чехословаччину. Рік арештів і різкої радикалізації української еліти. Рік духовного вибуху роману «Собор» Олеся Гончара. Щойно побачила світ і перша книга новел Григора Тютюнника «Зав’язь», у котрій усі (і вороги й недруги) передчули з’яву нового, несподіваного таланту. Символічна й багато чим вмотивована реакція Тютюнника на з’яву нового роману Гончара:

«Дорогий Олесю Терентійовичу!

Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодились!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками затишку в українській літературі і посміхається при слові «громадянина» так, ніби всі на світі збагнули, знайшли йому ціну, ніби кажучи тими посмішками: «свята наївність»... Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!

Ясна річ, так міг розуміти «мить істини», вписану у велику вселенську історію, тільки пронизливий аналітик і художник новітньої формації, що ним дійсно був Г. Тютюнник.

«Здавалось би усе минулося: і небачений у світі голодомор, і 37-й, — продовжував Тютюнник, «усе минулося, «пройшло без сучка й задоринки»: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від притомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолвствует» — і раптом «Собор»!

Відомо, що Олесь Гончар воістину по-батьківськи ставився до Григора, адже певно, що знав трагедію сім’ї тютюнників: арешт батька, народного вчителя, у 37-му і розстріл його, коли малому Григору ледь сповнилося 6 літ. Усе це важезним каменем висіло над долею і душею художника.

Так, зовсім не випадково, перетнулися долі двох великих українців у столітті ХХ: Олесь Гончар, надто після доленосного «Собору», став одним із лідерів національно-демократичної революції в Україні; Григір Тютюнник — символом незборимого, духовного внутрішнього опору (до партії не належав ніколи!) символом боротьби за свободу рідної Вітчизни.

По осягненні останньої книги зі спадщини Г. Тютюнника вражаєшся глибиною, темпераментним виром і багатством життя одного з найбільших Майстрів Слова в Україні ХХ ст..: так і веде душу цитувати і цитувати ці осяйні, самородні, великі, на межі екзистенційних страждань рядки, як ось: «Не покажу ж я йому свою душу! Ні. Бо ще й сам її до пуття не знаю...». Або: «Писати легко і швидко — злочин перед мистецтвом...» — йдеться у листах і щоденниках про жалюгідний, просто жебрацький стан рідного письменства, що більше проституювало, аніж творило: «Українська література обертається в диму (під час війни я якось бачив повний місяць у диму.., й мені здалося тоді, що місяць обертається другим своїм боком — чорним, і цей образ часто являвся мені ночами), пишуть багато і жахливо погано. Це схоже на торжище, де всі хочуть урвати шмат. Бог з ними...».

І феномен рідного полтавського гніздов’я, як ніхто закоханий у нього мистець: «Я страх люблю осінь — може тому, що маю вроджений, либонь, нахил до смутку, і восени мені завжди писалося...». «Гарно було, але всім не хотілося покидати село. Селяни ми. А я, видно, найбільший...». «Краса така, що аж Богу помолитись хочеться...». «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль...».

Але над усим цим — чорнокруко! — таке реальне, але зовсім не перелякане, відчуття тотального полювання режиму на душу, сутність, саме існування, художника, надто в часи передсмертні: «Все більше людей ждуть — апетитно ждуть — моєї погибелі» (лютий 1980 р., за місяць до само смерті Григора).

У кожного своя Дорога до Храму, в Григора Тютюнника — мощена тим же камінням, котрим і побивали його, хоча було воно із чистого, щирого золота великої Правди та Любові до людини, до отчого краю.

Анатолій Колісниченко. Кандидат філологічних наук