За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Антон Головатий — запорізький кавалер

№110—111 (10857—10858) // 15 октября 2020 г.
Антон головатий —запорізький кавалер

14 жовтня - День українського козацтва

Феномен Антона Головатого в тому, що ця яскрава особистість повністю руйнує уявлення про козаків, як про лихих рубак, людей суворих, а іноді легковажних і розгульних, без особливих духовних потреб.

Сама постать Головатого доводить, що європейські цінності для українців тієї пори були швидше правилом, ніж винятком. Варто тільки згадати, що до Катерининського періоду майже всі українські міста, як і європейські, мали Магдебурзьке право, як ключову умову для свого повноцінного розвитку.

Особистість Антона Головатого викликає щирий подив і здивування, захоплює своєю благородною самобутністю. Юний Антон отримав якісну освіту, досконало володів латиною, грецькою, французькою, польською та російською мовами, знав історію, географію, математику.

Головатий вперше побачив Запорізьку Січ після навчання в одній з київських бурс, у 1757 році у віці двадцяти п’яти років.

З роками запорожці, помітивши його неабиякі здібності, обирають амбітного козака курінним отаманом. До цього моменту Головатий на Запорізькій Січі виконував клопітні обов’язки писаря, а по суті адміністратора, судді, господарника і навіть дипломата, набравшись безцінного досвіду керівництва такою неспокійною громадою, якою була Січ.

Козаки повірили в компетентність свого старшини, в його високу ерудицію і саме йому, грамотному переговірнику, довірили представляти Запорізьку Січ в далекому Петербурзі в день сходження на престол нової цариці Катерини Другої. Саме під час пишної коронації і відбулась перша і далеко не остання зустріч Головатого з Катериною.

Молода амбітна цариця вирішила «свистати всіх нагору», щоб оцінити свою велич. І ось делегації територій, так чи інакше пов’язаних з російською короною, прибули до Петербурга в день коронування Катерини на царство, потішаючи царицине імперське самолюбство. У Санкт-Петербурзі Головатий перебуває з делегацією запорізьких січовиків і поступово стає душею свята.

Молодий козак хизувався в компанії вельмож в незвичайній для столичної моди шубі з лисиці під зеленим сукном з золотими петлями, знав толк в дотепних жартах і майстерно підтримував веселий безтурботний настрій гостей. В очах російської влади Антон Головатий постає справжнім кавалером, людиною з вишуканими манерами і тут же стає для петербурзького вищого світу сенсацією.

Найясніше свято в столиці, загубившись в низці днів, тривало тижнями. Вечорами Головатий грає для імператриці і її гостей на бандурі. У піснях, складених ним, є і любов, і козацька туга за рідним краєм, і чоловіча честь, героїзм і мужність воїна. Катерина, хоча і насилу розбирає мову виконавця, все ж відчуває його щирість і висловлює відверте захоплення талантом молодого козака.

Інакше і бути не могло. Цариця цінувала обдарованих людей. Незадовго до своєї смерті Катерина сама склала розлогу епітафію для свого майбутнього надгробка, яка стала своєрідним автопортретом правительки. Серед інших там є і такі рядки: «вона любила життя, відрізнялася веселістю вдачі. Їй подобалися світські розваги і мистецтва». Правда, з часом імператриця зізнавалася, що не володіє «творчим розумом». Катерина писала п’єси-комедії, казки для дітей. диторії. Її перу належить навіть лібрето для опери.

Від душі любила цариця маскаради! Одягаючи маску, вона ставала знову тією маленькою Фіке, що з зойками бігала по величезному штеттинському замку, нерідко отримуючи від матінки ляпас і не підозрюючи, що незаконно ображений нею народ складе про неї сумну пісню: «Катерино, вража мати, що ж ти наробила? Край веселий, край хрещений та й занапастила!».

