|
|
   |
Трохи більше 100 років тому, 27 червня 1905-го, почався матроський бунт на броненосці «Потьомкін». Здавалося, ми знаємо все про ключові моменти цієї історічної події. Похід на Одесу від Тендри, де відбувалися учбові стрільби і почався заколот, труна з тілом Григорія Вакуленчука біля міських сходів, невдала спроба поповнити запаси вугілля у Криму та сумний фінал — броненосець у порту румунської Констанци переходить до рук місцевої влади. Матросів, які повернулися додому, показово покарали: репресували, когось стратили, когось по етапу погнали на каторгу.
І вже мало хто знає, що саме після повернення почесного караулу матросів з похорону Григорія Вакуленчука в Одесі на одній із міських вулиць його було обстріляно армійським патрулем — двоє «потьомкінців» загинуло, троє було заарештовано, що і розпалило рішучість повстанців.
Небагато хто з одеситів уявляє і те, як закінчив сам броненосець, як склалася його подальша доля і те, що після повстання корабель, від гріха подалі, було перейменовано на «Святий Пантелеймон».
З кораблем, ще до того, як він вперше вийшов у море, сталася біда. На стапелях Миколаїва у машинному відділенні виникла пожежа. Довелось замінювати сучасну на той час систему котлів на застарілу твердопаливну. Броненосець протягом свого існування ніби повторював долю князя, на честь якого отримав своє ім’я. І вік корабля також виявився недовгим. Восени буремного 1917 року «Потьомкін» отримав символічну назву «Борець за свободу» і невдовзі увійшов до Українського військово-морського флоту. Загинув він у так званій громадянській війні у квітні 1919 року.
Так склалося, що артилерійський квартирмейстер Григорій Вакуленчук багатьом з нас видається центральною фігурою оглушливих подій червня 1905 року на рейді Одеси. В цьому переконує встановлений пам’ятник матросу, загиблому від куль офіцера, шкільні підручники, історіографія минулих часів і не в останню чергу фільм Сергія Ейзенштейна, кінематографіста, скованого партійною цензурою. Усе це разом зробило Вакуленчука авторитетним «ватажком» повстання, принаймні, у свідомості багатьох з нас.
При цьому нікому з дослідників так і не вдалося розкопати переконливих доказів лідерства Вакуленчука в дофлотському минулому. Водночас достеменно відомо про те, що до повстання на броненосці він не був помічений у жодній спробі непокори офіцерству та у критиці царської влади. Більше того, для команди він, схоже, взагалі був чужинцем! Про це майже в один голос свідчили усі сто двадцять сім «потьомкінців», що опинилися під судом. Ніхто з підсудних навіть не намагався перекласти на нього провину за те, що відбулося на борту.
Для з’ясування істини про те, ким Вакуленчук був насправді, потрібно також враховувати дані його біографії. Цей двадцятишестирічний хлопець родом з селян і до вступу до флота ніколи не був містянином. Ось тут і криється заковика, де саме він міг вступити до РСДРП, як це стверджує партійна історіографія? Адже в самій цій назві чітко позначено — «робоча». Саме на цьому моменті короткого життя «революціонера» впевнено наполягали цілі покоління його біографів, саме з цієї причини деякі недовчені радикали сьогодні вимагають знесення пам’ятника трагічно загиблому Вакуленчуку на Митній площі.
І ось ще один цікавий факт. Корабельний священик отець Пармен свідчив, що перед смертю від ран Вакуленчук побажав сповідатися і причаститися — і це не вписується в образ професійного революціонера того часу. Самого отця матроси побили прикладами гвинтівок і після цього він переховувався у матроському гальюні. У листівці, що лежала на грудях покійного Вакуленчука, матроси обіцяли «охрестивши себе хресним знаменням, піднятись на боротьбу проти гнобителів».
На час підходу «Потьомкіна» до Одеси у місті вже бастують робітники майже усіх підприємств, хоча пакгаузи Одеського порту ще не розгромлено і не пограбовано, це відбудеться увечері дня похорону Вакуленчука.
Ніякого розстрілу на міських сходах не було. Це творча знахідка Ейзенштейна, поліція просто намагалася розігнати стихійний мітинг над тілом вбитого матроса. Коли ж пристойна публіка, що щиро співчувала повсталим матросам, розійшлася по домівках, і на причали порту вдерлася «темна маса» з окраїн міста, починається кривава розправа над мародерами.
Пізніше, вже за радянських часів, відбулося повне ототожнення того сигнального прапора червоного кольору, піднятого на броненосці, згідно флотського статуту, на знак початку стрільби по місту і з метою налякати поліцію та війська, з «червоним прапором революції». На кораблях ескадри, що підійде до Одеської затоки з метою приборкати екіпаж «Потьомкіна», майорітимуть точно такі ж сигнальні прапори.
