|
|
   |
Окупація Херсона з 3 березня по 11 листопада 2022 року стала для його мешканців величезним випробуванням духу та волі, перевіркою на справжній патріотизм, яким і здобувається перемога. Ми зібрали свідчення херсонців про те, що відбувалося у місті.
— Сьогодні всього два шматочки хліба на день, — говорила Наталя дочці Олі, видобувши трохи хліба. Для цього їй довелося стояти три години у черзі до магазину. — Завтра невідомо, що буде.
І так тривало для херсонців день у день у пошуку продуктів, випадкових заробітків.
Окупація Херсона почалася із розстрілу молоді, яка вийшла проти російських танків. То був перший шок від «визволителів».
— Коли російські війська зайшли до міста, ми три дні сиділи вдома, — боялися виходити, — розповідає Наталя. — Потім головними вулицями намагалися не пересуватися, ходили закутками. Двері нікому не відчиняли, сиділи без світла, інтернету. Містом були облави, шукали активістів, сім’ї військовослужбовців. Якось я бачила, як вели хлопця з мішком на голові. Людей тримали у підвалі.
Тамара з перших днів окупації знала, що треба діяти. Коли у місті перекрили весь зв’язок з Україною, утворивши інформаційний вакуум, вона добувала відомості з інтернету та розповідала людям про реальні події. Через три місяці її схопили і теж повели до підвалу. Їй вдалося вибратися та виїхати з рідного міста.
Щодня, щогодини здійснювали подвиг херсонські журналісти, висвітлюючи те, що відбувається у місті. Яна Самко працювала на одному з телеканалів Херсона. І в перші дні війни, коли скрізь були ажіотаж, плутанина, Яна з журналістською командою продовжувала шукати крихти достовірної інформації:
— Ми намагалися давати людям інформацію, щоб вони не панікували. Скрізь було багато дезінформації, величезні черги до крамниць, аптек, банкоматів. В перші дні окупації по проспекту Незалежності (Ушакова) у два ряди їздили російські танки, а по одному з мікрорайонів міста вдарили «гради». Люди спустилися в підвали, бомбосховища, готували по черзі їжу.
Ми робили репортажі, спілкуючись з людьми. Вони боялися відкривати свої обличчя. Ніхто не знав, що буде далі. Так ми працювали до середини березня, а потім перейшли на інші формати роботи, тому що журналістів почали переслідувати. Спочатку ми думали, що це нас не торкнеться, що є Резолюція ООН із захисту журналістів. Але коли з’явилися тривожні новини, що деякі колеги не виходять на зв’язок — ми стали обережнішими. Нам довелося змінювати прізвища у матеріалах, які виходили у ЗМІ. А при зустрічі на вулиці ми лише перекидалися привітаннями, щоби не видати один одного. Ми жили та працювали, як у підпіллі. І люди дякували за нашу роботу.
Коли зник український зв’язок — працюючі точки Інтернету доводилося шукати по всьому місту. Та все одно ми висвітлювали все, що відбувалося у Херсоні та передавали інформацію по перевіреним каналам одеським, київським та європейським ЗМІ. Тоді єдиним місцем, де завжди було людно і можна було дізнатися чимало про те, що відбувається, стали ринки, де завжди йшла торгівля. Великі супермаркети вже зачинили, працювали тільки невеличкі крамниці.
Херсонці також організували канали зв’язку, де повідомлялося про гуманітарку, допомогу один одному. Це був період перевірки та справжньої людяності людей, які опинилися в окупації. Я бачила, як вистоявши довгу чергу, чоловік віддав папір і миючий засіб старенькій, яка цю чергу ніколи не вистояла б. Щоб усім вистачило, волонтери ділили буханець хліба на половинки та роздавали. У кожного з нас у морозилці зберігався хліб у запасі, бо невідомо було, коли він з’явиться наступного разу, — згадує Яна.
Особливі проблеми виникли із навчанням дітей. До шкіл почали збирати дітей, щоб навчати за російською програмою. Як згадує Катерина С., коли розпочався навчальний рік, до неї прийшли люди у військовій формі та поцікавилися, чому її дитина не йде до школи. Погрожували позбавити батьківських прав. Мати зібрала валізи. За 8 тисяч гривень домовилися, щоб їх вивезли з Херсона. Дорогою колону машин обстріляли.
У Наталії донька Ольга на час початку війни закінчила 9 класів. І її не чіпали, не змушували йти до школи, де почали навчати за російськими програмами. Ольга ж дистанційно навчалася у Запорізькому ліцеї, здобувши українську шкільну освіту.