Перед істинним талантом Катерина схилялася без зайвих дозвільних слів. М’який баритон Головатого, срібний передзвін струн майже казкової бандури, від звуків якої колихається полум’я свічок на святково прикрашених канделябрах, приводить царицю та інших слухачів у непідробний захват. А коли з роками змужнілий Головатий виконає їй пісню власного твору про передчасну смерть Григорія Потьомкіна (помер в 52 роки), цариця вперше заридає на публіці.

Пізніше, саме під час зруйнування російською владою Запорізької Січі, у столиці перебувала делегація запорізьких козаків на чолі з Головатим. Півроку запорізька делегація обивала пороги царських канцелярій з проханням полюбовно вирішити «козацьке питання», і як виявилося згодом — марно. Поки козацькі посланці шукали правди по усілякого роду імперських інстанціях та чекали на аудієнцію у імператриці, російські війська під орудою серба генерала Текелі зруйнували Січ.

Головатий дізнався про це особисто від Потьомкіна, який поводився з ним зверхньо, навіть зухвало, помилково вважаючи, що Січ зруйновано, і цариці вже довіку не потрібні послуги козаків. Це при тому, що на прохання Катерини січовики прийняли князя до своїх лав, давши йому прізвисько Нечеса. Дивною для козацького ока видавалася потьомкінська перука.

І до того ж саме Потьомкін відзначився ініціативою з розгону Січі, підігруючи цариці у її не в міру амбітних планах. А коли османи знову пішли війною, обережно почав нагадувати Катерині про запорожців.

...Самогубство на православній Січі вважалося великим гріхом, але запорізькі статути дозволяли смерть від руки побратима. І в цьому козацькому законі відчувалася та гордовита справедливість — навіть своєю смертю довести незгоду і правоту.

І щоб замолити всі земні гріхи сивий запорожець наказав молодшому читати всі відомі йому молитви, а після «Отче наш» піти на небо. Перед тим, як вимовити останнє «Амінь», молодий раптом зупинився у роздумі: «І що ж, батьку, ось так задешево продамо життя наші? Краще помремо в бою. А так ні слави, ні честі, ні доброї пам’яті! І що скажуть про нас побратими наші? Перепилися та й загинули собачою смертю? Гірко, батьку, гірко!».

Сивий козак, опановуваний схожими думками, ствердно кивнув головою і, відходячи від важких роздумів, рішуче засунув свій пістолет за пояс. Молодий майже одночасно повторив його жест, підняв руки до неба і різко опустив їх, немов відмахнувся від поганих намірів. Так Сидір Білий і Антон Головатий обрали вірний шлях — щоб там не було не дати загинути Запорізькому козацтву.

А тоді, у столиці під час коронації Катерини, Головатий ознайомився зі столичними придворними порядками і заручився підтримкою вельмож, адже всі учасники церемонії поспішають звести знайомство з миловидним козаком, а це дозволяє йому заводити корисні зв’язки, між справами успішно вирішувати важливі для запорожців земельні питання.

Головатий, володіючи даром дипломата, не втрачав зв’язку з імператрицею протягом усього свого життя. І ніколи не рубав з плеча, доводячи Катерині свою правоту. Згодом з’явився і результат — збережене від гніву цариці козацьке військо, і її «дар « козакам — Кубань. І все тому, що Антон Головатий вірив у козацьку силу і чітко розумів, що імператриця все одно зрозуміє, що без козаків перемоги приходитимуть до неї тільки уві сні.

Отож, у серпні 1775 року Катерина без вагань розігнала Запорізьку Січ.

В ті епохальні дні на серці Головатого було дійсно неспокійно. Людина розумна, освічена, Головатий інтуїтивно розумів, що рано чи пізно козаки зможуть відродити Січ, оживити її честь і славу. І свідомо пішов служити російській короні. З приводу того чи зрадив Головатий козацтво, чи зробив його бранцем російської імперськості, неодноразово виникали суперечки, навіть глузування через нібито бажання Головатого всидіти на двох стільцях.

