|
|
   |
(Мандрiвка в iсторiю Пiвдня України)
...Як би не була людина захоплена турботами сьогоднiшнього дня, з якою б пристрастю не вiддавала б вона сили, енергiю, знання дню прийдешньому, її нiколи не облишить клопiт про те, що на її землi було до неї: якi люди жили, чим вони займалися, який слiд по собi лишили.
Тому давайте здiйснимо коротку мандрiвку в минуле причорноморського краю.
В «Iсторiї Одеси», укладенiй К. Смольяниновим у 1853 роцi, говориться про те, що «мiсце, яке займає нинi Одеса, було вiдоме i заселене ще в II вiцi...», а також про те, що «новоросiйський археолог I. Бларамберг перший виклав про це думку».
Спасибi першим. Як i тим, кого сучасники вважали першими. Але прислухаймося уважнiше до того, що було мовлено як ДО, так i ПIСЛЯ них.
I тодi виявиться, що край, який тяжить нинi до Одеси як до свого центру, був заселений ще за 40 тисяч рокiв до нашої ери.
Бiля села Iльїнка — сьогоднi це вже майже Одеса, хоча ще в кiнцi шестидесятих рокiв вiд неї до Одеси треба було добиратися добрих двадцять кiлометрiв, — виявленi стоянки первiсних людей. То був перiод так званого раннього палеолiту.
Не була пусткою земля тут i в часи пiзнього палеолiту, тобто тринадцять тисяч рокiв до нової ери. Про це свiдчать розкопки, зокрема, бiля села Барабой, куди сьогоднi до невеличкого водоймища рибалка добереться на своїх «Жигулях» з Одеси за 15—20 хвилин.
Втiм, ще менше часу знадобиться йому для стрибка у Великодолинське, якому як «охоронну грамоту» видано звання мiського, аби вберегти його вiд наступу одразу двох мiст: Iллiчiвська з пiвдня i Одеси з пiвночi. «Охоронна грамота» — то, звiсно, жарт. А згадалося Великодолинське тому, що тут виявлена стоянка родової общини перiоду пiзнього палеолiту.
Не були безлюдними — про що знову-таки свiдчать розкопки — нашi краї i в перiод мезолiту, i в часи меолiту, i в епоху мiдi.
Мiсто давно вже поглинуло село Усатове, хоча великодушно залишило йому власне iм`я. Великодушнiсть виправдана. Справа в тiм, що за три тисячi рокiв до нашої ери степ Пiвнiчного Причорномор`я населяли племена, культуру яких вченi визначили як усатiвську: вiд iнших в тi далекi часи їх вiдрiзняв осiдлий спосiб життя. Як же можна було позбавляти поселення именi, котре несе в собi згадку про давню культуру?
Коли вже мова зайшла про давнi культури, то треба зауважити, що на причорноморськiй землi були, жили, працювали, воювали, народжували дiтей також представники ямної культури (скотоводи-кочiвники), катакомбної, баготоваликової керамiки, себатинiвської.
За тисячолiття до нашої ери тут з`явилися iраноязичнi племена. То були кiммерiйцi, про них згадує «Одiссея» Гомера.
«Цей народ, — пише iсторик, науковий працiвник Одеського вiддiлу Iнституту археологiї АН УРСР Анатолiй Островерхов, — знаходився вже на високiй сходинцi iсторичного розвитку. Кiммерiйцi широко застосовували бронзовi вироби i одними з перших у Старому Свiтi навчилися добувати залiзо, виготовлюючи з нього бойову зброю. Це ставить їх в один ряд з найбiльш передовими цивiлiзацiями того часу — стародавньоєгипетською i месопотамською».
Але i це не все, хоча факт примiтний.
«Вельми несподiваним, — пише iсторик, — виявилося повсюдне поширення у кiммерiйцiв скляних прикрас...».
Несподiваним виявився не стiльки факт поширення скляних прикрас серед кiммерiйцiв, скiльки те, що знайдене скло не мало аналогiв нi в єгипетськiй, нi в месопотамськiй школах скловарiння. Якщо там у виглядi лугу застосовувалися натуральна сода чи зола морських рослин, то в знайдених на територiї нашої областi зразках використовувалася зола континентальних рослин. Пiсля серiї хiмiко-технiчних випробувань встановили з великою мiрою вiрогiдностi: мову треба вести про солому. Як барвник використовувалася мiдь, але вона вводилася в шихту не в металургiйно чистому виглядi, а у виглядi олов`янистої бронзи.