Якось Наталя у дворі побачила дерево з жовто-блакитними стрічками. Радість наповнила її серце. Вона озирнулася і натхненна пішла далі. Офіційно влаштовуватися та отримувати рублі вона не хотіла. Працювала за домовленостями. Коли до магазину заходили з перевіркою штату продавців, її ховали у коморі.
— Жодного рубля у мене в будинку не було, — каже Наталя. — Тільки гривні. Ми чекали та сподівалися, що нас скоро звільнять. І коли почали бити снарядами містом, ми не боялися, а раділи. Гарнізон солдатів ворога був накритий у школі, де вони розміщувалися. І багато інших об’єктів. А потім ми побачили, що наші українські хлопці спокійно роз’їжджають містом. Знаєте, яка радість була! Стільки людей вийшло на вулиці. Я навіть не думала, що стільки жителів залишилось у місті. Яке це було щастя. Це таке почуття, ніби в тебе народилася дитина!
Свідчення херсонців також зібрало Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України. Щоб донести їх до Європи та всього світу, спільно з Центром української культури в Естонії було запропоновано проєкт «Lament of Kherson region», та підтримано його європейською программою «Дім Європи». Це повністю рукотворна книга, створена за середньовічними технологіями українськими та естонськими художниками. У книзі зібрані 52 реальні історії сучасного Херсона від початку повномасштабної війни, окупації, звільнення, підриву ГЕС до щоденних обстрілів. У проєкті взяла участь і одеська художниця Марія Апрятова:
— Я працюю над проєктом графічної новели «Одеса. Щоденник війни» в Одеському муніципальному музеї особистих колекцій імені О. В. Блещунова про порятунок культурної спадщини музейниками Одеси. Маю досвід ілюстрації саме воєнного часу. Тому коли побачила анонс на ФБ, де було відкрито конкурс на проєкт, у якому розповідають історії мешканців Херсонщини від повномасштабного вторгнення до наших часів — я вирішила спробувати. Бо за Херсон болить серце, бо з Херсоном мене пов’язують довгі робочі стосунки і мені хотілося зробити щось гарне, зробити те, що я вмію краще за все, — намалювати.
10 митців, що пройшли конкурсний відбір, обрали по п’ять різних історій, які мали намалювати. Були дуже жахливі, були і такі, у яких залишався гумор, незважаючи на важкі обставини, такий сміх крізь сльози. Кожна була такою, що не залишає байдужим. Мені відкликалися історії з подриву Каховської ГЕС. Частину ілюстрацій побудувала саме навколо цієї теми. Дуже вразила історія, як чоловік знайшов лодку та їздив рятувати тваринок. І не тільки котів та собак, але й їжачків, борсуків, ящірок. Дуже зворушлива історія.
Для того, щоб виконати такий великий об’єм ілюстрацій і об’єднати їх у книгу, ілюстратори, що пройшли конкурсний відбір, поїхали на дев’ять днів в арт-резиденцію у Таллінн. Ми працювали у майстерні відомого українського графіка — пана Анатолія Лютюка, у Центрі української культури. Там виготовлявся папір для книги, ми навчалися каліграфії, дізнавалися про друк і цілодобово були у творчій продуктивній атмосфері, створюючи разом велику книгу «Lament of Kherson region», не відволікаючись більше ні на що. На кожну з п’яти історій був один розворот — це приблизно формат А2 — дуже велика площина паперу. Разом вони поєднувалися у авторський зошит. Крім того до історій були ще поштівки — як кожен з нас бачить Херсон, і задня сторінка зошиту автора. Всі вони потім зшивалися в великий спільний манускрипт, обкладинку якого зробив пан Анатолій.
Думаю, лише забувши про побут і іншу роботу, можна було виконати таку велику справу у такий короткий час. Окремим бонусом, звісно, було те, що декілька днів спали без повітряних тривог. У колективі були учасники, що приїхали з теперішнього Херсону, я з Одеси, були майстрині з Бахмута, Дніпра, Києва. Я дуже вдячна за можливість брати участь у такому проєкті.
Книга «Lament of Kherson region» вже презентована у Таллінні, Києві, Одесі — в Одеському муніципальному музеї особистих колекцій імені О. В. Блещунова, де були проведені зум-конференції з Анатолієм Лютюком, зустрічі з учасниками проєкту, демонстрація створеної книги. А також в Херсоні — місті, яке опалене війною, випробуване окупацією та продовжує жити!
Інна ІЩУК