За гуманізм, за демократію, за громадянську та національну згоду!
||||
Газету створено Борисом Федоровичем Дерев'янком 1 липня 1973 року
||||
Громадсько-політична газета
RSS

Далеке-близьке

«Фіма, пиши!»

№11—12 (11561—11562) // 12 февраля 2026 г.
Фото Євгенія Волокіна

Чудова річ — інтернет! Я працюю над своїми статтями в Одесі, а завдяки інтернету їх читають у різних країнах — у Франції, Німеччині, в Америці й навіть в Австралії.

А нещодавно зателефонував читач з Ізраїлю: «Усі ваші статті, які публікуються в газеті «Вечірня Одеса», я читаю. Ви пишете про Чорноморське пароплавство, на судах якого я багато років працював, і про моряків. Але ж ви — одесит! Чому б вам не написати про одеситів? Думаю, це було б цікаво».

Вирішив спробувати.

Багато років я жив у будинку № 3 на Дерибасівській. Наш дім був цікавий тим, що у дворі стояв, та й нині стоїть, пам’ятник Лазарю Заменгофу, польському лікарю, творцеві штучної мови — есперанто. За допомогою цієї мови він прагнув створити спільноту людей, які розуміють одне одного. Пам’ятник, встановлений у нашому дворі, єдиний не лише в Україні, а й на всьому просторі колишнього Радянського Союзу.

Сам творець мови есперанто в Одесі не жив. Але у нашому дворі мешкав скульптор Микола Блажков, який вивчав цю мову, знав біографію Заменгофа і в 1959 році встановив пам’ятник, що й нині стоїть на тлі білизни, яка сушиться на мотузках.

До початку російсько-української війни у дворі завжди товпилися туристи, яких приводили екскурсоводи, розповідаючи про цей унікальний пам’ятник.

До визначних «пам’яток» нашого дому належали й мешканці: портові вантажники, моряки та жінки, які торгували рибою на «Привозі».

Нашою найближчою сусідкою була Рая Дорфман. Від неї завжди пахло рибою. Але, окрім цього, вона любила позичати гроші — щоправда, повертала не завжди. Якось увечері до нас у квартиру постукав чоловік. Поруч із ним стояли двоє дітей. Він запитав у моєї мами, чи можна залишити в нас дітей, поки він піде до сусідки вимагати свої гроші. Мама кивнула:

— Будь ласка.

І тоді чоловік, повернувшись до дітей, сказав:

— Діти, сидіть тихо! Я йду робити Райці весело!

Так міг сказати тільки одесит.

Це — що стосується нашого двору.

Коли я вже був одружений, ми влітку зняли дачу на 16-й станції Великого Фонтану, в Амбулаторному провулку. Наприкінці провулка, над морем, була дача першого секретаря одеського обкому компартії. Тому при в’їзді в провулок стояв пост ДАІ. Якось уранці я йшов до трамвайної зупинки, щоб їхати в місто. Мене обігнав старий єврей у піжамі й шльопанцях на босу ногу. В руці він тримав невеликий бідончик — мабуть, його послали на станцію по молоко.

Коли ми вийшли з провулка, до поста ДАІ під’їхав «Запорожець». Його зупинив черговий міліціонер. У машині поруч із водієм сиділа пишна дама, а на задньому сидінні — собака. Вислухавши якісь вимоги постового, водій, що сидів за кермом, плюнув. І тоді той, з бідончиком у руці, сказав:

— Ви бачили щось подібне? Машина в нього є, товста жінка є, собака теж є — і він плює на радянську міліцію!

І в цій репліці, яку я почув, була вся Одеса.

Ще я згадав, що коли ми жили на Дерибасівській у будинку № 3, поруч, у першому номері, мешкала лікарка-дерматолог Сара Мойсеївна Вайнер. Вона вже давно працювала, була людиною поважного віку, але лікаркою — унікальною. Жила на першому поверсі, її вікна виходили на вулицю. Влітку вона завжди сиділа біля відчиненого вікна і віталася з усіма перехожими.

Якось я стояв біля наших воріт, а повз із порту йшла якась жінка й тримала в руках в’язку бичків. Сара Мойсеївна гукнула їй:

— Милочко, здрастуйте! Де ви взяли таких бичків?

На що та милочка відповіла:

— Сара Мойсеївна, хіба це бичкі? Це — звірі!

Якось у мене на руці з’явився висип. До яких лікарів я тільки не звертався — нічого не допомагало. І моя мама сказала:

— Ти не туди ходиш. Іди до Сари Мойсеївни. Вона з нами була в гетто, лікувала чим доведеться, знає всі болячки — вона тобі допоможе.

У квартирі Сари Мойсеївни я застав її чоловіка. Він сидів за столом і пив чай. Сара Мойсеївна, як завжди, сиділа біля відчиненого вікна. Коли я розповів їй про свою проблему, вона побіжно глянула на мою руку й звернулася до чоловіка:

— Фіма, пиши.

Чоловік відсунув чай, надів окуляри. Сара Мойсеївна продиктувала латиною рецепт якоїсь мазі й сказала мені:

— Іди в аптеку Гаєвського прямо до завідувачки. Цю мазь роблять тільки там. Скажи, що ти від мене.

За тиждень висип зник. Я підійшов до вікна, де, як завжди, побачив Сару Мойсеївну, і подякував їй. На що вона відповіла:

— Ой, не мороч мені голову!

Давно роз’їхалися по різних країнах одесити, але Одеса — в кожному серці: багатобарвна, безмежна, як море, на берегах якого розкинулося наше прекрасне місто.

Аркадій ХАСІН



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
25/02/2026
«Книжковий» ринок, одеська «Книжка» на проспекті Українських Героїв. Хто не знає це культове місце, де відчувається дух Одеси, де стовідсотково зустрінеш знайомого, точно не повернешся без цікавої історії, яку переказуватимеш іншим...
25/02/2026
На п’ятницю, 27 лютого, запланована чергова сесія обласної ради. Розпорядження про її скликання, підписане головою облради...
25/02/2026
Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко та заступник глави СБУ Іван Рудницький заявили про потребу в регулюванні роботи Телеграм на тлі терактів, які сталися в Україні...
25/02/2026
Рецепт тижня
Все новости



Архив номеров
февраль 2026:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28


© 2004—2026 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.034