Вченим належить бути стриманими. Анатолiй Островерхов зовнi намагається виглядати саме таким, але важко не вiдчути трiумфуючого тону в заключних рядках його короткого повiдомлення.
«В нашому розпорядженнi виявився досить складний набiр специфiчних ознак кiммерiйського скла. Це скло має iдентичний склад не тiльки на територiї Одеської областi, але i на Херсонщинi, в Запорiзькiй областi, а також в пiвденних районах Молдавiї, тобто в основному ареалi поширення кiммерiйської культури, але не має аналогiв в iнших районах Стародавнього Свiту. Висновок напрошувався сам. Вже в предантичну епоху на територiї Пiвнiчного Причорномор`я iснувало самостiйне вогнище склоробства. За всiма ознаками, необхiдно було видiлити нову пiвнiчнопричорноморську школу склоробства ще в епоху пiзньої бронзи (Х-ХХ ст. до н.е.), яка виникла незалежно вiд вже вiдомих нам шкiл...».
Кiммерiйцi були не єдиними племенами iраноязичного походження. Пробилися сюда й скiфи — VII ст. до нашої ери. Вони пiдкорили осiдлi хлiборобсько-скотарськi племена, але їм самим знадобилося майже три столiття, щоб створити єдину скiфську общину. Про Скiфiю — визначення античних письменникiв — можна було говорити не ранiше IV столiття до нашої ери: саме тодi цар Антей зумiв їх пiдкорити своїй волi.
Античнi письменники говорили також про Сарматiю — об`єднання сарматських племен. Останнi з`явилися в Пiвнiчному Причорномор`ї на п`ять столiть пiзнiше вiд скiфiв. То були скотарi, але далеко не сумирнi — прийшлi з берегiв Волги i Дону зумiли витiснити скiфiв на Дунай i в Крим.
Професор В.К. Надлер в книзi «Одеса в першi епохi її iснування» (1893 р.) рiшуче заявив: «Якою великою не була... природна перевага Одеси, однак вона не могла привабити сюди в давнину грецьких поселенцiв... Кабiнетнi вченi свiдомо чи несвiдомо опускали, однак, цей загальновiдомий факт i що б то не було прагнули довести, що на мiсцi сучасної Одеси iснувала в давнину квiтуча грецька колонiя...».
З цього приводу i зараз вирують пристрастi.
«Не було на мiсцi Одеси нiякої квiтучої грецької колонiї!» — заявляють однi.
«Була!» — твердять iншi i вказують на колонiю Iстроянон.
Якщо цей факт є предметом суперечки, то не викликає суперечок iнше: на порiвнянно незначному вiддаленнi вiд Одеси були грецькi колонiї. Тiра — там, де зараз Бiлгород-Днiстровський. А ще ближче, бiля теперiшнього села Роксолани, — Нiконiй. А з`явилися греки в наших краях в IV ст. до н.е. Через столiття про еллiнiв на Тiрасi (так в давнину називали Днiстер) згадує великий Геродот.
Пiзнали нашi землi, пiвнiчно-захiднi їх райони, i важкий крок римських легiонерiв, то було вже в новому тисячолiттi — в першi три його столiття.
Докочувалися сюди готи, а пiзнiше (IV ст.) — гунни. Останнi i в нашому краї пiдтвердили злу славу демонiв розрухи. Палала земля, падали поселення, не встояла й Тiра.
Серед тих, хто страждав вiд навали жорстоких варварiв, були i представники ранньослов`янських племен, в лiтературi вони вiдомi пiд назвою антiв. Носiї чорняхiвської культури, вони переселилися сюди з лiсостепу.
Iсторик часiв вiзантiйського iмператора Юстинiана I зробив у своїх записах примiтку про склавинiв i антiв, котрi мають свої поселення на пiвнiч вiд Дунаю, причому розташовують останнi недалеко вiд берега. Iсторика звали Прокопiєм з Кессарiї, був вiн не лише iсториком, але й полiтичним дiячем, i як такий вiн звертав увагу на вiйськове мистецтво племен, що поселилися бiля кордонiв iмперiї.
