|
|
   |
Верховна Рада України у 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним. У 2010 році Апеляційний суд Києва довів геноцидний характер Голодомору і намір Сталіна і його соратників знищити частину української нації. Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав. Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам’ять мільйонів знищених голодом українців.
Шлях до визнання цього, чи не найтрагічнішого в історії українського народу, факту був надзвичайно довгий і складний... Шлях у довгі 90 років.
Період з кінця 20-х до початку 30-х років XX століття довгий час залишався білою плямою на карті української і світової історії. Голод, спрямований на винищення цілого народу, став об’єктом навмисного замовчування та ідеологічного табу. Сама лише згадка про нього кваліфікувалася як контрреволюційна діяльність, згодом як антирадянська агітація і пропаганда. Населення ж на тлі тоталітарної кривавої вакханалії вправно освоювало практики мовчання і замовчування, що згодом несвідомо засвоювались й підростаючими поколіннями.
Все ж, незважаючи на заходи радянської влади, звістки про трагедію українців проникали до цивілізованого світу. Вже навесні 1932 р. в україномовних газетах Галичини та Буковини були надруковані свідчення голодних українських селян, яким вдавалось перетнути кордон із Польщею та Румунією. Поодинокі публікації про становище в Україні вміщувалися в британській, французькій, бельгійській, американській, чеській, польській, західноукраїнській пресі. Валійський журналіст Ґарет Джонс написав понад 20 статей про голод в Україні у провідних західних виданнях з закликами про необхідність політичного реагування.
Носіями інформації також були закордонні робітники, які бачили жахливі наслідки «соціалістичної реконструкції» сільського господарства. Так, австрійський інженер Александр Вінербергер зробив десятки фото, що на сьогодні залишаються чи не єдиними фотодокументальними свідченнями про Голодомор. У 1939 р. у Зальцбурзі він видав книгу спогадів «Тяжкі часи. 15 років інженера у Радянській Росії», дві глави якої присвячено саме Голодомору. Доречі, його правнучка — британська фотохудожниця Самара Пірс продовжила справу прадіда задля привернення уваги європейців до теми Голодомору.
Прорвати «залізну ініформаційну завісу» та докричатись до урядів і громадськості західних країн намагалися митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький (видав пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та створений 25 липня 1933 р. у Львові Український громадський комітет рятунку України.
Лише через багато років стало широковідомим ще одне джерело свідчень про голод — донесення 1931—1934 рр. від італійських дипломатів. Вони були упорядковані та опубліковані у 1987 р. професором Неапольського університету Андреа Ґраціозі у збірнику «Листи з Харкова».
22 травня 1933 р. консул Королівства Італія у Харкові та Києві Серджо Ґраденіго у своєму черговому повідомленні до Посольства Італії в Москві писав: «...Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми...».
31 травня 1933 р. приголомшений Серджо Ґраденіґо пише: «Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи... Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування...». А 30 жовтня 1933 р. консул зазначає: «У Дніпропетровську 2000 осіб померли від отруєння птомаїном (трупною отрутою)».
В листах дипломатів є свідчення про розмови з впливовими чекістами, які отримали монопольне право реєструвати смерті, блокували потiк інформації про голод, здійснювали каральні акції. Так, у травні 1933 р. Серджо Ґраденіґо пише донесення, що доволі реалістично змальовує тодішню трагічну ситуацію: «Товариш Френкель, член Колеґії ҐПУ, звірився одному нашому знайомому, що в Харкові на дорогах щоночі збирають близько 250 трупів померлих від голоду... Оскільки поряд з консульством будуються три великі квартали, вантажівка зупинилася перед парканом, і двоє співробітників, озброєних вилами, увійшли, шукаючи там трупи. Я бачив, як цими вилами було підібрано iз землі 7 осіб, тобто двох чоловіків, одну жінку і четверо дітей. Інші люди прокинулися і зникли, мов тіні. Один iз двох співробітників, які робили цю роботу, сказав мені: «У вас такого нема, правда?».
Ці документальні свідчення вражають! Однак вони по суті виявилися непотрібними дуче Муссоліні, який волів зберігати доброзичливі взаємини із СРСР. Так само ані уряди інших західних країн, ані Ліга Націй, незважаючи на підтримку деяких впливових союзників (кардинала Теодора Іннітцера, голови Ради Ліги Націй Йогана Мовінкля), теж ніяк не реагували на інформацію, що проривалась з СРСР. Навіть коли вдалося винести на обговорення Ради Лiги Нацiй 29 вересня 1933 р. питання надання допомоги УРСР, представники великих держав не пiдтримали цього заклику. Всього чотири держави з 14 проголосували «за».
Доктор історичних наук Георгій Касьянов твердить, що тема голоду 1932—1933 рр. була вкрай непопулярною в країнах Заходу, які були зацікавлені в підтримці економічних зв’язків і в торгівлі з Радянським Союзом. Історик і публіцист Сергій Кот зазначає, що у час Голодомору Україна стала ареною боротьби між моральними цінностями та реальними економічними інтересами Європи та Росії. Адже СРСР, грабуючи власний народ, купував величезну кількість західної техніки, залучав західних фахівців, оплачуючи програми індустріалізації і колективізації твердою валютою.
Таким чином тема Голодомору не з’явилася в інтелектуальному просторі ні за «гарячими слідам», ні в роки хрущовської «відлиги», коли вона мала всі шанси бути актуалізованою під час «подолання культу особи Сталіна».
