Роберта

Її звали Раїса. Але вона просила називати її Робертою. Чому? Поясню. Вона пересіла до нас в Індійському океані. Я тоді працював старшим механіком на теплоході «Більшовик Суханов». Ішли ми в Бомбей за вантажем індійського чаю, який потім розвозили портами Західної Європи. У рейсі захворіла наша буфетниця. Її пересадили на зустрічне судно. Це судно йшло до Одеси. А нам дали цю Раїсу-Роберту.

Дівчина виявилася не тільки діловитою, охайною і прекрасною буфетницею, а ще й чудово співала і акомпанувала собі на піаніно. Наше нудне життя моряків далекого плавання з її приходом заграло новими фарбами. Вечорами ми збиралися в кают-компанії і з задоволенням слухали її співи. А співала дівчина модні на той час пісні: «Червона рута», «Тум-балалайка» та інші.

У її обов’язки буфетниці, що обслуговує в кают-компанії командний склад, входило і прибирання кают — капітана та моєї. І коли вранці після сніданку вона приходила прибирати мою каюту, я намагався дізнатися: чому вона просить називати її Робертою?

Усі у нас звикли до її імені. Ніхто не згадував, що у судовій ролі вона — Раїса. Роберта так Роберта. Але я зі своєю допитливістю хотів все ж таки дізнатися: чому вона себе так називає? На всі мої запитання вона відмовлялася: вибачте, якось іншим разом. І справді, часу у неї на пусті розмови не було. Накривши вранці столи до сніданку, вона прибирала кают-компанію, потім каюти, про які я вже сказав, та ще йшла на камбуз допомагати чистити картоплю, ліпити пельмені чи вареники. А там уже треба накривати столи до обіду, знову прибирання, вечеря і вечорами — музичні номери.

І все-таки одного разу, коли вона прийшла прибирати мою каюту, я сказав: «Стоп, прибирати сьогодні не будемо!». Відібравши відро і швабру, посадив на диван: «Розповідай!». Помовчавши, озирнувшись на двері, вона раптом заплакала. Я мовчав і чекав. Витерши очі, вона сказала: «Ну гаразд».

Коли 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, їй було 5 років. Народилася вона та виросла на Слобідці. Батько — військовий моряк. Як багато військових моряків, з початком війни зійшов з корабля і вступив у загін морської піхоти. В одному з боїв він отримав поранення, і його відправили до міського шпиталю. У середині жовтня 1941 року, коли радянським військам довелося залишити Одесу, шпиталь евакуювати не встигли. Напередодні вступу ворожих військ у місто батько пішов зі шпиталю і буквально приповз додому. Згодом він дізнався, що всіх поранених окупанти розстріляли.

Наприкінці грудня 1941 року румунська влада, яка господарювала в окупованому місті, створила на Слобідці єврейське гетто. У неділю румуни дозволяли мешканцям Слобідки приходити в гетто і приносити в’язням на продаж всіляку їжу. Зима була морозною, сніжною. На санчатах люди привозили загорнуті в ганчірки каструлі із супом, борщем та іншою їжею. В’язні гетто були приречені на голодну смерть. Ті, хто мав окупаційні марки (так називалися тоді гроші) або деякі речі, на які можна було обміняти їжу, з нетерпінням чекали на ці недільні дні. Батько нашої буфетниці, оговтавшись від поранення, теж почав привозити на санчатах каструлю з борщем. Мати її хворіла, і батько займався домашнім господарством.

Коли він у черговий раз був у гетто, побачив серед натовпу людей, які стояли на морозі, маленьку дівчинку у потертому пальті й в’язаній шапочці. Вона стояла і дивилася на людей, які їли. Батько нашої буфетниці покликав її і запитав: чому вона сама і де її батьки. Відповіла: батько — на фронті, мати померла. Жила з бабусею, але бабуся теж померла, і її відвезли на підводі з іншими мертвими. Недовго думаючи, батько схопив дівчинку, яка мала років п’ять чи шість. Вона не закричала, дитячим чуттям розуміючи, що її хочуть врятувати. Загорнувши в ганчірки, уклавши на санки, накривши якимось рядном, він разом зі своєю каструлею, вивіз дівчинку з гетто.

Так у нашої буфетниці з’явилася сестричка на ім’я Роберта. Навесні 1942 року гетто закрилося, бо всю зиму євреїв вивозили до сіл Одеської області на розстріли. Ті, кого не встигли розстріляти, — померли від голоду та хвороб. Батько нашої буфетниці почав працювати вантажником у порту. У квітні 1944 року радянські війська звільнили Одесу від фашистських окупантів. Незабаром батько був заарештований. Його звинуватили у співпраці з окупантами. Він загинув у катівнях НКВС.

Дівчинка, яку батько вивіз із гетто, росла з нашою буфетницею як рідна сестра: разом ходили до однієї школи, до одного класу і навіть сиділи за однією партою. Після закінчення школи Роберта хотіла вступити до медичного інституту. Але, як єврейку, її не прийняли. У свій час я плавав старшим механіком пасажирського теплохода «Україна», який ходив близькосхідною лінією. Декілька рейсів з нами ходив судновим лікарем викладач Одеського медичного інституту, відомий у місті невропатолог Юрій Львович Курако. Він мені якось сказав, що тодішній ректор Одеського медичного інституту , не соромлячись, висловився так: «Поки я ректор цього інституту, жоден єврей до нього не вступе». З цієї причини її не прийняли до університету. Вона пішла працювати санітаркою до лікарні.

А згодом, коли почався виїзд євреїв до Ізраїлю, поїхала до цієї країни. За законами Ізраїлю її призвали до армії. Відслуживши, як належало, два роки, вона вступила до Єрусалимського університету на медичний факультет. Але одного разу на одній із єрусалимських вулиць потрапила у теракт і загинула. На згадку про неї Раїса і назвалася Робертою.

З приходом в Одесу на судно повернулася наша буфетниця, що видужала. І Раїса-Роберта пішла. Але ще довго, заходячи в кают-компанію, я дивився на осиротіле піаніно, яке наче чекало на нашу Раїсу-Роберту. Але вона не приходила...

Аркадій ХАСІН