Треба було вживати якихось заходiв. Дiї були витриманi у чисто вiзантiйському дусi. З одного боку, укрiпленi кордони. З iншого, здiйснений, хоч i вимушений, але жест доброї волi — у володiння слов`ян передана фортеця Туррiс з землями, що прилягали до неї.
Все це, однак, вже шосте столiття.
А з`явились ранньослов`янськi племена в Пiвнiчному Причорномор`ї в III столiттi, майже за сто рокiв до навали гуннiв.
Є багато свiдчень на те, що через нашi степи мiж Днiстром i Дунаєм вели свої дружини на Константинополь Олег i Iгор, тут воював, перемагав i засновував поселення князь Святослав. Багато крокiв Київської Русi в наступнi роки змiцнювали слов`янську присутнiсть в Пiвнiчному Причорномор`ї.
Жорстоке XIII столiття принесло величезне горе i нашому краю. На початку столiття хитромудра Вiзантiя всiляко заохочувала печенiгiв i половцiв здiйснювати набiги на слов`ян. Потiм настали часи татаро-монгольських бур, часи Золотої Орди, пiсля розвалу якої вiдокремлене Кримське ханство поширило свою владу на бiльшу частину земель, якi входять нинi до складу Одеської областi, та iнших причорноморських областей.
Ханство, однак, не дуже довго владарювало самостiйно. В 1475 роцi його поставила на колiна Турцiя, надавши йому сумнiвну честь йменуватися васалом Оттоманської iмперiї. Нашому краю посоромлення Кримського ханства, зрозумiло, полегшення не несло: був один загарбник, стало два.
Що означало турецько-татарське владарювання, про те ще й досi нагадують народнi перекази, пiснi, думи — нестямнi свiдоцтва народного горя.
Та гордою i незалежною була слов`янська душа, аби безмовно i покiрно прийняти рабство як долю. Ударною силою опору i помсти стали запорiзькi козаки, якi не раз об`єднувалися з молдавськими месниками. У них не ставало, безперечно, сил, аби вигнати орди Єдисанську i Буджацьку, якi тут кочували i за спинами котрих стояла вся мiць кримського хана i турецького султана, але мiста брали, i значнi мiста — Аккерман (нинi Бiлгород-Днiстровський), Кiлiю, Iзмаїл...
В пошуках виходу до Чорного моря держава Росiйська i звернула увагу на землi, що їх обживали i заселяли слов`яни ще в часи становлення Київської Русi. В кiнцi останньої чвертi XVIII ст. вона i утвердилася тут, вiдновивши iсторичну справедливiсть, але не встановивши в силу тодiшньої своєї природи справедливiсть соцiально-економiчну i нацiональну...
Варто, мабуть, зазначити, що освоєння, «олюднення» краю не припинялося i тодi, коли владарювали тут турки i татари, — воно вiдбувалося, так би мовити, явочним порядком: втiкали на землi Дикого поля селяни, рятуючись вiд гнiту крiпацтва.
Цi, а згодом й iншi втiкачi, ставили в досить дратiвливе становище верховну владу Росiї. Заохочувати втiкачiв — цьому опиралась вся структура тодiшньої росiйської державностi. Однак новий край треба було обживати — то була нагальна вимога життя. Зiткнення iнтересiв, якi пiднiмалися до однiєї i тiєї ж сили, породжувало багато суперечливих рiшень, а в життi оберталося iнколи положеннями трагiчними...
14 вересня 1789 року впала фортеця Хаджибей, саме
та фортеця, на мiсцi якої судилося вирости Одесi. Воєначальникiв i вiйська, якi брали участь в пiдкореннi фортецi, сердечно поздоровив О.В. Суворов.
Через вiсiм днiв пiсля падiння Хаджибею Суворов писав де-Рибасу: «Милостивий государ мiй Осип Михайлович. З перемогою вашого превосходительства над Гаджибеєм маю честь поздоровити. Ревно бажаю, перемагаючи i далi невiрних, заслужити лаври. Перебуваю з моїм щирим ушануванням i вiдданiстю, милостивий государ мiй, вашого превосходительства покiрний слуга Олександр Суворов».
Буде доречним сказати тут кiлька слiв про адресата великого полководця — де-Рибаса чи Дерибаса, як пишемо зараз.
