За гуманізм, за демократію, за громадянську та національну згоду!
||||
Газету створено Борисом Федоровичем Дерев'янком 1 липня 1973 року
||||
Громадсько-політична газета
RSS

Різне

Як Миколаївщина стала щитом України

№21—22 (11571—11572) // 19 марта 2026 г.
На фото автора «свіжі рани» міста

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, для багатьох українців це був момент, який розділив життя на «до» і «після». У містах ще панувала зимова тиша, люди збиралися на роботу, готували дітей до школи, планували звичайний день. Але дуже швидко ця звична реальність зникла.

Особливо стрімко війна прийшла на південь країни. Після прориву з боку Херсона російські війська почали йти вглиб Миколаївської області. Колони техніки — танки, бронетранспортери, вантажівки — рухалися дорогами і степами. Їхній план був простий і небезпечний: швидко пройти через регіон, захопити стратегічні міста і відкрити шлях до інших важливих точок України.

Одним із перших напрямків удару став Миколаїв. Коли ворог підійшов до міста, удари почалися з боку району Кульбакіно. Саме там знаходився важливий військовий об’єкт — аеродром. Через його стратегічне значення район став мішенню для перших обстрілів. У ті дні вибухи лунали над містом, люди ховалися в підвалах і укриттях, а в небі з’являлися ракети і літаки.

Російське командування розраховувало, що Миколаїв вдасться взяти швидко. Але місто стало тим бар’єром, який зупинив просування ворога на півдні.

Паралельно російські війська намагалися просуватися іншими шляхами. Один із таких напрямків проходив через Снігурівку. Це місто опинилося на важливому транспортному шляху між Херсонщиною і Миколаївщиною. Саме тут люди одними з перших відчули, що таке окупація. Вулицями рухалася військова техніка, на дорогах з’явилися блокпости, а життя раптом наповнилося страхом і невизначеністю.

Ще один напрямок був через Баштанку. Але там ворог зіткнувся з опором. Баштанка стала символом мужності місцевих жителів. Люди допомагали українським військовим, передавали інформацію, підтримували оборону. Невелике місто показало, що навіть маленькі населені пункти можуть відігравати важливу роль у великій боротьбі.

Найбільш стратегічним напрямком став шлях через Вознесенськ. Це місто мало ключове значення для планів ворога. Через нього відкривався шлях до важливого енергетичного об’єкта — Південноукраїнської атомної електростанції, що розташована біля міста Південноукраїнськ. Контроль над атомною станцією міг би дати російським військам величезний стратегічний і політичний важіль. Саме тому вони намагалися прорватися через Вознесенськ.

Але місто стало місцем запеклих боїв. Українські військові разом із місцевими жителями організували оборону, перекривали дороги, будували укріплення. Завдяки цьому наступ ворога був зупинений.

Ця оборона мала величезне значення. Бо якщо б ворог зміг пройти через Вознесенськ, перед ним відкривалася б дорога не лише до атомної станції, а й далі — на південь країни.

Паралельно російські війська намагалися знайти шлях і до Одеси. Це місто — ключ до узбережжя Чорного моря. Контроль над Одесою означав би для ворога можливість перекрити Україні доступ до моря.

Але оборона Миколаєва фактично закрила цей напрямок. Так Миколаївщина стала своєрідним щитом України: Снігурівка переживала важкі дні окупації, Баштанка тримала спротив, Вознесенськ зупинив прорив до атомної станції, а Миколаїв не дозволив ворогу прорватися далі на південь.

Минуло вже багато часу, але війна триває. Сьогодні Україна живе у реальності, де ночі часто проходять без сну. Повітряні тривоги звучать у різних містах, люди прислухаються до звуків неба. Страждає столиця — Київ. Під ракетними ударами не раз опинявся Дніпро. Небезпеку переживає Одеса. Щоденну загрозу відчуває Харків. Тривожно живуть Запоріжжя та Кривий Ріг.

Кожне місто має свою історію цієї війни — історію болю, втрат і водночас сили. Українці навчилися жити між сиренами. Навчилися допомагати один одному. Навчилися триматися разом. Бо ця війна показала головне: сила країни — у людях. І саме тому, попри всі труднощі, Україна продовжує стояти.

Стояти за свою землю, за свою свободу, за своє майбутнє. І поки є ця сила — є надія, що над усіма українськими містами знову буде мирне небо. І розквитне південь, який не скорився.

Олена СЕРБУЛ. Керівниця військово-історичного музею Одеського ліцею № 65



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
18/03/2026
Погода в Одесі 20—25 березня
18/03/2026
У півфінальних серіях play off чемпіонату України з хокею клуби Одеської області не змогли на рівні протистояти фаворитам першості...
18/03/2026
Завершився чемпіонат ФСТ «Динамо» зі стрільби з пневматичної зброї серед спортсменів 2008 року народження та молодше...
11/03/2026
В Університеті Ботсвани за участі керівництва, викладачів, студентів, іноземного дипкорпусу, української громади та журналістів відбулося урочисте відкриття першого в Африці пам’ятника Тарасу Шевченку...
Все новости



Архив номеров
март 2026:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31


© 2004—2026 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.038