|
|
   |
Вислів про те, що фонди особового походження репрезентують усі сфери життя і діяльності фондоутворювача та в силу видового різноманіття документів є невичерпним джерелом інформації про історичні процеси, вже став хрестоматійним.
Але його повною мірою можна віднести до прийнятого на державне зберігання до Державного архіву Одеської області фонду історика Григорія Івановича Гончарука. Фонд налічує 503 одиниці зберігання і є одним з найбільших особових зібрань, які приймалися на зберігання за весь період існування обласного архіву, який почав свою роботу в 1920 році.
Щоб не бути голослівними, наведемо конкретні приклади з числа фондів колег-істориків: фонд історика А. Д. Бачинського налічує 159 справ, М. Д. Дихана — 144, О. П. Доброклонського — 148, І. А. Линниченка — 618 (фонд не був переданий особисто, документи були знайдені в його квартирі), К. Д. Петряєва — 253. Варто додати, що особове зібрання має перспективу до розширення і збільшення, адже сини Г. Гончарука, як і батько, є відомими представниками інтелектуальної думки України. Анатолій Гончарук — знаний економіст, Тарас Гончарук — авторитетний історик. За умови передачі синами документів про свій науковий доробок фонд Г. І. Гончарука може перерости в родинний, на що сподіваються співробітники обласного архіву.
Особовий фонд історика складається з блоку творчих матеріалів (рукописи дисертаційних досліджень, монографій, статей та доповідей); паперів біографічного характеру (статті, вірші-присвяти історику, документи про захист його честі і гідності та ін.), матеріалів про наукову, службову і громадську діяльність (робочі плани і звіти, копії наказів, характеристики, довідки, про наукові досягнення і просування кар’єрними сходинками, добірка документів про участь у діяльності громадських організацій) та ін.
Культурну цінність персонального зібрання Г. І. Гончарука підкреслює не лише той факт, що це цілісний документальний комплекс про життя та діяльність історика, але й збереження в ньому матеріалів про кафедру історії та етнографії Одеського політехнічного університету, документів про роботу радянських спеціалістів в Кабульському університеті, матеріалів з питань вироблення системи гуманітарної освіти в вищих навчальних закладах Одеси, і документів таких авторитетних інституцій, як Одеська крайова організація Народного руху України, Одеське товариство «Меморіал», Одеське відділення Конгресу української інтелігенції, які в силу різних причин, швидше за все, були б втрачені.
Так, в архіві зберігатимуться і будуть доступними для користувачів документи з історії Одеської крайової організації Народного руху України, які, незважаючи на зусилля архівістів, на даний момент так і не були передані на державне зберігання; службові записки та доповідні з пропозиціями щодо викладання історії в Одеському політехнічному університеті також збереглися як виняток з правил завдяки Г. Гончаруку, адже подібні документи не надходять на зберігання у складі управлінських фондів. Документи про роботу радянських спеціалістів в Кабульському університеті дають науковцям широкий вибір тематики досліджень. Їх можна вивчати як історичне джерело, що висвітлює питання обміну досвідом між державами; досліджувати історію вказаного навчального закладу і розвитку освіти в Афганістані тощо.
Документальні матеріали громадських об’єднань і політичних партій є носіями інформації про період становлення державності незалежної України, зародження інституту громадянського суспільства, утвердження ідеї самостійності та національної єдності. Всі вищезазначені документи та багато інших чекають на дослідників.
Людмила ЛІСУНЕЦЬ. Головний спеціаліст відділу формування національного архівного фонду та діловодства Державного архіву Одеської області