Суворов величає його Осипом Михайловичем. Так само чинить i Велика Радянська Енциклопедiя — як 1952 року видання (том чотирнадцятий), так i 1972-го (том восьмий). Але в Росiї ще й сто рокiв потому його називали Йосипом.
Було Дерибасовi о тiй порi, коли вiтав його Суворов, рiвно сорок рокiв. Сiм з них вiн перебував на росiйськiй службi.
За нацiональнiстю Дерибас — iспанець, але народився не в Iспанiї, а в Iталiї — конкретно: в Неаполi.
У книзi «Одеса. 1794—1894. Видання Мiської Управи. До сторiччя мiста» про нього сказано, що був вiн «принаджуваний у Росiю славою, набутою на заходi Європи Катериною Великою». Слава, звiсно, славою, але не сама по собi вона привабила iталiйського iспанця; де слава, там дiя, а де дiя, там є можливiсть видiлитися, заявити про себе, iншими словами — зробити кар`єру.
У нього були пiдстави сподiватися, що йому пощастить.
Був Дерибас людиною ризикованою i рiшучою, одразу влаштувався волонтером, тобто вiльнонайомним, на флот i взяв участь у першiй росiйсько-турецькiй вiйнi. Вiн умiв приваблювати — його покровителем став граф Орлов-Чесменський. Природа не обдiлила його здiбностями — запропонований ним проект пiдйому затонулих суден i полiпшення флоту високо оцiнив могутнiй i дiяльний Григорiй Потьомкiн, що «коштувало» Дерибасу генеральського чину. Був вiн хоробрим — важко уявити, щоб Суворов вiтав боягуза. Дерибас прагнув реальної справи i заради неї готовий був на кроки енергiйнi — вiн, наприклад, швидко розпрощався з педагогiчною кар`єрою, хоча остання давала йому блискучу можливiсть крутитися у «верхах», вибрав дiючу армiю, а в армiї — власне дiю: пiсля короткого перебування в ролi чергового генерала при ставцi Потьомкiна вiн став командуючим авангарду в корпусi генерала Гудовича. Нарештi, умiв Дерибас не упускати свого «шансу» — коли пiсля приїзду з Орловим у Петербург вiн помiтив, що йому виказує прихильнiсть близький до Катерини II Бєцький, Дерибас закрiпив цей процес одруженням на дочцi Бєцького.
Не губився неаполiтанець i в лабiринтi дворцевих iнтриг. Пiсля смертi Катерини вiрогiдно було чекати, що його, як i багатьох iнших, з ким ласкаво обходилася iмператриця, наздожене немилiсть Павла I, однак буря не зачепила його, бiльше — вiн був заохочений: став адмiралом.
Вмiння пристосовуватися, ловити «свiй шанс» не дають можливостi прожити цiльно i гарно. Тим-то i у Дерибаса можна вiднайти риси далеко не симпатичнi.
Вiдомо, що Суворов, коли йому присвоїли звання генерал-фельдмаршала в березнi 1795 року, писав Дерибасу: «Хай моє нове звання не завдає вам клопотiв. Залишимося, як i ранiш, на дружнiй нозi...». Тодi для Дерибаса такий лист був як нагорода. Але iсторики звернули увагу на те, що з 1796 року мiж генерал-фельдмаршалом i майбутнiм адмiралом щось нiби сталося — листiв їх один до одного, здається, бiльше не було. Це зрозумiло. 1796 рiк — рiк смертi Катерини, сходження на престол Павла, який Суворова не дуже жалував. Чом було Осиповi Михайловичу компрометувати себе дружбою з опальним фельдмаршалом?
Чи таке ще. Дерибас, як вiдомо, спiшно покинув Одесу на початку 1797 року. Чи не тому, що дiзнався — Павло I виявив не лише байдужiсть до нового мiста, а виказав вiдверту ворожiсть до нього: 26 грудня 1796 року пiдписав указ про зупинку будiвництва порту?
Нема нестатку в твердженнях, що Дерибас використав у столицi свої сили, свої зв`язки i своє дипломатичне мистецтво на те, щоб вiдстояти i новий порт, i нове мiсто. Цiлком можливо. Але Дерибас нi на хвильку не забував про себе. Це вiн представив Павловi план укрiплення Кронштадта, який був прийнятий i схвалений, що не могло не зiграти свою роль у вирiшеннi долi автора проекта.
