«Я знаю, настане день…»

Язнаю, настане день, коли ми всі в Україні вийдемо на вулиці та візьмемося за руки!

Ми пройдемо містами і обіймемо одне одного! Будемо разом радіти і разом плакатимемо…

Одеса запросить усіх на море та накриє стіл на Дерибасівській. Херсон покличе на кавуни, та не сяде за стіл без Миколаєва! Ми проїдемо Хрещатиком і помолимося в Лаврі. Вип’ємо каву в Харкові і посидимо в гамірно-тихих провулках Львова.

Ми мовчки пройдемо Бучею, Вугледаром, Бахмутом, Соледаром...Але не підемо...А разом постоїмо, обійнявшись. Довго постоїмо…

А ще ми обов’язково сходимо на футбол у Донецьку та викупаємось у теплому морі біля кримскього узбережжя. Ми знову засіємо наші родючі землі хлібом.

Ми обов’язково прийдемо на суд і поглянемо у вічі всім вбивцям і тим, хто хотів нашої загибелі. Тим, хто вбивав наших українських дітей, дружин, матерів, батьків...І у наших очах вони ніколи не побачать вибачення.

Ми вийдемо в наше Українське поле і, ставши всією країною навколішки, тихо скажемо — ДЯКУЄМО!

Дякую кожному, хто наближав Перемогу! Всім тим, хто поклав своє життя, щоб ми могли жити далі. Дякуємо нашій Українській землі!

Ми ніколи не забудемо. Але не лише їх! Ми всі повинні дати собі слово і взяти на себе відповідальність за їхніх рідних, за дітей, що залишилися без батьків, за матерів... За тих, хто повернувся скаліченим війною... За всіх!

А потім ми встанемо і голосно скажемо — ТИ ВІЛЬНА, УКРАЇНО!

І нас почують!

Почують наші горді пращури. Які знали, що ми не зрадимо їхню боротьбу та віру.

Почують поети, вчені, письменники, всі ті, хто сотні років, крізь віки, ніс світло у своїх серцях тоді, коли довкола була суцільна темрява.

Почують жертви Голодомору.

Почують козаки, кров яких досі тече у багатьох із нас Ті, хто ніколи не здавався і ті, хто зараз стоять пліч-о-пліч, хоч і в невидимому ладу, але поряд з нашими сьогоднішніми героями.

Почують і наші нащадки, в яких сьогодні віримо ми і які мають зберегти свою спадщину.

І почує наша Українська земля! Та, яка сьогодні поранена, спалена, замінована… Та, що сьогодні плаче, беручи в себе найкращих із нас! І та, хто давала і дає сил боротися далі!

Ми попрощаємося з горем та стражданнями, але збережемо в серцях пам’ять про все та про всіх!

А потім... Потім ми знову житимемо. Будуватимемо. Пам’ятатимемо…

Будемо залишатися людьми. Які вміють любити, вміють поважати, вміють зберігати.

Ми розповімо нашим дітям про те, що ми пережили, а вони передадуть своїм, а тим своїм... Щоб кожен наш нащадок знав ціну нашої Свободи!

Я знаю, настане день, коли ми всі в Україні вийдемо на вулиці та візьмемося за руки.

Анатолій КАВУН. Лауреат конкурсу «Люди справи»