|
|
   |
Одеський порт — ровесник нашого улюбленого міста. Все моє життя пройшло на його причалах. Уперше я прийшов сюди влітку 1945 року. Тільки-но закінчилася Друга світова війна. Порт лежав у руїнах, Воронцовський маяк був підірваний. Море сиротливо плюскотіло біля зруйнованих причалів, а посеред бухти лежало напівзатоплене судно. Його обвуглені щогли тягнулися до неба, ніби благаючи про допомогу. А далеко в морі одна за одною здіймалися білі фонтани води — то тральники на підходах до порту підривали німецькі міни.
Мені виповнилося 15 років. Я був курсантом мореходного училища. І разом зі своєю групою суднових мотористів прийшов у порт на практику. Але яка ж це була практика! У порт прибували потяги з будівельними матеріалами — ми їх розвантажували, а в очікуванні чергового потягу бігли на Платонівський мол, скидали з себе спітнілі сорочки й штани та пірнали в насичену мазутом портову воду.
Перший пароплав, який я побачив в Одеському порту, був «американець» типу Liberty. Він привіз в Одесу, згідно з планом ленд-лізу, бочки зі свинячою тушонкою, згущеним молоком та яєчним порошком. Усе це розвантажувалося під охороною міліції. За винесення з порту однієї банки тушонки передбачалося 10 років в’язниці. У порту було три прохідні: чоловіча, жіноча та для іноземних моряків. При виході обшукували і чоловіків, і жінок. Та якимось незбагненим чином тушонка, згущене молоко та яєчний порошок продавалися з-під поли на «Привозі» та «Новому» ринку. Одеса залишалася Одесою.
В порт я приходив щодня не лише тому, що ми допомагали портовикам розвантажувати вагони, а й тому, що в порту була фабрика-кухня, куди нас водили обідати. Порт відроджувався на очах: відновлювалися причали, будувалися складські приміщення, а ті самі Liberty привозили з Америки вантажні крани типу «Вашингтон», які ще багато-багато років служили для навантаження й розвантаження суден.
Радянські керівники всіляко намагалися применшити значення американської допомоги червоній армії в справі розгрому гітлерівської Німеччини. Але до початку «холодної війни» американці допомагали СРСР і у відновленні зруйнованого війною народного господарства. У ті роки на причалах порту можна було побачити привезене з Америки обладнання для зруйнованих війною радянських заводів.
Це були різноманітні верстати, трансформатори, електродвигуни, дизельні установки і навіть паровози. Окрім американців, у цих перевезеннях почали брати участь і радянські судна, отримані як репарації від переможеної гітлерівської Німеччини. Це були теплоходи «Краснодон», «Адмірал Ушаков», пароплави «Генерал Черняховський», «Михайло Фрунзе».
Разом із портом відроджувалося Чорноморське морське пароплавство. Уже в 1946 році в Одесі швартувалися трофейні пасажирські судна: «Побєда», «Україна», «Росія», «Грузія», «Петро Великий», а згодом і «Адмірал Нахімов».
Улітку 1956 року після багатьох років сталінської «залізної завіси», якою СРСР відгородився від усього світу, з Одеського порту пішов у перший закордонний рейс навколо Європи під командуванням капітана Івана Письменного пасажирський теплохід «Побєда». На його борту були перші радянські туристи, які виїжджали за кордон, — відомі письменники, артисти, театральні та кінорежисери.
У тому ж році з Одеси до далекої Австралії на Олімпійські ігри вирушив пасажирський теплохід «Грузія» під командуванням капітана Елізбара Гогітидзе. На цих іграх у Мельбурні збірна СРСР з футболу стала чемпіоном Олімпіади.
З причалу Одеського порту я вирушав у свої далекі плавання. Яким же святом було повернення в рідний порт, де на причалі в очікуванні завершення митного та прикордонного оглядів тебе чекали рідні та близькі — квіти, обійми, поцілунки. І під ногами знову рідний причал, і ти — вдома!
Кого тільки зі знаменитих людей я не зустрічав на причалах Одеського порту. У 1956 році, коли в Іспанію поверталися врятовані від громадянської війни діти, проводжати їх прилетіла з Москви Генеральний секретар комуністичної партії Іспанії Долорес Ібаррурі.
Тут, при посадці на пасажирський теплохід «Україна», я бачив знаменитого футбольного тренера Валерія Лобановського, класика української літератури письменника Олеся Гончара. І вже не згадаю, в якому саме році бачив на причалах порту Фіделя Кастро, який приїздив до Одеси.
Вже працюючи меха-ніком на судах Чорноморського пароплавства, приходячи в порт, я радів барвистому розмаїттю прапорів на суднах біля причалів, радів безперервному руху стріл портальних кранів, що опускали й підіймали в трюми суден різні вантажі. А на рейді стояли десятки суден, які чекали своєї черги стати до причалів. Радувала цілодобова робота рідного порту.
У 1991 році з розпадом Радянського Союзу Україна стала незалежною державою. І з перших днів незалежності в країні почали відбуватися незрозумілі речі: почали закриватися численні одеські заводи, а Чорноморське морське пароплавство, створене ще 1833 року, за якийсь рік було розграбоване та знищене.
І порт на очах став порожніти. Все менше й менше біля його причалів з’являлося іноземних суден. І ті самі портальні крани, які ще недавно були в постійному русі, стояли, як нікому не потрібні й безкорисні. І все це робилося не якимись чужоземними загарбниками, а власними високопосадовими чиновниками. Все, що створювалося впродовж багатьох років українським народом, опинилося в руках невідомо звідки взятих олігархів.
А потім сталося найстрашніше — війна. І так само, як у 1941 році Одеський порт бомбила німецька авіація, з таким самим скаженством почала обстрілювати ракетами порт путінська Росія.
Ставши пенсіонером, у порт я вже потрапити не міг. Але ось нещодавно знайомий капітан портофлоту провів мене в порт. І знову, як після Другої світової війни, я побачив зруйновані російськими ракетами причали та обвуглені після пожеж складські приміщення.
На воді сиділи чайки. І, дивлячись на них, я згадав старе морське прислів’я: «Якщо чайки сіли на воду — чекай гарної погоди». І ця гарна погода прийде. Прийде обов’язково! Як прийшов незабутній 1945 рік.
Аркадій Хасін