В усі часи версія про спонтанне обурення моряків «Потьомкіна» відповідала вимогам ідеологів, що узяли на себе роль творців історії. Корабельні документи, на які посилалися дослідники, свідчать про те, що на момент повстання на кораблі служили 724 матроси, 15 офіцерів, два лікарі і священик. Переважна більшість моряків походила з сіл, тобто, по суті, на думку недобросовісних істориків, начебто являла собою темну неписьменну масу. Мовляв, проти царизму вже протестують не тільки професійні революціонери. Навіть «глибинний народ», доведений до відчаю, майже несвідомо взявся за зброю. І така версія, що виникла пізніше, цілком підходить для маскування правди.
Житомирський журналіст, земляк Григорія Вакуленчука, Данило Кулиняк, першовідкривач української складової у повстанні на «Потьомкіні», стверджує: «Борт повсталого у червні 1905 року «Потьомкіна», який на одинадцять днів під малиновим козацьким прапором став острівцем свободи, плавучою козацькою республікою, цілком можна назвати кораблем української революції на Чорному морі та предтечею загальноукраїнської революції 1917—1918 років».
Малиновий прапор — це, швидше за все, натяжка. Де матроси знайшли стільки потрібної тканини? Наскільки відомо, навіть сигнальні прапорці малинового кольору ніколи не використовувались на жодному військовому флоті усього світу для комунікації кораблів.
Але те, що повстання було найяскравішим проявом народного гніву на Чорноморському флоті і навіть почалося з патетичного вигуку Григорія Вакуленчука «Та доки ж ми будемо рабами!», у повній мірі вірогідне. У матеріалах суду над заколотниками ця фраза виглядає так: «Братці, що вони роблять із нашими товаришами? Забирай гвинтівки та патрони! Бий їх, хамів! Досить бути рабами!».
Григорій Вакуленчук, а він був родом із села Великі Коровинці на Житомирщині, загинув у перший же день повстання: його, як відомо, двома кулями смертельно поранив переляканий офіцер Гіляровський.
А що трапилося перед тим? Матроси застрелили свого командира, молодого лейтенанта Нєупокоєва. Сталося це під час паніки, що охопила екіпаж після того, як вахтові винесли на палубу брезентовий чохол з рятувального човна, як видалось бунтівникам для того, щоб кров розстріляних не заплямила палуби. І цей наказ командира корабля виявився роковим, як для усього екіпажу «Потьомкіна», так і для нього самого. Матроси увірвалися до каюти командира, коли той у спідній білизні хотів викинутися за борт крізь ілюмінатор.
Саме у той час, коли під ображені вигуки команди на палубі з’явився чохол, один з матросів, той, що вів на кораблі релігійну пропаганду, заради забави вцілив у чайку. Екіпажу, що відпочивав по кубриках під палубою, видалось, що почалася страта. Постріл, що пролунав, було сприйнято екіпажем як сигнал початку активних дій.
Вихор буремних подій закрутився наповну після команди командира корабля Євгена Голікова викликати на допомогу міноносець №267. А коли той замешкався, намотавши на гвинт канат з рятувального човна, пролунала командирська команда підірвати броненосець, коли ж і це не вдалося, відкрити кінгстони.
Міноносець №267 і став першопричиною заколоту на «Потьомкіні». На зворотньому курсі, після закупівлі м’яса на одеському базарі, корабель налетів на рибальську шаланду і надовго зупинився для з’ясування усіх обставин цієї події. Оскільки холодильних камер на міноносці, як і на інших кораблях, не було, їх просто ще не винайшли, то частина м’яса вкрилася опаришами. І на борт «Потьомкіна» потрапила вже не в досить свіжому вигляді. Про це дізналася команда і вирішила висловити свій протест, відмовившись від їжі.
А що все ж таки було реальним поштовхом до непокори?
Кадрові морські офіцери з бойовим досвідом на «Потьомкіні» обчислювалися одиницями. Красуватись у білих рукавичках з вказівним пальцем напоготові було улюбленим заняттям командного складу. Матроські командири наголошували на звичній для військових жорсткій дисципліні, а розмови по душах, розбір скарг підлеглих віддавали на відкуп молодшим за званням кондукторам, унтер-офіцерам, боцманам, фельдфебелям. Ті ж особливою тонкістю у відносинах з матросами не вирізнялись. І саме за це гидливе ставлення до себе нижні чини відверто не любили офіцерів, називаючи їх «драконами».
Тільки до офіцерів, що прибули на флот із запасу у зв’язку з мобілізацією, матроси не мали претензій і пощадили під час розправи над командирами.
Старші за віком одесити добре пам’ятають той розлогий дуб, що ріс біля Музею морського флоту на розі Пушкінської та Ланжеронівської. Той красень, посаджений зовсім не «сонечком російської поезії», як стверджувала колись міська легенда, а саме матросами з «Варяга». З-поміж моряків з «Варяга» та канонерки «Кореєць», які чудом врятувалися в морському бою з японцями при Чемульпо і відпочивали в Одесі проїздом, було відібрано чотирнадцять матросів, яких залишили служити на «Потьомкіні». Серед них панувала зневіра, і вони приступили до виконання службових обов’язків на новому кораблі без особливого підйому.
До того ж флотом уже поповзли чутки, що чорноморців готують для відправки на японський морський фронт слідом за балтійцями. Багатьом матросам такий поворот долі не подобався, бо кожний з них був певний — війну програно.
