|
|
   |
Не знаю, як сьогодні, але за радянських часів існувала система доган. За порушення службових обов’язків людина отримувала догану, а це означало позбавлення можливих премій. Сувора догана — пониження на посаді або навіть втрата роботи. За мою довгу морську практику в мене було кілька доган. Розповім про них.
13 січня 1972 року на рейді затонув теплохід «Моздок». Завантажене на В’єтнам судно пізно ввечері знялося в рейс. На морі лежав густий морозний туман. Хоча капітан виходив із порту за радаром, за маяком він зіткнувся з болгарським танкером «Лом», який стояв на якорі в очікуванні постановки до причалу. Від зіткнення танкер вибухнув — загинули люди. Вибух був такої сили, що його почули в місті, а в будинках, розташованих поблизу порту, вибуховою хвилею вибило шибки. «Моздок», отримавши пролом, почав тонути. Капітан подав сигнал SOS. До судна встигли підійти портові буксири та зняли екіпаж.
І лише один моторист, коли судно почало тонути, скинув на воду надувний рятувальний пліт, стрибнув у нього — і був винесений вітром у відкрите морозне море…
Через рік, наприкінці січня 1973-го, теплохід «Аркадій Гайдар», на якому я працював старшим механіком, стояв на тому ж причалі Одеського порту, від якого у свій останній рейс виходив «Моздок». «Аркадій Гайдар» з вантажем на В’єтнам до кінця дня мав зніматися в рейс. На морі знову був густий морозний туман. Коли я вийшов на палубу і простягнув руку — її не було видно. У тому тумані проблиски Воронцовського маяка ледве проглядалися.
На «Аркадії Гайдарі» у рейс вирушав новопризначений молодий капітан Анатолій Семенович Лещенко. Коли завантаження закінчили, матроси задраїли трюми та уклали вантажні стріли, Лещенко зайшов до мене:
— Готуйте машину — зніматимемося!
— Куди зніматись? — запитав я. — Постоїмо до ранку, туман розсіється — тоді підемо.
— Але мені наказав диспетчер порту, — відповів Лещенко. — Вимагають звільнити причал.
— Анатолію Семеновичу! — вигукнув я. — Згадайте «Моздок»! Нащо нам ризикувати?
Лещенко сів, закурив і тяжко зітхнув:
— Ви маєте рацію, але наказ треба виконувати.
У цей час двері каюти відчинилися, і на порозі з’явився якийсь чоловік.
— Чому ви не йдете?! — закричав він. — Негайно звільняйте причал!
Це був диспетчер порту.
— Напишіть нам письмовий наказ для прокурора, — сказав я.
Диспетчер вигукнув:
— У нас план!
— А в нас життя, — відповів я.
Невдовзі на моєму столі задзвонив телефон. Черговий диспетчер пароплавства сказав:
— Портовики скаржаться, що ви не виходите. Негайно виходьте.
Та ми продовжували стояти. Письмового наказу так і не отримали. До ранку туман розсіявся, і ми благополучно знялися в рейс. Але за цей простій і невиконання вказівок диспетчерів я отримав догану. Мене позбавили тринадцятої зарплати. Такою була перша догана.
Потім була ще одна. Розповім і про неї.
Через кілька років після того випадку ми завантажували в Одесі бавовну на Японію. Тюки бавовни привозили залізницею із Середньої Азії та морем відправляли до Японії. У той час Суецький канал після «Шестиденної війни» 1967 року між Ізраїлем і Єгиптом був закритий на 10 років, і шлях до Японії пролягав навколо південного краю Африки. Перехід займав півтора місяця. Після закінчення вантаження бавовни ми почали приймати бункер. Загалом узяли дві тисячі тонн палива.
Але при цьому «утопили» вантажну марку. На борту кожного торговельного судна є така червона лінія, нижче якої вантажити не можна. За цим суворо стежить капітанія порту. Мало хто знає, що в кожному порту є капітан порту, який дає будь-якому судну право на вихід у море. Не знаю, як за кордоном, але в Радянському Союзі капітан порту видавав морякам паспорти та робочі дипломи на підставі дипломів про закінчення морехідних училищ і плавального цензу. Перед кожним виходом судна в море інспектори капітана порту перевіряли, як завантажено судно.
Як я вже сказав, після прийняття двох тисяч тонн палива ми «утопили» вантажну марку. Вихід у море нам заборонили, зажадавши відвантажити частину вантажу. Саме за те, що під час бункерування не врахував вимог безпеки плавання, я й отримав другу догану.
Після повернення з Японії, згідно з цією доганою, мене мали перевести на посаду другого механіка. Але оскільки до того я мав позитивні характеристики й більше жодних зауважень не було, комісія пароплавства, що розглядала цю справу, вирішила суворо мене попередити. Надалі я працював без особливих зауважень.
Давно вже немає Чорноморського морського пароплавства. Я давно на пенсії. Як сьогодні працюють капітани портів — не знаю. Наші моряки ходять у плавання під чужими прапорами. Але під яким би прапором не плавав моряк, він повинен благополучно повертатися додому.
Пропрацювавши не один десяток років на судах ЧМП, я завжди повертався до рідного дому. А догани, про які я розповів, йшли мені лише на користь.
Аркадій ХАСІН