Сьогодні ясно одне, що подібні розмови ведуться, щоб принизити роль козаків у боротьбі з Портою. Кинулися в ніжки російській цариці, значить стали повними васалами імперії, допоміжною, залежною силою, а отже, претензії на якусь винагороду — марна справа. Легко ставати в позу і нехтувати досягненнями предків заради непомірної принциповості. Неважко уявити, що сталося б з нашою землею, якби така могутня сила, як козаки вийшли з геополітичної гри, склали зброю і свої клейноди, саморозпустилися і взагалі пішли б до чужих берегів. І ось питання «Як би виглядали сучасні політичні карти?».

Думка Катерини про козаків кардинально змінювалася рік від року, а перші перемоги в Потьомкінській війні під Кінбурном, Очаковом, Хаджибеєм, а згодом і підкорення Ізмаїлу відкрили їй очі на те, що собою являли козацькі полки, їхній безцінний бойовий досвід. Саме козаки, як ніхто, добре зналися на османській манері ведення бою, розуміли, яку тактику їй протиставити для досягнення перемоги. В Причорномор’ї козаки здавна почувалися, як вдома, адже громили і турецькі фортеці в пониззі Дніпра за часів гетьманів Самойловича і Мазепи, за рік до розгону свого війська в попередній війні з турками з боями ходили по Дністру і Дунаю.

Катерина раптово зрозуміла: відмахнутися від вправних воїнів, до того ж озброєних, з власною кіннотою, було б вкрай необачно! Оособливо перед лицем нової загрози з боку османів. І цариця на цей раз не помилилася. Козаки у новій війні виправдали надії Потьомкіна.

Під рукою Головатого, а в куратори козацькому старшині призначили адмірала де Рібаса, козаки на двох сотнях веслових «чайок» розгромили турецький флот у Дніпровському лимані поблизу Очакова. Напередодні тієї другої російсько-турецької війни Антон Головатий, відклавши судові справи, зайнявся будівництвом козацького флоту, якому судилося виступити ударною силою в перемозі над турками. Повним ходом йшов ремонт старих «чайок», подарованих запорізьким козакам гетьманом Мазепою.

І саме виключно завдяки козацькій флотилії Суворов опанував Очаковом. У рішучій момент морського бою командувач козачою гребною флотилією оцінив ситуацію: єдиний вихід уникнути поразки — йти вперед і тягнути за собою скампвеї. «Чайки» миттєво вискочили з лиману у відкрите море, взяли ці абордажні судна на буксир і потягли до турецьких головних сил, відкривши пальбу з мушкетів і фальконетів і прокладаючи шлях через турецький весільний авангард Есскі-куданпаші.

Під час штурму очаківської фортеці флотилія Головатого захопила гарматну батарею на острові Березань і прикрила гренадерів та козаків під час вирішальної атаки на вулицях Очакова. Козацькі «чайки» Антона Головатого добряче досаждали турецьким фрегатам, що знаходилися у заливі під час атаки козаків на хаджибейську фортецю Єні-Дунья.

При штурмі ізмаїльської фортеці козаки Головатого з несподіваного для османів боку першими увірвалися на міські вулиці, посіявши паніку серед оторопілих від несподіванки османів.

У Маніфесті про розгін Січі Катерина «обдарувала» запорізьких козаків невтішними словами, намагаючись виправдати свій зовсім не шляхетний вчинок. Головний аргумент розправи — січовики незаконно зазіхали на прибузькі та придністровські землі, на які ніколи не мали права. Всі ці царські вигадки маскували жадібну тягу імперії до чужого добра — багатих і щедрих на врожаї земель.

Парадоксально виглядає той факт, що після Ізмаїльської перемоги козацькій громаді, її старшинам, крім усіх мислимих і немислимих нагород і чинів, на радощах дозволено було оселитися між тими ж Південним Бугом і Дністром! Подвиги козаків виявилися настільки вражаючими, що Катерині не залишалося нічого іншого, як розписатися у власному блюзнірстві. І змінити думку про придніпровських «розбійників».

Компенсуючи втрати авторитету, вона заборонила навіть згадку про запорожців, з власної ініціативи назвавши козаків «чорноморцями». До кінця свого життя імператриця так і не пішла на поступки власному гонору і не наважилася відпустити на свободу безневинно засланого на Соловки кошового Січі Петра Калнишевського. Той побачив волю тільки після її смерті, провівши в холодних казематах двадцять сім довгих років.