При глибокому вивченні архіву, виявиться, що єдиним серед моряків, здатним на відверту непокору, був мінно-моторний квартирмейстер 1-ї статті Панас Матюшенко. Саме він брав участь у «казарменому заколоті» в Севастополі роком раніше до подій на рейдах Тендри та Одеси. Учасників заколоту було амністовано. Крім того, за деякими свідченнями «потьомкінців» на суді Матюшенко був учасником зборів моряків під Севастополем і брав участь у підготовці загального повстання на флоті.
…Через багато років після подій на «Потьомкині» на льотному полі Санкт-Петербурга сталася страшна трагедія. В результаті аварії один з перших російських авіаторів, капітан Левко Мацієвич, загинув на очах у тисяч глядачів.
До речі, Левко Мацієвич мав багатий політичний досвід. Ще у часи навчання в Харківському політехнічному інституті він і його товариші навіть заснували революційну українську партію. На початку минулого сторіччя РУП планувала підірвати пам’ятник Пушкіну та монумент Катерині Другій в Одесі, вважаючи їх символами російського імперіалізму. Бронзовий поет таки постраждав, а до Катерини справа не дійшла. За подібну діяльність Мацієвича було виключено з інституту і депортовано до Севастополя під нагляд поліції.
Тут він організував освітню організацію, членами якої були матроси з броненосця «Потьомкін». Більшість членів екіпажу були українцями. Тепер стає зрозумілим, в яких зібраннях брали участь матроси. Невипадково «Кобзар» з його закликами до боротьби був улюбленою книжкою «потьомкінців», поезії поширювалися у вигляді «летючок» по всьому флоту. І твердження, що вони являли собою аполітичну, «сіру», безідейну масу виглядає непереконливо і суперечливо!
Офіцери «Потьомкіна» в радянській трактовці виглядають, як закляті вороги матросів. Цікаво, що один сумський журналіст розкопав історію поручика Олександра Коваленка, який приєднався до повсталих матросів. Стаття у обласній газеті спричинила великий скандал. Виявилося, що Коваленко був, за тодішнім визначенням, «українським буржуазним націоналістом».
Наприкінці позаминулого століття у Харківському технологічному інституті відбулися студентські заворушення, керівниками та організаторами яких були Коваленко та Хоткевич. Останній — земляк і друг юності Панаса Матюшенка. У заворушеннях взяли участь понад триста студентів. Коваленко та Хоткевич стали співавторами створення революційної української партії. Не залишився осторонь і їхній однокурсник, майбутній офіцер флоту і льотчик з трагічною долею Левко Мацієвич.
За два роки до повстання на «Потьомкіні» Олександр Коваленко отримує диплом інженера-технолога і стає морським офіцером. І саме тут, на морській службі, доля звела його з Панасом Матюшенком. Офіцер і матрос знайшли спільного друга Хоткевича. Саме Коваленку «суднова комісія» повстанців доручала відповідальні завдання. Він виголошував палкі промови перед екіпажами інших кораблів, а звертаючись до матросів, називав їх «братами по крові».
Після здачі броненосця у Констанці та еміграції, де він вів активну наукову діяльність, Олександр Коваленко став одним із найпомітніших діячів часів Української Народної Республіки, займаючи високі дипломатичні та міністерські посади у її уряді.
Що ж стосується Матюшенка, то, за його власними словами, він не був членом жодної партії, хоча вже під час повстання його активно запрошували до себе більшовики, меншовики, соціалісти-революціонери і навіть члени єврейського союзу «Бунд». Але Панас називав себе «безпартійним революціонером», а революцію розумів дуже оригінально. Вже після Констанци доля кидала Матюшенка Європою. У Женеві він примудрився посваритися з самим вождем пролетаріату, а за океаном він, робітник заводу «Зінгер», зустрічався з Максимом Горьким.
І все ж Матюшенко, бажаючи Україні визволення, повертається до Миколаєва, де на його слід виходить поліція. Арешт стає невідворотнім. Під посиленим конвоєм його відправляють до штабу Чорноморського флоту у Севастополь. Суд висуває Матюшенку чимало звинувачень. Серед них і за політичні вимоги, такі, як вільне самовизначення націй та здобуття освіти рідною мовою. Він відмовляється від адвоката і усю вину бере на себе, рятуючи інших учасників повстання. Вердикт суддів — страта.
Відлуння подій на броненосці «Потьомкін» пронеслося через ціле сторіччя і у наші дні звучить зовсім по-новому. Матроси з «Потьомкіна» дали суспільству чітко зрозуміти, що вони страждатимуть, вмиратимуть і робитимуть усе, що накаже офіцер, але тільки на умовах справедливості і, головне, без приниження людської гідності і честі, заради високої мети, а не забаганок якого-небудь спесивця.
Відповідь на питання «Що ж то було?» очевидна. Якщо врахувати, що весь Чорноморський флот складався переважно з українців, то повстання на броненосці «Потьомкін» стало виявом суто українського волелюбного менталітету, який, як показує і наш час, ніякою силою подолати неможливо.
Юлій ШАРАБАРОВ