Лише в кінці 1970-х — на початку 1980-х рр. ситуація якісно змінилась. Повоєнне покоління української еміграції, вдало адаптувавшись на теренах Північної Америки, сформувало потужні громадські та наукові організації, здатні лобіювати чутливі для українців питання. Після заснування Українського наукового інституту Гарвардського
університету (1973) та Канадського інституту українських студій Альбертського університету (1976) українознавчі дослідження успішно «вмонтувалися» в академічний світ Заходу, відокремились від Soviet Studies та від російських студій.
В канун 50-ї річниці голоду 1932—1933 років Крайовому комітету вшанування жертв геноциду в Україні, організації «Американці на захист прав людини в Україні» та Українському народному союзу вдалось організовувати масштабні публічні акції: у 1984 р. знято фільм «Жнива розпачу»; у жовтні 1984 створено спеціальну Комісію Конгресу США з розслідування штучного голоду в Україні, результатом роботи якої став опублікований у 1988-му звіт для Конгресу США та тритомник 204 усних свідчень, зроблених за методикою oral history (кінець 1990-го); забезпечено роботу Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, організовано публічні слухання в семи штатах США, під час яких виступили 57 свідків голоду (1988—1990).
З 1986-го по 1990 роки виконавчим директором Комісії був молодий американський історик, спеціаліст з історії України доктор Джеймс Мейс, який разом з Р. Конквестом своєю подвижницькою працею, використавши неспростовні докази злочину сталінського режиму проти українців, що чинили спротив радянській владі, прорвали блокаду мовчання щодо Голодомору. Таким чином тема Голодомору набула міжнародного розголосу, стала предметом не лише політичних дискусій, а й об’єктом юридичного аналізу на найвищому фаховому рівні в рамках міжнародного права.
Всі ці заходи серйозно вплинули і на «материкову Україну» — вперше зусилля української діаспори безпосередньо активізували ідеологічні та академічні процеси в УРСР. З початку 1980-х менше ніж за десятиліття Голодомор став об’єктом бурхливих політичних суперечок і наукових дискусій, приводом для масштабних громадських акцій, складовою процесу інструменталізації історії. Ця тема стала одним з потужних аргументів в дискредитації і поваленні комуністичної влади та прямій чи опосередкованій агітації за незалежність України.
Одними з перших, хто ще за комуністичної влади в 1987 р. взявся системно досліджувати тему Голодомору в Україні були Володимир Маняк і його дружина Лідія Коваленко-Маняк. Знайдені архівні документи, тисячі свідчень очевидців були ними опубліковані у 1991 році в книзі «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал», що стала однією з перших у незалежній Україні серйозних документальних праць про Голодомор.
Спогади людей, статистичні дані, документи радянських органів свідчать, що влада цілеспрямовано діяла, щоб знищити частину українського народу, і ці дії, без сумніву, підпадають під визначення геноциду, сформульоване Генеральною асамблеєю ООН в Конвенції 1948 р. «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». У 1953 р. Рафаель Лемкін, завдяки старанням якого й було розроблено цей документ, характеризував Голодомор як «класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації — винищення української нації».
Дійсно, вбивчі хлібозаготівлі й контрольні постріли по українському селу — продовольчі штрафи для тих, хто не впорався з фантастичним зерновим планом, скосили за різними даними від 4 до 12 млн. українців. Одночасно з кількістю могил зростав експорт українського зерна. За три роки він підскочив у 20 разів — з 260 тис. тонн в 1929 р. до 5,2 млн. тонн в 1932-му.
7 серпня 1932 р. вийшов закон «Про посилення кримінальної відповідальності за крадіжку та розкрадання соціалістичної власності», більш відомий, як «закон про три колоски», за яким лише по грудень 1933 року було репресовано 125 тисяч доведених голодом до відчаю людей, з них 5400 розстріляні. Відповідно до постанови радянського уряду від 22 січня 1933 р. за підписами Молотова та Сталіна не допускався масовий виїзд селян з території УРСР у інші регіони СРСР. На його виконання приречені райони оточувалися військами, місцеві керівники забороняли видавати будь-які документи на проїзд для селян, водночас встановлювались заслони на залізничному і водному транспорті, а також брались під контроль ґрунтові шляхи. Тільки за перший місяць дії постанови ОГПУ відрапортувало про затримання 219 460 осіб.
Так Сталін покарав українців, які, борючись з колективізацією, лише в 1930 році підняли понад 4 тисячі повстань — 1,2 млн. заколотників по всій країні. Він добре засвоїв вчення «мудрого вождя і вчителя» Леніна про те, що «хлібна монополія, хлібна картка — страшніша за гільйотину!», і що «розподіляючи... ми пануватимемо над усіма сферами праці» (1917).
З цими словами перегукується твердження одного із найбрутальніших сталінських ставлеників — секретаря Дніпропетровського обкому комуністичної партії М. Хатаєвича, який у 1933 р. зазначав, що «між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але... Ми виграли війну!». Таким чином каральна хлібозаготівля повинна була стати уроком для нескорених.
Джеймс Мейс, аналізуючи наслідки Голодомору для українського суспільства, вважав, що наше суспільство є «постгеноцидним», і що сталінська політика «до певної міри знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу».
Однак існування незалежної України, наша героїчна боротьба проти путінської росії доводить, що український народ, незважаючи на всі потрясіння й випробування, вистояв і сам визначає своє майбутнє. Ми підтвердили своє право називатися нацією.
Ярослава РІЗНИКОВА. Лауреат літературних премій ім. Г. Сковороди та ім. І. Франка