Такою була людина, яку Суворов поздоровляв з взяттям Хаджибею, — дитина свого часу, хоча дитина й талановита.
Строго кажучи, Хаджибей варто називати поселенням — фортецею у буквальному розумiннi цього слова був замок Єнi-Дунья, зведений турками.
Хаджибей — його йменували i Качибеєм, i Коцюбеєвим, i Качуклановим, i Ганджибеєм, i Аджибеєм — був започаткований литовськими князями, судячи з усього — Вiтовтом, якi скористалися з ослаблення Золотої Орди для того, щоб прорватися до Чорного моря.
Вже було мовлено, що через багато рокiв, коли стало вочевидь, у мiсто якого розмаху i значення виросла Одеса — Пiвденна Пальмiра по аналогiї з Пiвнiчною Пальмiрою — Петербургом, багатьом почало видаватися, що i Хаджибей свого часу вiдiгравав роль значну, а отже, i бiй за нього мав бути епiчним. Це не так. Якщо й говорити про щось вражаюче уяву у битвi за Хаджибей, то це — нетривалiсть її i майже безкровнiсть.
Звернiмося ще раз до «Iсторiї Одеси» К. Смольянинова.
«Не ранiше як з 1788 року iм`я Гаджибея з`являється в офiцiйних лiтописах росiйської воєнної iсторiї. В листопадi мiсяцi цього року, у той самий час, коли за дорученням головнокомандуючого Катеринославської армiї генерал-фельдмаршала князя Потьомкiна-Тавричеського козацький вiйськовий суддя пiдполковник Головатий i бригадир Йосиф де-Рибас оволодiли Березанською крiпостю на острiвцi цього iменi, кошовий отаман Чепега (у iнших авторiв Чепiга — Б.Д.) з своєю кiннотою з`явився пiд Гаджибеєм i у самої крiпостi знищив побудованi на березi магазини, в яких була значна кiлькiсть муки, пшона i жита. Пiсля цього про нього на якийсь час забули: тодi увага всiх була звернена на Очакiв, перед яким перебувала армiя, предводительствувана самим Потьомкiним. 6 грудня 1788 року Очакiв впав перед росiйською зброєю. Театр вiйськових дiй перенiсся в Молдавiю. Вiйна 1789 року ознаменувалася перемогами: Дерфельдена при Галацi (20 квiтня), князя Рєпнiна на Сальчi (8 вересня), графа Суворова бiля Римника (11 вересня). До цього часу належить i взяття Гаджибейського замка. Воно вiдбулося таким чином.
У той час, коли генерал-фельдмаршал князь Потьомкiн-Тавричеський одержав звiстку вiд генерала Рєпнiна про поразку супротивника бiля Сальчi i втечу його до Iзмаїла, вiн передбачив зробити генеральне просування i наказав командуючому корпусом генерал-поручику Гудовичу здiйснити похiд на Гаджибей, перед яким перебував тодi увесь ворожий флот. Генерал Гудович вiдправився з-пiд Очакова
3 вересня i до 12-го прибув на два маршi вiд Гаджибея. Командуючий передовими вiйськами, вiдрядженими для цiєї справи, генерал-майор де-Рибас вночi на 12 число з 3 полками кiнними i 3 пiшими козакiв славного Чорноморського вiйська i з 6 гарматами перебрався за перешийок, що лежав мiж морем i двома Куяльницькими лиманами, i тут дочекався двох батальйонiв пiхоти, якi приєдналися до нього тим же шляхом, двох батальйонiв пiхоти з чотирма осадними, двома польовими i чотирма полковими гарматами.
13 вересня вiн з`єднав свою команду у Кривiй Балцi i приготував атаку. Полковник Востов з одним батальйоном пiхоти i маючи на фланзi два пiхотних полка чорноморських козакiв, повинен був наблизитися до замку i старатися пiднятися на нього по драбинах. У той же час козаки повиннi були дертися на стiни i тим вiдволiкати увагу супротивника. Другий пiхотний батальйон пiд командуванням секунд-майора Воєйкова, з одним козацьким полком, повинен був зайняти околицi замку i заважати як сикурсу з моря, так i втечi iз замка. На перешийку влаштована була батарея з 4 осадних i 12 польових гармат для того, щоб стрiляти з флангу по ворожим суднам. В цьому порядку вiйська, виступаючи з 7 годин вечора, прийшли у балку, що пролягала в двох верстах вiд мiста. 14 числа, в 4 години по пiвночi, де-Рибас повiв їх на приступ. Полковник Хвостов з одним батальйоном пiхоти, пiд картечними пострiлами з ворожого флоту, перейшов яр i наблизився на сто саженiв до стiни. Помiтивши тривогу в частинi Воєйкова i по вiдкриттi з крiпостi пальби, вiн поспiшив, не чекаючи правого флангу, поставив першу драбину i, без огляду на жорстокий гарматний i ружейний вогонь зi стiн i з флота, менш нiж у чверть години зайняв спершу лiву частину замку, а незабаром оволодiв i усiм замком.
