|
|
   |
У перші дні великої війни, коли все тільки починалося, хтось з іноземних колег запитав: чи дійсно я припускаю, що росіяни будуть гатити по історичних центрах Києва, Харкова, Одеси чи Львова?
Я не припускав — я був впевнений. Я добре знаю росіян з їхньою мантрою «так не діставайся ж ти нікому!». Я усвідомлював, що все, до чого вони могли дотягнутися, вони будуть намагатися спаскудити, а те, до чого не зможуть дотягнутися, — знищити. Я знав, що до пам’яті — як до чужої, так і своєї — вони ставляться без емоцій, що знести історичну будівлю і побудувати на її місті нову і мертву, але «краше прежньої» для них звичайна справа. Я усвідомлював, що вони не відчувають душі ані в людях, ані в будівлях. Що для них милуватися морськими пейзажами чи старовинними храмами — насамперед атрибут, а не потреба, намагання імітувати присутність душі й емоції. Я не забув Кеніґсберґ, «зачищений» від руїн своїх старовинних споруд і перетворений на безглуздий Калінінград. Я не забув і того, що за вісім десятиріч після Другої світової війни жоден із провідних російських письменників не згадав про трагедію цього великого міста, одного з головних цивілізаційних центрів Європи. Єдиною літераторкою, яка доторкнулася до ран Кеніґсберґу, виявилася Галина Пагутяк — і цей її плач на чужих руїнах став передбаченням того, що Москва хотіла б зробити з українськими містами.
Вона б хотіла вбити їхню душу, вона б хотіла зруйнувати їхню атмосферу. Бо коли ти вбиваєш місто — ти вбиваєш і надію його мешканців на те, що все повернеться до норми, і вони знову будуть ходити спокійними мирними вулицями повз знайомі будівлі. Бо якщо немає вулиць і немає будівель — яка там душа!
Після того, що відбувається майже кожного дня на вулицях Харкова, після зруйнованих кам’яниць у історичному центрі Львова, після ударів по музеях і театрах нас, звісно, вже нічого не може здивувати. Але здивування і туга — різні відчуття. Ракетний удар по «Бристолю» викликає відчуття туги і розпачу: як можна бути такими бездушними? Колись, після Другої світової війни, про цю бездушність чудово написав блискучий польський есеїст Єжи Стемповський, який на руїнах Європи наголошував, що у тих, хто планував ці знищення, не було відчуття безперервності цінностей, що продовжували жити у знищених будівлях, які й були спадщиною Європи, її атмосферою, її скромністю і надмірністю, її шиком і її тихою молитвою. Кожний загиблий храм і кожний померлий будинок відбирав у Європи те, чого вона вже ніколи після двох великих війн не могла собі повернути.
Такі ж відчуття з’являються в мене сьогодні, коли я думаю про спроби знищити історичні центри наших міст, про варварів, які нічого не забули і нічому не навчилися. Я думаю, що люди, які віддають накази і запускають ракети, ще кілька років тому могли ходити вулицями, які вони сьогодні знищують, сидіти на літній терасі одеської кав’ярні і говорити супутниці, що якраз дивилася на «Бристоль»: «Смотрі, какой красівий дом». Чи думали вони, що колись намагатимуться знищити цей будинок? Як на мене, їм і тоді було байдуже…
«Бристоль» завжди відрізнявся від класичних європейських готелей. Звісно, Бернардацці будував саме класичний європейський готель, але інтер’єри нагадували вам, що розкоші й вишуканості ніколи не буває багато. Європейський готель часів «Бристолю» зачаровував вас строгістю форм і зручністю життя, а от сам «Бристоль» давав вам можливість показати себе у всіх люстрах цієї одеської Європи — і навіть «гостініца «Красная» не змогла це змінити! Так, «Бристоль» — це завжди була надмірність. Але хіба не за цю надмірність, не за цю вітальність, не за це вміння посміятися над власною самовпевненістю ми любимо Одесу? От у «Бристолі» завжди було все від надмірності, хвалькуватості та іронічності великого міста на Чорному морі — міста, яке росіяни, як той потворний Голум з романів Толкієна, завжди вважали «своїм золотцем», завжди заздрили і казилися, що воно наше, а не їхнє. І от по центру цього міста вкотре прилетіла ракета. І потрапила прямісінько у «Бристоль».
Я завжди любив такі готелі, застиглі у своєму часі. Готелі, у вестибюлях яких можна фізично відчути присутність гостей, які щойно залишили свої номери сто років тому. Я уявив собі, як зі своєї кімнати в «Бристолі» повільно спустилася до бару Віра Холодна, і побачив жах в її очах, коли вона почула удар чогось жорсткого і невблаганного зовсім поруч з готелем. Чорні глибокі очі Віри Холодної. Келих шампанського, який вислизнув з рук і розбився на шиплячі уламки. Переляканий зойк готельних каріатид. Відгомін ракетного удару в нічному місті. Тепер я буду згадувати все це разом. І це теж буде атмосфера — атмосфера іншої Одеси, яку все одно не вдасться знищити.
Віталій ПОРТНИКОВ. 02.02.2025 (zbruc.eu)