|
|
   |
Підземелля Одеси завжди були оточені загадковою та навіть містичною аурою. В них історія тісно переплітається з легендами, а реальність — з грою уяви. Таємничий підземний світ під Одесою породив багато містичних історій. Існує безліч оповідок про те, що люди, котрі загубилися в катакомбах, бачили примар померлих, чули дивні шуми та голоси, які не можна пояснити раціонально. Але наскільки правдиві ці історії? Чи справді можна побачити привидів в підземеллі під Одесою?
Цікавий міф із викриттям його містичної частини наводить у своїй книзі «Старая Одесса» Олександр Дерибас. Згідно з міською легендою, будинок Гагаріна (на Ланжеронівській) був з’єднаний підземними ходами з катакомбами, початок яких розташовувався в кручі під будинком Жеребцова.
У 1870-ті роки в будинку Гагаріна була квартира й танцювальний клас пана Різголя. У приміщенні періодично чули голоси, плач, ридання. Щоб з’ясувати обставини цих загадкових подій, було створено спеціальну комісію з техніків, спіритів та чинів поліції. Виявилося, що вітер з моря проникав у щілини підземель, а звідти — у верхні приміщення.
Створюють міфи про катакомби й сучасні дослідники. Так, у двох номерах газети «Одесский вестник» (за 31 березня та 1 квітня 1992 року) було опубліковано велику статтю «В поисках катакомбников». Автори статті наводять дані про дослідження в катакомбах антрополога професора Марушевського, який в 1954-му знайшов дивний скелет, схожий на скелет неандертальця. Однак череп був настільки дивним, що явно ніякого стосунку до неандертальців цей скелет вочевидь не мав. Знахідка була, м’яко кажучи, скандальною, тому експедицію професора закрили, а череп із підробленою етикеткою помістили до палеонтологічного музею Одеського університету. А в 1992 році клуб «Шукач» (насправді йдеться про клуб «Пошук»), очолюваний Костянтином Проніним, провів власну експедицію в ті ділянки катакомб, в яких працював професор Марушевський. В результаті пошуків експедиції вдалося побачити в катакомбах дивну істоту: «Сплющений череп, порожні, наче зашиті очниці, величезні вуха, що виступають над кудлатою шевелюрою…».
Далі автор статті стверджує, що «згідно з думкою фахівців, катакомбники — набагато давніші за людей і є давно загубленою паралельною ниткою еволюції». Чудовий нарис про «наукову» експедицію та «заборонені знання», які останнім часом такі популярні. І лише дата публікації розставляє все на свої місця. Можливо, цей жарт і породив легенду про вкриту вовною людину в катакомбах під Нерубайським, який живиться кажанами.
Буває, що містичні історії народжуються внаслідок розіграшу. Костянтин Пронін розповів мені цікаву історію про «виклик духу Тимофія Грицая» під час святкування 50-річчя клубу «Пошук» у катакомбах. Розіграш був обставлений досить вдало і справив враження на багатьох присутніх. На жаль, під час розмови з «духом Грицая» ніхто не спромігся попросити розповісти свою справжню біографію. Ще одна таємниця одеських катакомб залишилася нерозгаданою.
В особистому архіві Костянтина Костянтиновича є добре оповідання про гру з часом в одеських катакомбах. У ньому Пронін зустрічається з собою за подій, які сталися 40 років тому. Такий прийом неодноразово використовували літератори й навіть кіношники, поміщаючи своїх героїв в одеські катакомби. Про цю гру йдеться в сюжеті фільму «Усмішка Бога, або Суто одеська історія».
Кореспондент журналу «Вокруг света» І. Болгарин, описуючи в 1960-х роках спуск у катакомби, згадував дивний крик, який долинав здалеку. На запитання, що це може бути, один з учасників експедиції вирішив налякати новачків, запевняючи, що так кричать численні привиди в катакомбах. Далі учасники походу почули, як хтось біжить, і з його грудей вириваються крики та стогін. Зглянувшись, переляканим новачкам пояснили, що «над катакомбами мчать машини, люди йдуть, розмовляючи і сміючись. А звук, що проникає крізь тріщини у вапняку, заломлюється і доходить у спотвореному вигляді». Допомагає почути і навіть побачити привидів у катакомбах сенсорна депривація. Наш мозок постійно обробляє величезні масиви інформації, які надходять від наших органів чуття. Наші очі постійно передають у мозок сигнали, які переробляються на зображення, наші вуха передають у мозок сигнали, які переробляються на звукову інформацію. Якщо різко припинити інформаційні потоки, мозок дає збій. І ми починаємо чути й бачити те, чого в реальності немає.
Якщо ж якісь сигнали починають надходити (наприклад шарудіння крил кажанів), мозок починає їх посилювати, що також призводить до спотворення сприйняття реальності. У той час, коли електричних ліхтарів ще не було, використання свічок у катакомбах так само призводило до різних видінь — часто в катакомбах є невеликі потоки повітря через дрібні, практично непомітні щілини у вапняку, через які полум’я свічки починає коливатися, відбиваючись на стіни у вигляді химерної гри світла і тіней. В результаті мандрівник по підземеллях виявляється оточеним примарними видіннями.
Проте досвідчені дослідники катакомб розповідали й інші історії. Наприклад, про те, як годинами не могли вийти до певного коридору, хоча шлях до нього знали на рівні рефлексів (бо роками ходили цим маршрутом). Чому досвідчені спелестологи годинами блукали знайомим протягом десятиліть маршрутом? Це запитання я залишаю без відповіді.
Дмитро ЖДАНОВ