Секунд-майор Воєйков, будучи вiдкритим супротивником, з вiдмiнною швидкiстю кинувся займати околицi Гаджибея i, вибивши з поселення ворога, залишив там свiй резерв; сам же прибув у призначене мiсце для перешкоди сикурсу з флота. В цей час супротивник, здiйснюючи жорстоку канонаду з суден i кидаючи бомби, почав було шкодити вiйськам, але батарея, вiдбита генерал-поручиком Гудовичем з майором артилерiї Меркелем i перенесена з лiвого боку замка на правий, не тiльки змусила їх замовкнути, але i повернула на втечу. Два пошкоджених лансона змушенi були спустити флаг, йти до берега i здатися...
В цьому дiлi одержано трофеїв: гармат — 12, прапорiв — 7, флагiв — 2, пороху — 2 бочки, ядер рiзного калiбру — 800. Крiм того, взятi у полон двохбунчужний паша Ахмет,
1 бiн-паша, 5 агiв, 5 байрактарiв, 1 капiтан судна i 66 чоловiк нижнiх чинiв. Вбито бiля 200 чоловiк. З нашої сторони вбитих 5, поранених: офiцер — 1, унтер-офiцер — 1, нижнiх чинiв — 31».
Коли писалися цi рядки, проминуло досить часу, щоб утриматися вiд спокуси прикрасити переможний рейд суворовських солдат (корпус Гудовича був частиною з`єднання, яким командував великий росiйський полководець), i не так багато, щоб забути про цей рейд, про його суттєвi деталi.
Втiм, про одну деталь автор все ж не згадав. В день штурму крiпостi з ранку був густий туман...
Друга росiйсько-турецька вiйна закiнчилася, як вiдомо, пiдписанням Яського трактату. За його умовами, до Росiї вiдходила Очакiвська область — землi мiж Пiвденним Бугом i Днiстром.
Отже, i Очакiв, i Хаджибей вiднинi були росiйськими.
Султан нiчого не одержав. Вiн ще бiльше втратив.
Його розрахунки на пiдтримку держав Європи не виправдалися. Нiхто не збирався залишати його напризволяще. Але допомогти йому не могли з двох причин. По-перше, на сторожi були росiйськi вiйська. По-друге, i це має величезне значення, блискавкою спалахнула Велика Французька революцiя, яка сплутала чи не всi карти монархiв Європи. Символiчно, що Хаджибей впав пiсля Бастилiї — через два мiсяцi; символiчно тому, що якраз французький двiр виказував величезну особисту заiнтересованiсть в тому, аби Крим залишився турецьким...
Всi розумiли, що умови Яського трактату, силою зброї продиктованi, силою зброї можуть бути i переписанi. Мало було одержати землi. Їх треба було освоїти, змiцнити, зробити неприступними у воєнному вiдношеннi i вигiдними — в економiчному.
Знаменно, що на чолi спецiально створеної в Херсонi «експедицiї» по здiйсненню будiвельних робiт був призначений Суворов. Повернену територiю почали називати Новоросiєю. Її тодi роздiлили на двi губернiї — Катеринославську i Вознесенську, нинi це землi Молдавiї, Днiпропетровської, Запорiзької, Кiровоградської, Кримської, Миколаївської, Одеської, Херсонської, частини Ворошиловградської, Донецької, Волгоградської, Ростовської областей i частини Ставропольського краю.
Сам же термiн «Новоросiйська губернiя» виник у 1764 роцi. Центром губернiї тодi був Кременчук.
Згодом виникне нове адмiнiстративне визначення — Новоросiйський край, Новоросiйське генерал-губернаторство, центром його стане Одеса, але то буде згодом...
