|
|
   |
Вивчаючи рiзнi аспекти багатовiкової iсторiї нашого краю, iсторики i краєзнавцi, молодi вченi та небайдужi до своєї iсторичної пам’ятi — усi вони обов’язково приходять до одеського Архiву. I це не помилка — така назва цiєї установи, саме з великої лiтери. Адже архiвнi документи є першорозрядним джерелом iнформацiї для будь-яких наукових і фактологічних реконструкцiй минулого.
У Державному архiвi Одеської областi знаходиться одне з найбiльших в Українi зiбрань документiв (найдавнiший — писана латиною польська грамота, яка датується 1572 роком).
Наприкiнцi XVIII — на початку ХХ сторiч Одеса стає справжнiм адмiнiстративним, економiчним та культурним центром Новоросiйського краю. До цього часу вiдносяться першi та невдалi спроби органiзацiї централiзованого та, скажемо так, «регiонального архiву». Таку установу — Одеський iсторичний архiв — було створено, але вже пiсля остаточного встановлення в 1920 роцi радянської влади. В наступнi роки архiв змiнював свої назви: Одеський губернський, а потiм — крайовий iсторичний, Одеський обласний та, як i тепер, Державний архiв Одеської областi.
Сьогоднi у Державному архiвi Одеської областi налiчується бiльш двох мiльйонiв справ, якi складають понад 13 тисяч фондiв. В архiвi зберiгаються фонди дорадянського перiоду, революцiйних змагань, радянського перiоду, тимчасової фашистської окупацiї, фонди колишнього партiйного архiву обкому КПУ, унiкальнi особовi фонди видатних вiтчизняних адмiнiстраторiв, громадських дiячiв, представникiв науки та культури, життєвий шлях та творча дiяльнiсть яких були пов’язанi з нашим мiстом.
Процес розвитку Нацiонального архiвного фонду в Одесi нiколи не зупиняється: майже щоденно до архiвосховищ надходять новi, у тому числi й створенi вже за часiв незалежностi України, документи. Окрiм приймання, зберiгання та використання документiв, Держархiв проводить науково-методичну роботу та координує дiяльнiсть 67 мiських та районних архiвiв, архiвних вiддiлiв мiськрад та райдержадмiнiстрацiй, трудових районiв мiст та районiв Одеської областi.
Одесi в цьому пощастило, i пiдтвердженням тому є численнi позитивнi вiдгуки вiдвiдувачiв про колектив архiву та професiоналiзм його роботи. Та нiхто не буде сперечатись, що головна вiдповiдальнiсть за все, що вiдбувається в архiвi, лежить на директорi. Тут слiд зазначити: не просто на особi директора, на добре вiдомiй по всiй Одещинi фiгурi — Iвана Iвановича Нiточко.
Вiн народився у 1949 роцi, в селi Устяновому колишньої Дрогобицької областi. Однак вже за два роки за договором № 121 про обмiн дiлянками державних територiй, ця українська земля увiйшла до складу «братерської» Польщi.
В результатi тисячi українських сiмей було примусово переселено до iнших областей та населених пунктiв без права повернення до рiдних домiвок. Так маленький хлопчик вперше зiткнувся iз методикою впровадження рiшень радянським урядом. А вся його родина була змушена назавжди покинути рiдний дiм та розпочати облаштовуватись на новому мiсцi — у селi Маринове на Березiвщинi.
Саме тут вiн отримав свою нову Батькiвщину: тут вiн навчався у мiсцевiй восьмирiчнiй школi, звiдси пiшов до лав радянської армiї. Закiнчив Вознесенський технiкум та Одеський сiльськогосподарський iнститут та згодом Одеський державний унiверситет iменi I. I. Мечникова. Працював агрономом, а потiм — бригадиром, головою Маринiвської сiльради, секретарем парторганiзацiї радгоспу, головою колгоспу.
За часiв СРСР I. I. Нiточко займав виборнi посади в управлiнському i партiйному апаратах Березiвського району, з 1986 року обiймав посади голови районної ради та першого секретаря райкому партiї. У 1991 роцi був обраний головою Березiвської районної ради народних депутатiв та призначений представником Президента України, через чотири роки — на посаду голови Березiвської районної державної адмiнiстрацiї.
У 2003 роцi, розпорядженням голови Одеської обласної адмiнiстрацiї С. Р. Гриневецького I. I. Нiточко був призначений на посаду директора Державного архiву Одеської областi. Вiн iнiцiював розробку регiональної програми «Архiв — захист iсторичної пам’ятi Одещини». Вона була покликана стимулювати використання вже набутого досвiду в розвитку архiвної галузi i культурної спадщини нашої областi. Цiєю програмою (дiю якої було в подальшому продовжено) було передбачено реалiзацiю цiлого комплексу заходiв задля покращення зберiгання архiвних фондiв, збiльшення їхньої кiлькостi, популяризацiї архiвної справи та всебiчного використання документальної iнформацiї.
