|
|
   |
За радянських часів у газетах була рубрика «Письменник та читач». Читачі про щось запитували улюбленого письменника – і той через газету відповідав. Це сьогодні всі сидять, уткнувшись у телефони. А тоді в автобусах, тролейбусах, трамваях пасажири читали газети чи книжки. Імена письменників були у всіх на слуху. У нашому місті, наприклад, усі знали одеських письменників Гайдаєнка, Усиченка, Батрова, Лясковського, Зорич та інших. Їхні книжки не затримувалися надовго на книжкових прилавках, а за деякими стояли навіть черги. Все це було тоді.
Тому мене приємно здивував дзвінок одного мого читача. Звати його Володимир Куликов, він курсант судноводійського факультету Одеської морської академії. Знаючи з моїх книг, що я моряк і неодноразово бував у Японії, Володимир запитав, що мені відомо про Сад каменів в стародавній столиці Японії Кіото.
У Кіото я був один раз. І сьогодні, коли в Україні йде страшна війна, коли після чергового випуска новин мені стає не по собі, я згадую цей сад, куди приходять японці, щоб отримати, як вони кажуть, свіжого повітря від їхнього життя. Сад каменів — це місце для медитації та роздумів, воно символізує гармонію природи і дозволяє зануритися в себе.
А я потрапив у цей сад так. Одного разу ми прийшли до японського порту Осака. Швартуючись до причалу, вахтовий другий механік переплутав отриману команду з містка «вперед» і дав машині задній хід — ми навалилися на сусіднє судно, що стояло біля причалу. Для мене, старшого механіка, це була надзвичайна подія. Японці нас оштрафували. Я кілька днів не міг прийти до тями. Агент, який обслуговував наше судно,розмовляв російською, він порадив мені з’їздити в Кіото. «Там, — сказав він, — у Саду каменів, ви відчуєте приплив сил і знову знайдете віру в життя».
Згідно з правилами поведінки радянських моряків за кордоном, у Кіото я поїхати один не міг — тільки з групою. Але вмовити когось із членів екіпажу було важко, оскільки подорож коштувала грошей, а у наших моряків кожна йєна була на обліку. І все-таки мені вдалося вмовити двох матросів, яких я повіз до Кіото за свій рахунок.
І ось ми там. Таксист, якого я найняв біля вокзалу, привіз нас до Саду каменів. Це був невеликий простір землі, обгороджений високим парканом. У саду лежали камені різних розмірів і різних кольорів: чорні, яскраво-білі, сірі, а деякі віддавали блискучим синім. Навколо сиділи японці, чоловіки і жінки, мовчки дивлячись на ці каміння. Ми теж сіли, і я почав мовчки дивитися на зібрання цього каміння, намагаючись зрозуміти, в чому суть.
Незабаром біля мене сіла ще одна пара: літній сивий японець із дружиною. Зрозумівши, що ми європейці, він тихо запитав англійською, хто ми і звідки. Я відповів, що ми моряки, наше рідне місто Одеса. «О! – тихо вигукнув він. – Одеса! Я там був туристом. Був у Києві, Одесі. У вас там чудовий оперний театр. Такого я не бачив ніде у світі».
Ми тихо, щоби не завадити іншим присутнім, розговорилися. Я дізнався, що він капітан танкера, який возить нафту з Перської затоки до Японії, і перед кожним рейсом приходить сюди, щоб отримати, як він сказав, життєву енергію. За його словами, цей сад є торжеством вічності. «Вам, європейцям, — сказав він, — цього не зрозуміти. Але ми — він усміхнувся — зовсім інші».
Ось так я побував у Саді каменів. За кілька днів, закінчивши вантажні операції, ми пішли з Осаки, взявши курс до рідних берегів. Море штормило, спінені хвилі з гуркотом обрушувалися на судно, розтікаючись по палубі, і ніби знесилені йшли за борт. Сильно хитало. На ногах було важко стояти.
Дивлячись на стихію, що розбушувалася, я згадав слова: «торжество вічності». Воно було тут, у штормовому морі, і там, у мовчанні японського Саду каменів.
Аркадій ХАСІН