А поки що, 27 травня 1794 року, Катерина II пiдписала два рескрипти. Один був адресований Катеринославському i Тавричеському генерал-губернатору графу Зубову, другий — вiце-адмiралу де-Рибасу.
В посланнi вiце-адмiралу говорилося таке:
«Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с ним пользы, признали Мы нужным устроить нам военную гавань купно с купеческой пристанью. Повелев нашему Екатеринославскому и Таврическому генерал-губернатору открыть там свободный вход купеческим судам, как наших подданных, так и чужестранных держав, коим силою трактатов, с Империею нашею существующих, можно плавать по Черному морю, устроение гавани сей мы возлагаем на вас и Всемилостивейше повелеваем вам быть главным начальником оной, где и гребной флот Черноморский, в вашей команде состоящий, впредь главное расположение свое имеет быть, работы же производить под надзиранием генерала графа Суворова-Рымникского, коему поручены от нас все строения укреплений и военных заведений в той стране. Придав в пособие вам инженер-подполковника Деволана, коего представленный план пристани и города Гаджибея, утвердив, повелеваем приступить, не теряя времени, к возможному и постепенному произведению оного в действие. На первый раз употребите на это те 26.000 рублей, которые, по донесению вашему от 1 мая, сохранили вы по ненужности еще в найме вольных для флотилий греческих матросов, присовокупляя к сим и те, кои впредь вам сберечь можно будет. А дабы облегчить вам в сем деле по возможности позволили мы заимствовать для насыпи гавани материалы, назначенные по генеральному о укреплениях тамошних предположению, ради сооружения в будущем 1798 году в Очакове блокфорта с тем, чтобы таковые же материалы были к вышеозначенному времени заготовлены вновь. Для перевозки оных в Гаджибей можете брать суда из гребного флота, из которого и служителей к производству повеленных работ употребляйте, без изнурения их однако же излишними трудами, производя по вашему рассмотрению плату заработанных денег. По прочим же надобностям вашим имеете вы во всем относиться к помянутому генералу графу Суворову-Рымникскому и требовать его наставлений, как в самом производстве работ, так и в пособии на оные деньгами, могущими оставаться, по хозяйственному его распоряжению, от сумм, вообще для крепостных строений отпускаемых, для чего и отчеты в издержках ему представить имеете. Мы надеемся, что не токмо приведете в исполнение сие благое предположение Наше, но что, ведая, колико процветающая торговля споспешествует благоденствию народному и обогащению Государства, потщитеся, дабы созидаемый вами город представлял торгующим не токмо безопасное от непогод пристанище, но защиту, ободрение, покровительство и словом все зависящее от вас в делах пособия; чрез что, без сомнения, как торговля Наша в тех местах процветет, так и город сей наполнится жителями в скором времени...».
Витiювато висловлювалася iмператриця, вельми пишномовно, однак розбiрливо.
I завдання чiтко визначене, i засоби його розв`язання вказанi, i є вказiвка на державну значимiсть справи, i повноваження конкретно делегованi, i впевненiсть в успiховi пiдкреслюється, i роль заступницi народної зiграна... В цьому документi важливими для нас є два моменти. Вперше Хаджибей називається мiстом — по-перше; по-друге — двiчi пiдкреслюється роль О.В. Суворова. Тут, правда, iмператриця являє зразок лукавого правлiння. З одного боку, де-Рибасу дозволено не просити, а вимагати настанов; з другого — всi звiти про витрати наказано представляти саме Суворову. Як можна вимагати вiд того, перед ким ти пiдзвiтний, — цього iмператриця не пояснює: самi розберуться...
Появi царського рескрипта передували рiзнi подiї.
Хаджибей впав у вереснi 1789 року, але лиш через чотири роки до його долi була виявлена подоба дiяльної участi: 10 червня 1793 року вiсiмсот солдатiв заклали над заливом крiпость, розраховану на двi тисячi людей гарнiзону i 120 гармат. Завдання: захищати рейд, який слугує гаванню для гребного флоту. Iншої мети стосовно даної мiсцевостi не було. Та й не могло бути. Вже згадуваний професор В.К. Надлер дає вбивчу характеристику оточенню Хаджибея. Невелике степове плато, котре круто зривається до моря i оточено кiлькома балками; земля безлiсна i маловодна; бухта не надає особливих зручностей для судноплавства, так як зовсiм вiдкрита; грунт здебiльшого неродючий i каменистий; великої судноплавної рiчки нема поблизу.
