|
|
   |
Чудова річ — інтернет! Я працюю над своїми статтями в Одесі, а завдяки інтернету їх читають у різних країнах — у Франції, Німеччині, в Америці й навіть в Австралії.
А нещодавно зателефонував читач з Ізраїлю: «Усі ваші статті, які публікуються в газеті «Вечірня Одеса», я читаю. Ви пишете про Чорноморське пароплавство, на судах якого я багато років працював, і про моряків. Але ж ви — одесит! Чому б вам не написати про одеситів? Думаю, це було б цікаво».
Вирішив спробувати.
Багато років я жив у будинку № 3 на Дерибасівській. Наш дім був цікавий тим, що у дворі стояв, та й нині стоїть, пам’ятник Лазарю Заменгофу, польському лікарю, творцеві штучної мови — есперанто. За допомогою цієї мови він прагнув створити спільноту людей, які розуміють одне одного. Пам’ятник, встановлений у нашому дворі, єдиний не лише в Україні, а й на всьому просторі колишнього Радянського Союзу.
Сам творець мови есперанто в Одесі не жив. Але у нашому дворі мешкав скульптор Микола Блажков, який вивчав цю мову, знав біографію Заменгофа і в 1959 році встановив пам’ятник, що й нині стоїть на тлі білизни, яка сушиться на мотузках.
До початку російсько-української війни у дворі завжди товпилися туристи, яких приводили екскурсоводи, розповідаючи про цей унікальний пам’ятник.
До визначних «пам’яток» нашого дому належали й мешканці: портові вантажники, моряки та жінки, які торгували рибою на «Привозі».
Нашою найближчою сусідкою була Рая Дорфман. Від неї завжди пахло рибою. Але, окрім цього, вона любила позичати гроші — щоправда, повертала не завжди. Якось увечері до нас у квартиру постукав чоловік. Поруч із ним стояли двоє дітей. Він запитав у моєї мами, чи можна залишити в нас дітей, поки він піде до сусідки вимагати свої гроші. Мама кивнула:
— Будь ласка.
І тоді чоловік, повернувшись до дітей, сказав:
— Діти, сидіть тихо! Я йду робити Райці весело!
Так міг сказати тільки одесит.
Це — що стосується нашого двору.
Коли я вже був одружений, ми влітку зняли дачу на 16-й станції Великого Фонтану, в Амбулаторному провулку. Наприкінці провулка, над морем, була дача першого секретаря одеського обкому компартії. Тому при в’їзді в провулок стояв пост ДАІ. Якось уранці я йшов до трамвайної зупинки, щоб їхати в місто. Мене обігнав старий єврей у піжамі й шльопанцях на босу ногу. В руці він тримав невеликий бідончик — мабуть, його послали на станцію по молоко.
Коли ми вийшли з провулка, до поста ДАІ під’їхав «Запорожець». Його зупинив черговий міліціонер. У машині поруч із водієм сиділа пишна дама, а на задньому сидінні — собака. Вислухавши якісь вимоги постового, водій, що сидів за кермом, плюнув. І тоді той, з бідончиком у руці, сказав:
— Ви бачили щось подібне? Машина в нього є, товста жінка є, собака теж є — і він плює на радянську міліцію!
І в цій репліці, яку я почув, була вся Одеса.
Ще я згадав, що коли ми жили на Дерибасівській у будинку № 3, поруч, у першому номері, мешкала лікарка-дерматолог Сара Мойсеївна Вайнер. Вона вже давно працювала, була людиною поважного віку, але лікаркою — унікальною. Жила на першому поверсі, її вікна виходили на вулицю. Влітку вона завжди сиділа біля відчиненого вікна і віталася з усіма перехожими.
Якось я стояв біля наших воріт, а повз із порту йшла якась жінка й тримала в руках в’язку бичків. Сара Мойсеївна гукнула їй:
— Милочко, здрастуйте! Де ви взяли таких бичків?
На що та милочка відповіла:
— Сара Мойсеївна, хіба це бичкі? Це — звірі!
Якось у мене на руці з’явився висип. До яких лікарів я тільки не звертався — нічого не допомагало. І моя мама сказала:
— Ти не туди ходиш. Іди до Сари Мойсеївни. Вона з нами була в гетто, лікувала чим доведеться, знає всі болячки — вона тобі допоможе.
У квартирі Сари Мойсеївни я застав її чоловіка. Він сидів за столом і пив чай. Сара Мойсеївна, як завжди, сиділа біля відчиненого вікна. Коли я розповів їй про свою проблему, вона побіжно глянула на мою руку й звернулася до чоловіка:
— Фіма, пиши.
Чоловік відсунув чай, надів окуляри. Сара Мойсеївна продиктувала латиною рецепт якоїсь мазі й сказала мені:
— Іди в аптеку Гаєвського прямо до завідувачки. Цю мазь роблять тільки там. Скажи, що ти від мене.
За тиждень висип зник. Я підійшов до вікна, де, як завжди, побачив Сару Мойсеївну, і подякував їй. На що вона відповіла:
— Ой, не мороч мені голову!
Давно роз’їхалися по різних країнах одесити, але Одеса — в кожному серці: багатобарвна, безмежна, як море, на берегах якого розкинулося наше прекрасне місто.
Аркадій ХАСІН