Уважний, без упередження аналіз стосунків «августійшої матінки» з козацтвом у подальшому дає повне розуміння, що Катерина цінувала козаків і стояла на сторожі їх інтересів навіть у дрібницях — боронила козацькі пільги і привілеї. Інша справа, що катеринини чиновники, її син імператор Павло одразу ж після її смерті почали цілеспрямовано і послідовно утискати козаків, особливо бугських, перетворивши їх на безправних військових поселенців.

Вражений відвагою чорноморців при Ізмаїлі, Григорій Потьомкін, радий з того, що догодив своїй покровительниці сповна, на додаток до всіх нагород і чинів подарував козацтву, названому самою Катериною «вірним», свою улюблену іграшку на північному узбережжі Азовського моря — рибальські угіддя.

Козаки не відчули себе на нових землях господарями — затісно, та й місцеві поміщики на переселенців дивляться косо. Проникливий і досвідчений в такого роду справах Антон Головатий, а він завжди був не тільки майстром компромісу, а й мозковим центром козацтва, відчуває, що положення його війська на подарованих царицею землях хитке. Рано чи пізно воно знову стане поперек шляху помпезному «грецькому проєкту» Катерини. І з властивою йому логікою складає новий план, з яким і вирушає до Петербургу.

Переговори про виділення для запорожців нових земель спочатку заходять у глухий кут. Царські чиновники не беруть на себе відповідальність навіть про порушення самого питання про виділення земель на Таманському півострові і на безлюдному правому березі річки Кубань під козацькі поселення. І самі не вирішують питання, і Катерині, побоючись наразитися на її гнів, не наважуються направити доповідь.

Головатий наполягає на зустрічі з царицею, доводячи право на особисту бесіду з імператрицею вірним і геройським служінням козаків російській короні. Крім того, Антон Головатий впевнений, що цариця добре його пам’ятає і зрадіє новому побаченню.

На порозі царського кабінету Головатий заговорив латиною і так зачарував імператрицю своєю дотепністю і логікою, а головним його козирем була близькість нового розташування козацького війська до нескореного Кавказу, що імператриця тут же видала йому грамоту про виділення козакам всіх необхідних земель на Кубані у вічне і потомствене володіння.

У 1797 році помирає кошовий отаман кубанців козацький батько Захарій Чепіга. У цей час полковник Головатий брав участь у Перському поході генерал-аншефа Валеріана Зубова. Під командуванням Головатого чорноморські козаки штурмували перські острови на півдні Каспію, підкорювали північноазербайджанське ханство за течіями річок Кура і Аракс. Перемоги в морських боях над персами стали підставою для підвищення Антона Андрійовича Головатого в бригадирський чин.

Після смерті Захарія Чепіги козаки на Кубані зібрали схід і вибрали новим отаманом саме Антона Головатого, не знаючи про те, що він покинув цей світ, перебуваючи в поході, при поверненні з Південного Каспію в кінці січня того ж року.

Юлій ШАРАБАРОВ



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
21/10/2020
В микрорайоне Чубаевка началось строительство уникальной для Украины новой закрытой электрической подстанции, сообщает сайт «Одесский курьер»...
21/10/2020
На Молдаванке начались работы по капитальному ремонту Алексеевского сквера, сообщает официальный сайт города...
21/10/2020
В среду утром в Татарбунарах местные жители перекрывали трассу «Одесса—Рени». Причина недовольства людей — закрытие рынка...
21/10/2020
Национальная гвардия Украины записала видеообращение, в котором показала, как должна выглядеть настоящая форма бойца НГУ...
21/10/2020
Генеральный штаб Вооруженных сил Украины выплатил компенсации всем семьям погибших курсантов в авиакатастрофе военного самолета Ан-26 под Чугуевом...
Все новости



Архив номеров
октябрь 2020:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31


© 2004—2020 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.013