Iнiцiатор програми й сам розпочав придiляти особливу увагу цим питанням. Результатом багаторiчних дослiджень стала перша монографiя — «Березiвський район: iсторiя, люди, подiї» (2006). Однак всебiчно висвiтлити усi сторiнки минувшини та сучасного життя цiлого району в однiй книжцi виявилося практично неможливим. Тому в подальшому автор значно розширив та поглибив тематику дослiджень. На пiдґрунтi широкого кола джерел пiдготував нарис iсторiї свого «нового» рiдного села на сторiнках книги «Маринове» (2008).
В наступнi роки дослiдник продовжив знайомити читача з ранiш маловiдомими сторiнками iсторiї Березiвщини: масовiй загибелi людей вiд Голодоморiв на територiї району (2008), питанням життя за часiв фашистської окупацiї (2008), участi землякiв трагедiях Афганiстану та Чорнобилю (2009), висвiтленню примусового переселення 1951 року (2011). Окремим виданням було оприлюднено матерiали з iсторiї шкiл Березiвщинi «Освiта: Документи. Спогади. Свiдчення» (2009) та книгу «Команда. Спогади i роздуми районного керiвника» (2010).
Слiд вiдзначити колективнi роботи, у написаннi яких брав участь I. I. Нiточко. Серед них — «Iсторiя розвитку медицини на Одещинi. Дореволюцiйний перiод» (2011); та вперше оприлюднена iнформацiя про розвиток релiгiйних установ в районi з 1808 року — на сторiнках книг «Православна Березiвщина» (2012) та «Носiї православ’я на Березiвщинi» (2013).
Особливо слiд вiдмiтити й перше поетичне надбання автора — збiрку «Рiдному краю» (2013), до якої увiйшли написанi протягом багатьох рокiв його вiршi, присвяченi «Мариновому», «Переселенцям», «Колгоспникам», «Родинi» та iн. Основний мотив збiрки, яким наповнений кожен вiрш, — любов до Батькiвщини, про що пише автор у вступному словi: «Тут залишилася наша душа, тут пройшли нашi дитинство й молодiсть, з’явилися перше кохання, першi сльози i перша радiсть... Присвячую створене рiдному краю...».
За це десятирiччя особливу увагу керiвництво Держархiву придiлило створенню обласної мережi районних i мiських трудових архiвiв, органiзацiї використання архiвних документiв для потреб суспiльства у читальних залах i столах довiдок. Вiдтепер щорiчно до архiву звертаються понад 4 тисяч вiдвiдувачiв; архiвiсти надають до 7 тисяч письмових вiдповiдей на запити, значна кiлькiсть з яких — соцiально-правового характеру.
Спiвробiтники архiву прикладають максимум зусиль для пошуку та втiлення якiсно нових рiшень щодо органiзацiї роботи архiву. На сучасному етапi розвитку суспiльства найбiльш перспективним є шлях iнформатизацiї архiвної галузi. Першi кроки в цьому напрямi зробленi саме десятирiччя тому, коли розпочалося створення електронних баз даних, а на веб-порталi облдержадмiнiстрацiї з’явилася iнформацiйна сторiнка архiву. Згодом були започаткованi власнi сторiнки в усiх мiських та районних архiвах Одещини.
Архiв розробив унiкальну концепцiю iнформатизацiї — «Електронний архiв», яка не тiльки передбачає забезпечення фiзичної збереженостi документiв, але й зручний доступ до усiєї корисної iнформацiї. Так, саме в Одесi вперше було оприлюднено усi цифровi копiї описiв фондiв дорадянського перiоду (новий матерiал вже пiдготовлено для розмiщення). В результатi — на сьогоднi Державний архiв Одеської областi має один iз найпотужнiших веб-сайтiв серед створених в iнших обласних архiвах України.
Архiв плiдно спiвпрацює з багатьма науковими та освiтянськими установами, культурно-просвiтницькими та громадськими органiзацiями регiону. Архiв має багатий досвiд публiкацiї матерiалу в наукових збiрках та у засобах масової iнформацiї, та власний — у виданнi багатотомної серiї «Працi Державного архiву Одеської областi» та iнформацiйного бюлетеню «Одеськi архiви». Одеськi архiвiсти беруть участь у двох десятках мiжнародних дослiдницьких проектiв.
Кожного дня вiдкриваються новi, все бiльш масштабнi перспективи для дiяльностi вiтчизняних архiвiстiв. Признанням заслуг стало введення з 24 грудня 1998 року нового професiйного свята — Дня працiвникiв архiвних установ. Зазначимо, що у вiдповiдному указi Президент України Л. Д. Кучма особливо пiдкреслив значний внесок архiвiстiв у розвиток науки i культури та в iншi сфери життя суспiльства. Iсторiя архiвної справи налiчує не один десяток рокiв. Спираючись на вiковi традицiї, сучаснi архiвiсти продовжують свою роботу, пiдтверджуючи, що вони достойнi такої високої честi — бути головними хранителями нашої iсторичної пам’ятi.
Тарас ГОНЧАРУК. Доктор iсторичних наук, професор Одеського нацiонального унiверситету iменi I. I. Мечникова. Сергiй БЕРЕЗIН. Провiдний спецiалiст Державного архiву Одеської областi