«На боцi Одеси, — зауважує професор, — була лиш одна, правда, надзвичайно важлива, перевага. Її бухта, незважаючи на своє вiдкрите становище, могла бути перетворена в чудову гавань, завдяки своїй значнiй глибинi, а рiвно i тiй обставинi, що вона залишалася вiльною вiд криги протягом майже цiлого року».
Зауваження професора зроблено, так би мовити, заднiм числом i в порядку констатацiї.
Але в кiнцi XVIII столiття цю перевагу треба було помiтити в буквальному розумiннi слова.
Гостро стояло питання про створення вiйськово-торговельного порту на Чорному морi. Херсон i Миколаїв, вже iснуючi мiста, не пiдходять: далеко вiд моря, на шляху — гирла мiлководних рiчок. З`являється думка вирити водоймище в сорока верстах вiд Кiнбурна, на островi Тендра, з`єднати його каналом з Днiпром. Здiйснити цю пропозицiю не було змоги — надто незначний перепад води мiж пропонованим водоймищем i мiсцем на Днiпрi. Можна було б виконати таку ж роботу за новою Кiнбурнською фортецею, але це була б дуже дорога робота. Очакiвський рейд? Мiлководний — по-перше, на шляху до нього два лимани, що замерзають, — по-друге.
О.В. Суворов доручив виконати необхiднi пошуковi роботи i остаточно визначитися з мiсцем для гаванi. Доручення одержали Дерибас, Франц Деволан i Андрiй Шостак. Вони i запропонували зупинитися на заливi бiля Хаджибея.
Запропонувати — ще не вирiшити.
Останнє слово було за Суворовим.
Вiн вивчив пропозицiю i знайшов її розумною. Була заснована «Експедицiя будiвництва гаванi i мiста», головну роль в якiй вiдiграв талановитий iнженер Деволан.
А Суворов не тiльки «надзирав», як було наказано, за роботами. Вiн приймав їх близько до серця, вважав мiсто, яке будується, своїм кровним дитям, про що свiдчить фраза в одному з його листiв: «Если я буду празден, я явлюсь з заступом в ваш Гаджибей...». Тут вiн нiби й вибачається: «...Но несмотря на это я не сделаюсь инженером, не будучи таковым; я был солдатом в продолжении полувека».
Жартiвливий тон не ставить пiд сумнiв суть питання. Навпаки: пiдкреслює його. Так жартують, коли ведуть мову про дороге, але не хочуть видатися в чужих очах нi патетичними, нi сентиментальними.
Втiм, залишилася не тiльки ця фраза. Є прямi докази дiяльної заiнтересованостi Суворова в будовi, яка набирала сили.
«Ваш план и проект устройства новой первоклассной гавани очень хорош», — писав вiн в iншому листi де-Рибасу. Не забудьмо, що схвальнi слова про план говорить людина, яка могла його затвердити, а могла i вiдкинути. Суворов план затвердив. Це важливо. А те, що вiн тут же додає: «Вы там начальник, а я вам помощник», — головного не вiдмiняє. Є в цих словах i посмiшка, i доброта, i та доля скромностi, яка вiдзначає широкi натури.
Простий Суворов, простий, але своєї вiдповiдальностi за справу не забуває, i хоча наступнi рядки його листа теж дружнi, продиктованi увагою до адресата, але не можна не вловити в них i ноти прямого наказу: «Хотя Ф. Павл. (полководець має на увазi Деволана — Б.Д.) главный производитель работ, но у него не будет времени иметь главный надзор за ними, так как у него бесчисленное множество разных других построек». Iншими словами: попит з тебе, дорогий Осип Михайлович, не забувай про це.
В сiчнi 1795 року Суворов пише з Варшави: «Между тем ваш Гаджибей чудо; увеличивайте флот, прокладывайте себе путь в Византийский пролив, как некогда в Дунай».
Так, з лопатою, з кельмою Суворов на будiвництво Одеси не з`являвся. Вiн дiяв, як вимагало його становище. I дiяв активно, допомагаючи будiвельникам матерiалами, коштами, порадами...
Журнал «Трибуна лектора», № 9. 1987 р.; друкується iз скороченнями.